Головна || Новини || Гості || Фотогалерея || Бібліографія || Архіви || Критика

АСОЦІАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ

ПРЕЗЕНТАЦІЯ НОВОГО ПРОЕКТУ

Юлія БРОВАРНА
поетеса, художник-ілюстратор
Член Асоціації українських письменників з 2011 року

Народилася 13 березня 1979 року і проживає у Вінниці.
З 2001 року — в команді організаторів щорічного всеукраїнського конкурсу одного вірша «Малахітовий носоріг».
З 2006 року — співорганізатор всеукраїнського фестивалю поезії на Поділлі «Підкова Пегаса».
З 2010 року — один з кураторів громадської ініціативи «Вінницький Дім поета».
З 2003 року — учасниця літературного угруповання «Лірики Transcendent'a».





ВИБРАНЕ
Публікується в авторскій транскрипції
ЩАСЛИВИЙ
Звиває присмерк в тугі сувої блакить небесну,
Ти позіхаєш, ти вариш каву, ти пишеш п’єсу:
І розсип зерен і розклад літер – одна байдужість,
Немовби вітер забравсь під светра – ти занедужав.
Короткозорість переростає в далеко-зорі-сть,
І кістка в горлі, і звістка коле, й волає совість.
Слова воліють шляхів шукати і горлом здертим
Собі прямують… вона чекає на тебе вперто.
Листи, розмови, торішні фото, гріхи, горіхи…
Минає квітень і в літні мандри з’їжджає стріха,
А ти не певний, що варто бігти, наздоганяти
І гризти лікті й читати Свіфта… чи не читати…
Вона чекає… бо ти збираєш  наплічник, доле,
Нашийник псові вдягаєш, пахнеш аморе-морем,
Бо чути кроки, рухомі тіні за видноколом,
Й зникає протяг, й прямує потяг крізь ніч і холод,
Мости, вокзали, чужі світанки, спокуси ласі
І голоси… і стоголосся… й шеренги в каси.
Крізь тихий шепіт твоїх драконів про брак кордонів
У нетрях серця, про вибух дурі, про вплив гормонів.
Знайомі пики, слова тверезі, думки резонні:
Ти завеликий хлопчисько грати у робінзонів,
У гуліверів, у донкіхотів під страхом страти,
Та потяг мчиться повз забобони, крізь стіни й ґрати.
Такою буде остання пісня, остання воля:
Дивитись з нею як світ згасає і йде поволі.
Без тебе будуть томати їсти, трусити сливи,
І Бог із ними….
___________________________________
…І Бог – з тобою. Бо ти щасливий.
* * *
Ноги, можливо, підуть, але я залишусь і тоді
Там, де здіймається дим понад садом і домом,
Де не важливо якщо ти помреш невідомим,
Там, де повітря – узвар на ранеті й воді.
Де по дорозі ідуть мовчазні корови,
Тонуть в тумані, а потім рятуються звідти.
Віти важке, ніби груди жіночі, це літо
В яблука зібране, гублять в тенетах трави.
Яблука гупають, діти привозять дітей
То до сусіда, а то до спустілої хати.
Добре, що майже не треба чекати вістей,
Добре й не буде уже до дощів пелехатих
Ані хазяїв на хуторі, ані гостей.
Тільки старі і собаки, а ще вайлуватий
Дурник тутешній і я – ніби цар над царями –
Сам собі буду писати, палити,  встеляти
Постіль пустішу від вітхозавітних пустель.

Може, і ти приїжджай, коли щось до нестями,
може, й не слухай мене, що любов – то пусте…
* * *
Ні рік, ні день, а тихий шепіт «ще…»
Ти пригадав, а вигадав неначе.
Плеча лелечий вигин, дивний щем.
Що знали ви – півтисячі кліше?
А Бог сказав: поезія лише
Зі спогадів твоїх та передбачень.
Згадаєш
…як летів (лежав?) навзнак,
як пнувся цмин, їжачився будяк,
а кров трави, мов позначка і знак
всихала на сорочці та спідниці.

…чи стебла очерету при ріці –
тремтливі пальці у шорсткій руці,
цеберко перекинуте, й лящі
лускаті ляскають хвостами по щоці.

…чи любощі на маку й молоці
в застиглій на стегні солоній цівці.

…чи як на пагорб дерлися кущі,
мов вівці.

2015
Z-1
Міщанська квартирка у цій провінційній дірі
Собою мені затуляє півсвіту. У вікна
Тече сірий день з білим снігом на срібнім крилі,
І стогнуть дерева під вітром і повагом стигнуть.
А вранці трапляється потяг, авто чи літак,
У око втрапляє невчасно мураха чи вія.
Кохати не соромно, – каже Марія Ремарк;
І плакать від цього також, – твердить Еріх Марія.
А я і не плачу, не плачу, не плачу, не пла...
Це так... кругообіг води і джерельна вода,
Це так відчуваєш, як протяг, бажання тепла,
Наосліп собі обираючи вектора руху.
І серце, і руку, і кров віддають задарма,
Прохати не варто – у хвіртку шепоче, у вухо,
Ця відстань – не в просторі і не у світі – зима,
То все – в голові. Як не вмієш почути – не слухай.

У слухавці: морзе, хурделиця, –
...голосу
твого
нема.
ПАСТОРАЛЬНЕ
Сільське кохання. Молоко і мед.
Тужаві груди і пісні тужливі.
Обійми, яблука, рясні цілунки, сливи.
Торочить про злиття планид/планет
Філософ-дачник-дід старий-поет.
Ми сміємось, бо легко, бо – щасливі.
«Ходім додому» – ніби в нас є дім,
І ніби наші речі й діти в ньому…
І за якимсь законом (Фрейда? Ома?)
Над цим селом правічний сонця німб
Все робить світлим, а, відтак – святим;
І кожне слово – круглим і вагомим,
Мов гарбузи під листям золотим.

Поїдеш. І куди тоді піти?
Однакова тут відстань до води
й до неба.
Північний вітер гне дерев хребти.
Дурна душа подалась у світи.
Тебе нема – її нема.
Й не треба.
З НЕЗМІННОГО
В Празі писати легше аніж, скажімо, отут…
Впаде рядно сутінків (ніби з Бермудів родом),
Дзенькнуть пляшки порожні, зойкне нічний одуд,
Осуд людський спатоньки вляжеться в темну воду.
Там, де твій сад з лампою, грушею, тишею та
Віршами чи то прозою (не роздивитись звідси)
Краще листи перечитувать і оселитись в листах, –
Зрештою, рештки тілесного знехтував римський патрицій…
Осінь із шатами-мештами вештається селом
Під листопад, що як музика глухонімим створена,
В ринві вода калатає чи «for whomm», а чи «омм»,
Потім і зміст втрачається, губиться заговорений.
Що я тобі? Що ти мені? Імені не забудь.
Може, колись звільнимось від відомих причин.
Хто кому долю дописував, кажеш, – не в тому суть.
Зимно… і, власне, з незмінного – сон…
………………………………………..(на твоєму плечі).
* * *
Вересень був – кохання кіношне і голуби,
Вересень був помаранчевий, був голубий.
В тебе – за графіком, в мене був – без пуття,
Без шляхів, ниток Аріадниних, без вороття.
Все у валізу не влізе – та й дідько з ним.
Добре не боса, а мотлох – молохові під хвіст.
Йшов тут казкар один, то тепер побіжу за ним
Зорі шукати в калюжах і попід тином зміст
Свого такого-сякого щасливого майбуття,
Що виростає, мов вірші, знали б з якого сміття!

Доки буденність пише нас у щоденник тижня,
Нижні і верхні чакри змішує чорнокнижно,
Я засинаю груба, а прокидаюсь – ніжна,
Просто луску знімай і клади під ніж – най
З нотою «ми» на пробитій  гачком губі
Поглядом заклинаю: не відпускай – люби.
Жертва шукає ката, риба – рибалку. В юрбі
будь-якій вибір зупиниться на тобі.
Жовтень жене пожовкле листя чужих листів,
Я не знімаю пошту, бо забуваю ай-ді.
Діти в Тенетах заплутані, мо’ втечемо від грози
На піднебіння Всесвіту, де зійшли Терези.
ДВІРНИК
Янголя витрушує напірник,
На курник вилазить молодик.
Дядько Йосип, на півставки двірник,
Чухає замріяно кадик.
Снігу понасипало по литки,
До снаги двірницький реманент.
Спить містечко. Тільки напідпитку
Вийде прибирати світ поет.
Шарудить мітелка до світанку,
По габі прошиють двір сліди.
Зорі зійдуть в снігову альтанку
На гілля, як ноти на лади.
Із ряхтливих слів складеться ранок,
Абрис міста і його людей.
Там, де свіжий аркуш – чистий ґанок,
Спорудять тубільці дім-музей
Дядькові, що дням малює лиця,
Бавить риму, любить добрий жарт,
Тим був кумом, там копав криницю,
Перетнув життя і… зник в жнивах…

Ніби вийшов й двері не закрив,
А тому – ще недалеко досі.
Інколи забудуться на мить,
(Варто чарки три перехилить)
І весілля з дальніх хуторів
Заголосить:
«Де ж той дядько Йосип?»…
* * *
Ти розмову цю не продовжуй. Бо.
Ось тобі Ду Фу, ось тобі – Лі Бо,
Кобо Абе, японець який, або
Праці розумової кит, стовп нефритовий,
Рот медовий.

Світло в дім вповзає, темнішає разом з тим.
Єзуїтом не втомлює бути старим, нудним?
Небесам до нашого шикидим
(як верлібрам до дієслівних рим) –
Байдуже_однаково_кольорово.

Почитай чи стань за епоху Тан bla bla.
Комашня в питві – відмовимось від питва.
Най зростуть між нами слова_слова
Гострі ікла, мов навесні трава
У кавернах асфальту німих зимових.

Розпрощалась думала, - чорта з два.
Янгол сплутав капості та дива.
Раз  –  минуле шкіриться з рукава…
Починай виразно: «халва, халва…»
Як чудово.










\







Нашi автори

Віктор РИБАЧУК

письменник

Тарас ФЕДЮК

поет

Олександр ДМИТРУК

поетеса

Ігор ШУРОВ

поетеса