Головна || Новини || Гості || Фотогалерея || Бібліографія || Архіви || Критика

АСОЦІАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ

ПРЕЗЕНТАЦІЯ НОВОГО ПРОЕКТУ

Олександр ДМИТРУК
краєзнавець, кіносценарист, есеїст
Член Асоціації українських письменників

Народився 6 лютого 1957 року в селі Лука-Мелешківська Вінницького району. Після закінчення школи служив у збройних силах.
Закінчив Вінницький кооперативний технікум
та філологічний факультет ВДПУ ім. М. Коцюбинського.
З 1984 року працює в ЗМІ (преса і радіо).

Член НСЖУ
Заслужений журналіст України
Лауреат премії Золоте перо
Двічі нагороджений Золотою медаллю української журналістики
Лауреат Гран-прі міжнародного конкурсу в номінації «Відродження нації».
Основні твори
Автор романів «Тризна» (дилогія) 2004 р., «Чорна берегиня» 2005 р., «Іван Богун-полковник» 2008,р., 2010 р., «Отаман Яків Шепель» 2009 р., «Сліди на Печерську» 2010 р., «Честь і плаха» (дилогія) 2012 р., «Офіцер» 2014 р., «Золотий вовк» 2014 р., «Свій-чужий» 2015 р., «Позивний Богомол» 2016 р., «Зело» 2017 р., оповідань «Ангелятко» та «Професор», краєзнавець–«Вінниччина», «Жмеринка», співавтор і упорядник низки документальних творів, есеїст – «Іван Богун-життя героя», «Історія – дзеркало сучасності», сценарист – «Замах на Петлюру».




ЗЕЛО
Роман. Публікується в авторскій транскрипції
Зело – самоназва рідкісного таланту людей-відунів і знахарів, які знаються на цілющих властивостях трав, мінералів, природних сполук і володіють потужним біоенергетичним полем.

У романі «Зело» змальовано долю української знахарки.
Таких людей у різний час називали відунами, знахарями, відьмами, народними цілителями. Християнство постійно переслідувало їх, але попри все вони вижили, несли давні знання і передавали їх, аби рятувати людей. Складною видалася доля знахарки Катерини Стародуб. Попри все вона вистояла і зуміла не просто зберегти, а й примножити знання, отримані від талановитої наставниці, і передати наступниці.

Розділ перший
СВЯТІСТЬ

– Катько, зараза, де це ти ходиш? – голосно мовила, взявшись за хвіртку Дарка, ще не стара, але зморена каторжною колгоспною працею жінка, важко спираючись на сапу та тримаючись за крижі. – А гиш, киш, прокляті, – замахнулася на курей, що порпались на грядці перед хатою. – Катько, – вже спокійніше мовила, – ходи-но сюди, ходи, моє дитятко. Йди до мене, моє золоте нещастя, дай я тебе пригорну, сирітка ти моя, – сказала, присіла на вигріту сонцем призьбу і з її гарних волошкових очей скотилося дві сльозини. Вони прошмигнули по запорошених щоках і щезли, ніби корова  язиком злизала, полишивши по собі ледь помітні русла.

Худесенька, наче бадилина дівчинка, з білесенькими, як льон, кісками та чистими зелено-волошковими очима, випурхнула з-за хати і постала перед натрудженою мамою.

– Подай, доню, напитися, – спустошеним від безвиході голосом сказала мама. Донька миттю кинулася в сіни й винесла кварту води. Дарка випила за два рази, залишки вилила в ліву долоню й втерла вкрите пилом обличчя від чого стала молодшою і добрішою. – А щоб згоріли ці колгоспи і влада проклятуща, – прошепотіла, затулила обличчя долонями, гірко вмиваючись сльозами.

Перша новела

Катруся – ще зовсім мале дівча, їй тільки восьмий рік, але вона вже знала, за що мама постійно пошепки, замість молитви, але щоб ніхто не чув, проклинає колгосп, радянську владу й особливо комуністів. Про це по великому секрету розповів нині покійний дід Мехтод, який їх прихистив ізвласної волі, всупереч бажанню комнезаву. А казав він, що колись великий, потужний і заможний козацький рід Стародубів заснував село, з якого Дарка залишилася одна. Нині дівчинка сумнівалася, що справді  був великий, грамотний і хазяйновитий рід, бо якщо це так, то чому їх зосталося лише двоє і живуть не у власній хаті. Дід привідкрив секрет, що все почалося давно, як гримнула миколаївська і чоловіків з їхнього роду позабирали на фронт. Мало хто вернувся, а ті, що прийшли додому згодом подалися до війська гетьмана Скоропадського. Вони, казав дід, не могли вчинити по- іншому, бо всі бойові офіцери шанували генерала. Хто вижив, а це дванадцять чоловіків, пізніше від безвиході, подалися до Петлюри. Лише одного із Стародубів занесло до Колчака. З цих уже ніхто не орав предківську ниву. В селі шептали, що кілька двоюрідних та троюрідних старших Дарчиних братів після погрому України подалися у Францію. Зате згодом підросли діти окремих вигнанців, повірили владі й взялися за справу. Тільки розправили крила, як колективізація пройшлася косою. Багатьом стяла голови і грюкнула могильними  дверима так, що зачинилися вони аж у Сибірі. Не встиг вгамуватися цей смерч, як настав голод. Голодом виморили залишки козацького роду, атих, хто зумів сховатися, дозбирали у кінці тридцятих, як родичів ворогів народу. Одна лиш Дарка залишилася. Від совдепівського інтернату її врятував сусід Мехтод. Виміняв чоловік дівчинку у п’яних «педагогів» за сулію горілки і сховав у клуні. Довго дівча там сиділо, аж до морозів. Аж тут голові сільвиконкому хтось стуконув, що не всіх «контрреволюціонерів» вичавили, почав погрожувати, вимагаючи в обмін на  дівчинку золота. А де то золото в нього? Колись, справді, було, але «Торгсін» усе з’їв. Під чисту. Не витримав Мехтод такої наруги над сиротиною, взяв гріх на душу і написав на голову сільвиконкому куди треба, помстившись за сотні голодних смертей. Більше цього гада ніхто не бачив, бо виявилося, що він прихований денікінець і польський шпигун. Так Дарка залишилася біля діда. Ховав він її під час війни – то від своїх, які в паніці втікали і, аби не залишити німцям дівчат, ґвалтували всіх підряд, то від німців, щоб не зманили щедрими посулами у чортів фатерленд. Були дівчата, що поїхали і до певного часу писали про життя, присилали посилки, а в сорок третьому все обірвалося. Ніхто не знав і не здогадувався, що з останньої хвилі відступаючих червоноармійців довелося дідові взяти гріхна душу. Лише Дарка бачила, як він притис вилами у клуні червоного комісара з вирячкуватими очима, який винюхав потаємну схованку дівчини,дістався туди й спробував налякати Мехтода, коли однією рукою підтримував опущені штани, а іншою револьвер. Та не на того натрапив і отримав аж чотири дірки в груди. Вночі дід закопав політрука, як собаку на березі річки, заникавши, на всяк випадок, у надійному місці документи. Після повернення червоних відніс їх якомусь сердитому дядьку й, аби помститися тому Абраму Рувіновичу, сказав, що політрук здався німцям, назвавшись татарином. Знав, що дітям буде непереливки, але втішався, що будь-яке зло має отримати покарання. Мехтоду спочатку не повірили, але він настільки детально і точно все описав, а перелякані сусіди підтвердили, мовляв,бачили, як з клуні виходивчорнявий чоловік у цивільному. Смершівцям нічого не залишалося, як дати хід справі.

Згодом, коли в селі стояв медсанбат, а потім на реабілітації залишилися поранені, звабив Дарку один солдатик. Гарне, роботяще, балакуче і веселе було хлопча, багато допоміг по господарству. Обіцяв одружитися після війни. Казав, що про Дарку написав батькам, навіть адресу залишив, якщо щось, нехай їде до них. Виздоровівши, пішов громити ворога, навіть кілька «трикутників» принесла листоноша з номером польової пошти та адресою батьків, але де той лист, де адреса поділися, хоч убий, ніхто не знає. Наче миші з’їли. На жаль, війна для нього закінчилася десь у Польщі.

Народилася Катька дев’ятого травня. Саме всі кричали: «Перемога!» А Дарка кричала, народжуючи. Пологи приймав старий  постійно п’яненький  фельдшер, він і назвав дівчинку Катька, Катюша.

Дід Мехтод врятував їх обох від голоду і в сорок сьомому. Він, наче відчував свою смерть,  збирався написати в архів, щоб по номеру польової пошти, яку пам’ятав, знайшли рідних того білявого солдатика та не встиг. Помер. Помер від глибокої старості. Катька тоді стояла поруч із нерухомим дідом, одягнутим у біле, і уявляла собі таким Бога. Дівчадивилося на померлого в надії, що ось дідо встане, покладе на її голову свою висохлу руку, а потім посадить на коліна, полоскоче сивою бородою і довго розповідатиме химерні історії про далекі краї, в яких побував, коли плавав боцманом в імператорському флоті. Дід лежав, склавши руки, у грубій, домотканій селянській сорочці з простою вишивкою без хрестика на шиї, й вперше не дивився на неї.

Якось Катька, коли дід ще був живий запитала, ось що значить мале, чому у нього нікого немає. Погладив Мехтод дівча по біленькій голівці й сумно сказав: «Надірвався я, голубко моя, ще молодим на важкій роботі».

Так і зосталася Дарка з донькою у дідовій хаті. Їхню велику шестикімнатну, цегляну, накриту міддю, що стояла в межі,  комнезами забрали ще після першого покосу під контору створеного колгоспу. Тоді всі в селі кричали, що вона родичка буржуїв. Забрали і землю, і двоє коней, і водяний млин, і велику комору, і механічну, з гасовим двигуном молотарку, і дві німецьких сіялки, а що там говорити про інше – плуги, борони…

...Коли весною п’ятдесят третього багато хто плакав за Сталіном, Дарка плюнула на все і не пішла в клуб «страждати» за батьком народів.  Вона засунула хату, аби ніхто не зайшов і не підслухав, впала на коліна перед порожнім кутком і вголос дала волю прокльонам в адресу мертвого. Як вона проклинала Сталіна і його поплічників! Дісталося  і  ще живим посіпакам: Кагановичу, Молотову – усім, про кого чула, та їхнім родинам до сьомого коліна. Тоді вперше Катерина почула від мами незнайомі слова і злякалася, бо подумала, що вона збожеволіла.

 Мамо, – запитала донька, – а що ти говорила незрозумілою мовою?

Дарка схаменулася, тісно, тісно пригорнула доньку:

– Це, доню, таке. Забудь. Просто колись мене дід Мехтод вчив іноземної мови. І ти вчись. Вчись, чого б воно тобі не коштувало.Найважчі знання є найлегшим вантажем, бо ти їх не носиш на плечах і ніколи від них не вкалічієш, – повчала мама.

А вранці – знову в колгосп виробляти трудодні.

– Катько, – гукнула Дарка. – Єдина, моя дитино, радість моя. Іди-но сюди.

Дівчинка, тримаючи в руці підручник з арифметики, вигнала з грядки курей, підійшла до мами босими ноженятами і стала поряд, ніяково опустивши голову.

– Присядь біля мене.

Та присіла, поклавши руки на худі коліна, але не дивилася на маму, бо їй так було боляче за неї, що аж самій плакати хотілося.

– Ти, доню, коли виростеш, виходь заміж за доброго і роботящого чоловіка. Добрий – не п’є і не битиме. Без чоловіка важко жінці. Ой, як важко. Сама бачиш. Ніяк не можемо звести кінці з кінцями. Тобі он платтячко до школи треба справити. Бідна ти моя сирітка, – сказала і заплакала.

– Не плачте, мамо, – почала заспокоювати Катька. – Я виросту, обов’язково виросту, вивчуся, ви ж знаєте, що краще мене у школі ніхто не  вчиться, і поїдемо в місто. Туди, де багато заводів, – мовила і притулилася.

– Ой, не знаю, доню... Куди ми Стародуби дінемося з наших Стародубів. Господи, це ж скільки нашого роду похоронено тут за чотириста років?

Дарка як у воду дивилася. Не судилося їм поїхати в місто, не судилося на доньчиній голові весільний вінок поправляти. Коли тільки стукнуло Катрусі чотирнадцять, саме гучно справляли Перемогу, злягла і тільки просила води, важко стогнучи. В коротку мить просвітління покликала доньку і прошепотіла:

– Коли я помру, то під сінешнім порогом дістанеш золотий хрестик. Віднесеш Кифору Горбатюку. Це той дід, що могили копає в сусідньому селі. Пам’ятаєш його?

– Так.

– Він мешкає біля млина. Віддасиш йому.

– Ой, мамочко, – залементіла Катруся, – не помирай. Що я сама робитиму?

– Ти мусиш вижити. Я не прошу, я наказую. Поклянись!

– Клянусь, мамусю, що виживу.

– Ото й добре, – Дарка вичавила з себе посмішку. – Ось і в тебе очі стали чисто зеленими. Як у прабабуні, – прошепотіла і втратила свідомість.

Фершалка, молода, пихата, неохайна, до бридоти товста й неймовірно нахабна Рівка, жінка місцевого заготівельника Солмона, прийшла аж наступного дня, поглянула, що немає чим у хаті поживитися, бо з кожного кутка до неї сміялися бородаті злидні, помацала у недужої живіт, висипала в сумку піввідра горіхів і бридливо сказала:

– Она, детка, уже нє жілец. А ти теперь урка… – зневажливо махнула рукою, обернулася, гидливо перекинула в порозі відро з водою, пішла, похитуючи великими стегнами, взута в хромові чоловічі чоботи з розпоротими халявами, бо не поміщалися товсті литки.

Увечері зайшов бригадир. Сердито зиркнув на дівчинку, яка поралася на грядці:

– Де мама? – запитав. – Чого не в полі?

– Хвора вона…

– Знаю я вас, куркулів недобитих. Не хоче працювати на комуністіческоє общество. Доложім куда следуєт. Саботажніца…

Невідомо чи доповів бригадир про Дарку. Померла неборака за два дні при повній свідомості, коли саме гнали на обіднє доїння колгоспних корів. Останнє, що сказала спраглими губами, попросила доньку, щоб розшукала батькових родичів, ніколи не носила важкого й повідомила про смерть у сусіднє село діду Горбатюку.

Побачивши нерухоме тіло мами Катерина не заплакала, а запалила в хаті свічки й побігла до діда Кифора в сусіднє село. Дідуган, якого вона лише раз бачила, сидів під хатою на стільці у кожусі й смалив люльку.

– Здорові будьте, дідусю, – ніяково сказала дівчинка, підійшла і розкрила долоню, в якій був доволі великий золотий хрестик. Дідом наче стрепенуло. Він якось дивно захрипів, але, смикнувши з люльки диму, оговтався, підвівся і зайшовся глибоким кашлем.

– Тату! Хто там? Хто прийшов? Ти ж нездужаєш, – з хати почувся жіночий голос, і за мить на обійстя вибігла дорідна молодиця в намітці. Вона впізнала дівчинку й  трішки розгубилася.

– Ось, – дід показав хрестика, – нарешті дійшла вістка від Стародуба. Ти ж його пам’ятаєш… Дарка померла. Наш, козацький обов’язок…

– Ми все зробимо, – злякано відповіла жінка. – Йди доню додому… Я зараз все організую. Йди.

За годину до небіжниці прийшли жінки в чорному. Вони спровадили Катерину з хати і здійснили обряд. Вранці кіньми приїхав аж з обласного центру чоловік і привіз гарного, не такого як роблять у селі з обаполів, гроба, в який поклали Дарку. В цю мить мама вже не виглядала старою, змореною від непосильної кріпацької праці бабою, а видалася доньці молодою жінкою.

На цвинтар, окрім Горбатюків, ніхто з односельців не прийшов.

Старий обстукав лопати, спересердя плюнув, запалив люльку, мовив:

– Бояться стерви навіть померлої.

 Після похорону донька Кифора підійшла до Катерини, пригорнула й мовила:

– Сідай на воза, сирітко, поїдемо до нас. Пом’янемо твою маму.

У просторій кімнаті все було приготовлено до поминок. Окрім Кифора та його доньки в хаті був онук з дружиною, який приїхав зі столиці погостювати. Хоча діду вже перевалило за дев’яносто, але він випив чарку за упокій Дарки, а потім строго зиркнув на присутніх.

– Скоро я теж піду в могилу, але перед смертю очищу совість і скажу таке: рід Горбатюків існує завдяки прадіду ось цієї дитини, – показав пальцем на Катьку. – Не дивися на мене, як чорт на гиляку, – гримнув на здивованого внука, – а слухай, але тату не переказуй. Воно йому не потрібне. Я, перебуваючи при здоровому глузді, відкриваю велику таємницю нашого роду. Так уже трапилося, що мовчав. За це подякуйте. Я чесно прожив усе своє життя. Єдина пляма, не дивуйтеся, бо ви про це не здогадувалися,  служив я полковником в армії адмірала Колчака. Коли потрапив у Хабаровське ЧК, мій начальник штабу штабс-капітан Микола Стародуб врятував мені життя. Він, поранений, у моєму кітелі пішов на смерть замість мене. Я поклявся, що житиму доти, доки не отримаю цей хрестик, – Кифір розстебнув сорочку. – Ти, Демиде, хоч і носиш прізвище Ясочки, – показав пальцем на внука, – як тільки почуєш про біду в родині Стародубів…

– Дідусю… – ошелешено мовив той. – Клянусь!

 Більше Катька в школу не ходила, забігла тільки скласти екзамени.

 

...Голова колгоспу товстий, червонопикий син колишнього більшовика по-вуличному Володьки-крадуна, власноруч розстріляного отаманом Гальчевським, Роман Чайковський, по сільському Руха-дармотуха, від якого на всю контору несло стійким запахом самогону та цибулі, подивися на  дівча, що ніяково переступило поріг, привіталося і тихенько попросило в нього роботи, невдоволено скривися:

– Нема для тебе роботи. Немає. Ну, от скажи мені, що ти можеш робити?

– Я сапати можу... Не дивіться, що я маленька. Я прудка...

– Сапати вона може. Прудкенька... Хочеш, щоб я за тебе по партійній лінії схлопотав? Не пройдьот. Ти як у школі, двоєчніца, вчилася?

– На п’ять. Тільки співи чотири.

– Ха-ха, співи. У нас і без тебе є кому співати. Манько! – Руха-дармотуха гаркнув так, що шибки затремтіли.

З сусідньої кімнати ввійшла огрядна жінка, тримаючи рукою на кінчику носа окуляри з однією дужкою.

– Ти казала, треба щось там переписувати. Візьми, подивись, – гидливо кивнув на малу, як на непотріб, – може згодиться... Це Даркина...

Колгоспний бухгалтер, яку в селі всі крім голови величали Никифорівною, невдоволено закопилила губи й презирливо зміряла дівчинку з ніг до голови. Вона досі носила образу на весь рід Стародубів за те, що її родичі споконвіку працювали на «глитаїв». Та звідки про це знати дівчинці?

– Пішли, – буркнула до неї.

Катька швидко почимчикувала за бухгалтеркою.

Робота в конторі виявилася не складною. Тільки від незвички у дівчинки боліла спина і пальці, бо вона дуже старалася, щоб нічого не переплутати в записах. Поступово їй почали давати значно складніші документи, де потрібно рахувати, аби доводити розрахунки до пуття. Все б то нічого, але якось восени, вже на Покрову, коли діти давно пішли до школи, її перестріла дебела вчителька російської мови, котру прислали в село разом із чоловіком, дільничним міліціонером.

– Ти, девка, чєво нє в школє?

– Я на роботі. В конторі, – злякано відказала, поступившись дорогою.

– А школа?

– У мене мама померла. Більше нікого немає. Як жити?

– Нєпорядок, – сердито мовила вчителька і пішла до сільради.

Невідомо, хто там і про що говорив, але за тиждень Катьку викликали до сільради. У накуреній кімнаті, де, здавалося, сокира висітиме в тютюновому диму, пихато сиділи голова сільради Сидір Галайко, голова колгоспу Роман Чайковський, секретар сільвиконкому та  двоє незнайомих надутих індиків з папіросами в зубах із району, бо говорили між собою по-російському.

– Ось, це наша Катька, – сказав секретар.

Дівчинка тихенько привіталася й притулилася спиною до одвірка. В цю мить двері відчинилися і до кімнати ввійшла вчителька з Никифорівною.

– Ну, тєперь усі в сборі, – сказав Галайко. – Тут, Катько, такоє дєло. У нас єсть рознарядка в ремесленоє учіліще, на Донбас. Чула про такий край? Край горняков і теріконов.

– Ні, не чула, – збрехала і злякалася цього.

– Не чула, то почуєш, – грізно сказав, але вчителька російської втрутилася в розмову:

– Тєбє необходімо поєхать. Дура ти необразованая. Там обучат рабочої спеціальності, виучіш, кулацкоє отродьє, рускій язик, жільйо дадут, со временем. Так, шо собірай вещі.

– А може, – несподівано спробувала захистити сироту Никифорівна, якій Катька сподобалася своїм старанням.

– Циц, мені, – визвірився до неї Чайковський. – А то твою відправлю.

– У мене ж тут хата? – тихенько мовила дівчинка.

– Нічєво, дєтка, – сказала вчителька, – хату забєрьот колхоз. У нас всьо общеє. Сделаєм как положено. Советская власть должна беспокоітся за такіх как ти, чтоби не пополніла стаї урок.

– Це вже ви, товаршко Іванова, – не втримався секретар, – не утріруйте. Катерина донька загиблого бійця, орденоносця.

– Прекратіть! – вигукнув незнайомець. – Ти, девка, слишала, что пріказалі?

– А мамина могила? А могила діда Мехтода? Хто ж їх догляне, крім мене? – Катька ніяк не розуміла, чому вона має їхати у якийсь там Донбас, куди звозять усіх бандюків. Так, чула, старші казали.

– Ти не прєрєкайся, – гаркнула вчителька. – Чєрєз час чтоби стояла здесь с вєщамі. Іначе позовйом участкового.  А потом інтернат, за нім тюрма. Іді, скребйоніш-єбйоніш, – вимовила і зареготала від власного дотепу.

Катька вийшла з сільвиконкому і не знала, що робити. Їй дуже не хотілося їхати з свого села, де, хоча не затишно, але так гарно особливо влітку. Але, що поробиш, треба, бо прийде міліція.

Удома сіла на лавку під вікном, потім зібрала в клуночок нехитрі пожитки, засунула двері й вийшла на вулицю. Зупинилася і поглянула на обійстя. Вперше в житті підсвідомо перехрестилася й низько вклонилася до землі. Катька цього ніколи не робила, як і покійна мама, яка прокляла того, до кого зверталася її родина не один раз, але він не допоміг. Аж несподівано у досі погідливій душі щось прокинулося бунтарське: «А я не поїду на той Донбас, – вирішила. – Нехай туди діти Чайковського та Галайка їдуть, якщо там так добре», – і чкурнула стежкою до річки, подалі від села. Спочатку йшла поміж вербами, крадучись, а потім побігла полем попід кукурудзою. Скільки бігла і куди сама не знала, коли вибилася з сил повернула в ліс. Там і заночувала. Страшно було, але згадка про якесь ремесленоє учіліще і Донбас виявилася ще страшнішою.

Разом із сходом сонця  прокинулася від осіннього холоду, що пробирав до кісток, навіть старенька фуфайчина та товста мамина хустка не допомогли. Обережно вийшла на лісову дорогу і попрямувала так, щоб сонце гріло спину. Коли воно піднялося над головою, а потім почало поволі опускатися йшла до нього. Під вечір на польовій дорозі її наздогнала кінна валка підвід із буряками.

– Куди дівко? – запитав перший візник.

– До родичів у Переслав, –  весело збрехала голодна Катька. Вона там ніколи не була, але знала, що в містечку цукровий завод, тож здогадалася, туди везуть буряки.

– Сідай підвезу.

Дівча з радістю застрибнуло на воза.

На цукровий завод приїхали пізно. Катька подякувала і, аби ніхто нічого не запідозрив, швиденько зникла. Спочатку хотіла піти до контори, де юрмилися люди, але побачила міліціонера, повернула до крамниці. Звідти саме вийшла висока, худорлявої статури, в гарному одязі і гордої постави сива жінка, перераховуючи в жмені копійки. Її неймовірно гарні очі пронизали душу Катерини. А ще її вразила блузка жінки. Вона була з такою ж вишивкою, у якій похоронили маму. Саме це підштовхнуло, аби підійти, але незнайомка побачила двох п’яничок, що прямували до лавки, і гучно сказала:

– Куди, мочоморді? Гроші пропивати? Ану хутко додому, бо я зараз висвятю вас так, що діти не впізнають.

Чоловіки щодуху рвонули подалі від неї. Аж тут дві молодухи. Вони ніяково привіталися. Жінка поманила пальцем. Потім щось зашепотіла їм на вухо, ті пирснули зі сміху, подякували, заливаючись сміхом, побігли до крамниці.

– Доброго вечора, бабуню, – Катерина вигулькнула з-за стовпа, як нечиста сила, і пильно, пильно подивилася на неї.

Та повільно відірвала погляд від копійок, яких так і не перерахувала, й здивовано мовила:

– О, а це що за світлячок зеленоокий у нашому кротячому царстві?

 – Бабуню, ви не підкажете, у кого тут можна заночувати? Не задурно, ні. Я відпрацюю.

Старенька якусь мить вглядалася в бліде личко, потім глипнула на босі, порепані ноги:

– Здалеку йдеш, – не то запитала, не то сказала, сама собі. – І далеко тобі ще?

– Не знаю, – щиро зізналася Катька, не зводячи з неї великих, пронизливих  очей.

– То пішли до мене. Я тут недалечко мешкаю.

У селі, звідки втекла Катька, електрики не було, а тут, у заводському селищі, навіть ліхтарі на вуличних стовпах. У бабиній хаті також світилася лампочка.

Бабуся дала дівчинці теплої води помити ноги, помастила якоюсь смердючою мазюкою тріщини, від чого підошву почало пощипувати, обмотала ганчіркою, а потім запросила до столу. Насипала в тарілку густого борщу, поклала ложку сметани, вкраяла маленький окраєць хліба домашньої випічки і мовчки спостерігала за тим, як та жадібно їсть.

– Не поспішай, – наказала. – Пережовуй добре. Більше не дам, – сказала, – бо бачу, що давно не їла. Захворієш. Ліпше завтра частіше, але по менше. Ти не бачила, як від їжі помирають, а я бачила. Не бійся, ти не помреш, але нащо мучитися. Тебе, як звати?

– Катькою, називали в селі, – дівчинка подякувала за їжу і відклала ложку.

– Ага. Значить ся Катерина. То ти, Катерино, ліпше розкажи куди прямуєш. Тільки правду кажи, бо я тебе наскрізь бачу і знаю чим дихаєш.

Дівчинка почула таке і трішки злякалася, але не так щоб дуже, тому взяла ложку, аби заспокоїтися.  Розпочала з того, що розповідав дід Мехтод про себе і про всю родину. Так дійшла до відправки на Донбас.

– І в мене, майже, така доля, як у твого діда Мехтода, – важко сказала стара і зітхнула. – Тільки я ще жива. Я їм клятим, на зло, ще житиму довго, – але хто ці кляті, не уточнила.

Вранці, до схід сонця, бабця встала, але не будила Катерину, тільки, придивляючись, підходила до неї кілька разів, мовчки дивилася на безтурботне дитяче личко, яке час від часу злякано сіпалося, очевидно щось погане снилося, й кожного разу робила над нею рукою кругові рухи, нечутно шепотіла заклинання, палила зілля, йшла у справах, поверталася і знову промовляла заклинання, палила трави. Так продовжувалося тричі. Потім пішла на пошту й замовила перемовини з кимось в обласному центрі й попросила, аби допомогли з документами Катерини Семенівни Стародуб із сусідньої області, а на додачу до цього, щоб зберегли право сироти на хату. Чоловік не опирався.

Дівчинка прокинулася опівдні і злякалася, що її сваритимуть за довгий сон. Однак бабуня весело відповіла на привітання, налляла борщу, вкраяла значно більший ніж минулого разу окраєць хліба, насипала гречаної каші з молоком. Побачивши це, дівчинка здивовано витріщилася:

– Це що, гречка?

– Гречка, – спокійно відповіла жінка. – А ти чого так здивувалася?

– Я ще ніколи не їла гречаної каші, – відповіло дівча і ніяково завмерло. – Кажуть, що дуже смачна?

– Ти їж борщ, а каша від тебе не втече, – спокійно мовила, сідаючи навпроти. – У мене ще півмішка крупи…

– Ого! – здивувалася та.

Коли Катерина спокійно доїла борщ, ніяково поклала ложку і запитала:

– А чому в борщі немає картоплі?

– Хіба не смачний? – засміялася бабуня.

– Навпаки…

– Сонечко моє, – бабуня поклала на її голову долоню, – запам’ятай, що картопля не для таких як ми. Картопля – чужа для нас їжа, і часте споживання викликає внутрішні хвороби. Наші предки протягом тисяч років готували борщ з городини, де основа – бобові. Знаєш, що це?

– Атож, – посміхнулася дівчинка.

– Борщ без телячої гомілки і затерухи старим салом не борщ.

– А в нас картопля…

– Наша їжа – крупи. А ось кукурудзу можна їсти. Соняшникову олію – зась! Є наша – конопляна та лляна.

– Ого! – знову здивувалася дівчинка, налягаючи на кашу.

– Ти, Катерино, залишайся в мене, якщо хочеш. Куди тобі йти. Скоро твої документи передадуть. Я вже домовилася. Закінчиш школу… Та й хто до мене приїде? Не знаю, а чи взагалі приїде. Є у мене онук. Йому вже під тридцять. Сидів він, а зараз на висилці.

Почувши це, Катерина завмерла і наїжачилася.

– Не бійся, не бандит він. Льотчиком був. У сорок семому, коли  наказали бомбити гуцульські села, не виконав наказ і скинув бомби в річку. Ось тоді й засудили. Хотіли розстріляти, але пощастило. Коли дозволять повернутися додому… невідь. То залишайся, буде кому поховати стару. А коли приїде онук, не виганяй з хати.

– Ви що, бабуню, таке говорите? Як можна? Це тільки влада виганяє з законної хати. У нас така хата була…  – Катерина з сумом похитала головою. – Шість кімнат, крита міддю… Забрали під контору колгоспу.

– У житті всіляке трапляється. Набачилася… Батьки дітей своїх їли в голод, брат на брата доноси писав, аби заволодіти майном, а тут хата… – махнула рукою.

   Бабуня Серафима, яка прихистила Катерину, виявилася в селищі людиною авторитетною. Їй ніхто ні в чому не перечив, при ній ніхто не лаявся, бо вона знана в окрузі знахарка. Якось сиділи обоє біля теплої печі, й бабуня розповіла дивну історію. Коли Червона армія відступала, то врятувала одного полковника, який поклявся, що відплатить тим самим. А коли містечко захопили німці в  серпні сорок першого, порятувала одного німця, який виявився дуже важливою персоною. Тож наказав той гер оберст, щоб до оселі Серафими ніхто й на сто кроків не наближався. Це було на руку. Скільком нашим надавала допомогу… Цього не злічити. Вісьмох витягла з табору військовополонених… Та не всі вдячні. Троє з них по визволенню містечка захотіли привласнити її обійстя й донесли у Смерш про особливий статус Серафими. Це вже могло мати політичний окрас, і до неї примчали браві хлопці. Вони виштовхали жінку з хати, вульгарно насміхаючись, штовхаючи у плечі дулами автоматів та вкриваючи святе обійстя неймовірною лайкою. Бабуня ледь встигала прикрити собою внука. Коли на подвір’ї стала навколішки, аби попрощатися з домівкою, біля двору зупинився джип із групою ще рішучіших за смершівців бійців. Вони миттю стали по периметру. З автівки вийшов у довгій шинелі чоловік з двома великими зірками на погонах, підійшов до Серафими.

– Приїхав відплатити за порятунок? – запитала.

Чоловік лише зараз побачив, хто вже порядкує на обійсті.

– Жінко добра, я з чистими намірами і з великою вдячністю за  врятоване життя, – сказав і несподівано став на коліно, поцілував руку. – Просіть, що хочете? Ви моя друга мама.

Серафима нічого не попросила. Поклала долоню на маківку внука і гордо мовила:

–Я тебе рятувала від смерті не за винагороду. А подяка он уже риється в моїй хаті… Поїхали, Федоре, – взяла за плечі внука, – в Сибір. Там теж є люди, які потребуватимуть моєї допомоги,  –  сказала і попрямувала в супроводі двох автоматників до воріт, але не дійшла. Бійці, побачивши, командувача фронтом на коліні перед простою жінкою заступили смершівцям дорогу і пересмикнули затвори  автоматів. Це врятувало від депортації, й з того часу її ніхто не чіпав.

Прокльону баби Серафими боялися більше смерті. А робила вона це особливо вишукано. Складала пучки трьох пальців, дмухала на них і казала: «Щоб ти не зустрів сходу сонця». Від цих слів ніхто не помирав, ніхто не хворів, не мучився, зате втрачав сон. Ніякі ліки не допомагали. Ніяке снодійне не діяло. З людиною щось коїлося, аж поки вона після довгих душевних мук та безсоння не приходила вибачатися. Тож не дивно, що директор заводу Петро Деревляний, чийого сина вилікувала від нефриту, відразу, як тільки до нього прийшла Серафима, знайшов Катерині посильну роботу в заводській лабораторії.

Прихистивши  дівчинку, бабуня одразу взялася навчати різних премудростей, а розпочала з дивини. Дістала зі скрині великий кольоровий анатомічний атлас людини і почала розповідати про органи. Але найдовше зупинилася на хребті.

– Хребет, – говорила вона, – основа всіх хребетних біологічних істот. Цих двадцять чотири крабоподібних кісточки тісно пов’язані з певним органом. Тобі варто визначити, з яким проблема, і вважай, що півболячки вже немає. Далі підбираєш трави і діло пішло на поправку.

– Так просто?

–Е ні. Якраз друга частина лікування найважча. Якщо з хребтом проблема, то тобі доведеться все життя допомагати людині підтримувати певний орган в тонусі.

Після такого відкриття Катерина подумала, що на цьому край. Та, дізнавшись про взаємозв’язок долонь і ступнів з внутрішніми органами, щиро здивувалася і серйозно перейнялася почутим, і замислилася, бо колись дід Мехтод казав, що людина, яка ходить босоніж по чистій землі, отримує велику благодать.

Бабуня настільки просто і дохідливо вчила, що двічі повторювати не виникало потреби. Учениця все запам’ятовувала і на третій день здавала своєрідний екзамен. Серафимі це сподобалося і вона за два місяці влаштувала Катерині жорсткий іспит, який дівчинка склала на відмінно.

– Молодець, сонечко моє, – бабуня погладила дівчинку по голові. – Все правильно. Тепер перейдемо до другого етапу…

– А етап це що? – насторожено запитала Катерина.

– Ну, як би тобі сказати.. Це другий крок до науки.

– Зрозуміло, – радісно відповіла дівчинка і в неї засяяли очі.

– А ти про що подумала? – здивовано запитала Серафима.

– Просто я чула від діда Мехтода, – Катерині стало ніяково, – що наших родичів відправляли на етап, – засоромилася учениця.

– Тобі, моя маленька, треба дуже багато читати. Читати не те, що пропонують в школі, на зразок шизофреніка Андрія Головка з його алкоголічним синдромом, а гарну і потрібну літературу. Читай енциклопедії, бо туди кістлява рука неуків ще не добралася. Хіба совіти розуміються на високому? Ні, звичайно… Та це таке…

Лише за рік, після кількох успішних іспитів з анатомії, Серафима почала посвячувати вихованку в таємниці трав. Проте постійно перепитувала про закріплені знання щодо внутрішніх органів і наголошувала, що коли болить печінка, то не завжди потрібно її лікувати, є інші органи, які стимулюватимуть цей орган до роботи, і одночасно слід давати трави, які б її промивали або позбавляли від гельмінтів. Ще кожного разу нагадувала, що одні й ті ж трави зібрані різними людьми в один час, в одному місці  і для однієї справи, діятимуть неоднаково.

– Чому? – запитала Катерина. – У них же однаковий вміст речовин.

– Справа не у вмісті речовин, а в тому, як, з яким настроєм, тобто духовним змістом готуєш ліки. Ось дивись на таке. Є однаковий набір продуктів для борщу. Але в однієї господині він ніякий, в іншої такий собі, а в третьої смачний, що не відірвешся. Здавалося б, що тут такого, записав рецепт і вперед, та не тут то було. Не виходить.

– А чому?

– Чому? Бо одна господиня готує їсти рідним і варить свиням з однаковим настроєм, аби нагодувати. Друга – більше уваги, я на цьому наголошую,  приділяє приготовленим стравам близьким і відокремлює від їжі для худоби. А третя абсолютно по-іншому ставиться до цього процесу. Легко і з веселим настроєм, наспівуючи пісеньку робить усе лівою рукою і в неї не борщ, а їжа Богів. Тобто свині, то свині, а рідні, то рідні. Тож кожна передає частку своєї енергії під час приготування їжі. Все так просто!

– Бабуню, ви хочете сказати, що їжа, приготована з одних і тих же продуктів, має різний вплив?

– Правильно, моє сонечко! У білих людей основа життя матір. В українців є прислів’я: «Хто на матір посягає, той щастя не має». А є ще одне: «Грішна мама – вражі діти». Колись зрозумієш до чого це… Навіть попи талдичать про Богородицю і забувають негідники, що в наших предків жінка божество, головний продовжувач роду. На добру справу може благословити винятково жінка. Ніякий чоловік на це не здатен, бо народжений і вирощений жінкою. Тобто кожен чоловік її витвір. Якби не вона, то його б і не було! Згодом дізнаєшся про археолога  Вікентія Хвойку, який довів – жінка є основою. Дуже цікавий був чоловік. Колись ми з тобою про це поговоримо, але знай: людям, які мають природну силу, такі як ми з тобою, в храми, де заправляють чоловіки, ходити зась!

– Чому?

– Бо їх народила жінка, а  попи паплюжать маму, яка їх виносила. Жінка, за церковними канонами, має ходити в храм у хустині, бо гріховна.

– Чому?

– Мабуть тому, що цих виродків народила, але мало била різкою по сідницях! Кохання, сонечко моє, не гріх, якщо воно без брехні і обопільне. А попи забороняють відвідувати жінкам храми, коли в них певні проблеми. Народившись, кожен священик смоктав материнські груди, а тільки ці личини перетворилися в бороданів, так починають гавкати, що людина створена від гріха і при цьому жоден із цих недолюдків не вкоротив собі віку. Знаєш, моє сонечко, я колись про це сказала Іоану Кронштадському, що згідно його божевільних і жіноненависницьких законів нехай візьме й застрілиться.

– А він? – з відкритим ротом запитала Катерина.

– Він? Він як усі. Сказав, що його поява є гріховним фактом, і тому зобов’язаний спонукати людей до прощення. Хворий на голову або збоченець, як Гришка Распутін, – засміялася Серафима. – Як можна говорити погані слова про кохання? Щире кохання між чоловіком і жінкою підносить людину. Згодом прочитаєш праці філософа Сен-Сімона, Сократа й інших і зрозумієш, про що я кажу.

Філософські розмови про буття, совість, порядність, честь бабуня Серафима постійно пов’язувала з внутрішніми органами людини і на прикладі відвідувачів демонструвала, що коли в людини  прихована хвороба нирок, то в неї отакий характер, як тільки є зміщення центру осі серця, то людина поводиться так і не інакше. Якось несподівано Катруся почала самостійно виявляти місця небезпеки в пацієнтів, які приходили до бабуні. Казала свою думку і жодного разу не помилялася.

Колись Катерина чула від діда Мехтода, знаного в окрузі курія та різника, що внутрішні органи свині  й людини ідентичні. Тому від свині до людини переходять низькі  земні хвороби і, одночасно, сила природи, бо свиня як ніяка інша істота найбільше черпає земної енергетики.  Але тоді маля не надавало почутому значення. Тільки зараз зрозуміла, що не дарма дід розробляв усіх тварин після певного ритуалу, підвішуючи тушку за задні ноги, відтинав голову, щоб якомога більше крові стекло. Ще він ніколи не їв свіжини і забороняв споживати теплу тваринну кров. Знав старий: – не все є таким простим, як видається оточуючим.

Усю зиму Серафима навчала Катерину латини й здивувалася, що та все хапала на льоту, потім перейшли до старослов’янської мови. Тут справи пішли повільніше, але за місяць Катерина поволі читала стародавні тексти. У березні приступили до філософських і езотеричних наук, які певною мірою виходили за потойбіччя. З  розвоєм весни повела вихованку в ліс, аби показати, що воно й до чого. Однак дівчинка не кинулася зривати перші весняні квітки, хоча знала, що саме в цю декаду молодика вони мають найбільшу силу, радісно вигукнула:

– Бабуню, подивіться, які квіти прекрасні! Наче дітки!

Від цих слів у старої жінки знаково защемило серце. Вона міцно стулила долоні й прошепотіла: «Дякую тобі, наш невидимий Боже, за те, що прислав мені ученицю». Бабуня посміхнулася, пригорнула дівчинку так, що та зніяковіла і заплакала:

– Ти чого? – запитала Серафима.

– Востаннє мене так обіймала мама, – прошепотіла Катерина.

– Не думай про погане, – бабуня погладила дівчинку по голові, – ми прийшли в рай. Рай тут, на землі, а не десь там. Це наші вороги вигадали  «рай» і «пекло». Нічого цього немає, бо душа невмиренна. Після тих ворогів прийшли інші. Вони, як і попердники, вбивці білої людини придумали ахінею про світле майбутнє – комунізм. А це облуда. Це страшний обман! Рай має бути в душі. Якщо відчуєш, зрозумієш усе.

– Бабуню, – раптом вигукнула Катерина, – погляньте, які квіти! Вони від кашлю, а якщо їх поєднати з цією травою та сосновою шишкою, настояти три тижні, то це ліки від сухот.

– Ой ти моя розумниця, – Серафима притулила дівчинку і поцілувала.

Удома бабуня розклала все зібране і влаштувала вихованці іспит, що в якій пропорції й від чого. Катерина весело розповіла, не дивлячись на рослини, а заплющувала очі, торкаючись долонями.

Це остаточно переконало Серафиму, що саме цій дитині слід передати знання та вміння.

–Буде з тебе толк, – зробила остаточний висновок і з наступного дня взялася за передачу знань ще серйозніше.

Крім того, що бабуня розповідала про трави, повчала іншого: як поводитися серед тварин, як рятувати від наглої смерті, як просто словом налякати людину, аби та не скоїла зла. На цьому Серафима зупинилася і сумно глянула на свої долоні.

– Що, бабуню? – занепокоїлася Катерина.

– Як ти гадаєш, – запитала, – яке зло на смак?

– На смак? – здивувалася дівчинка. – Мабуть солодке.

– А чому так думаєш?

– Просто я згадала, що всі, хто нам з мамою робили зло, неодмінно посміхалися, наче меду скуштували.

– Правильно, мій світлячок, – мовила бабуня. – Зло солодке, а коли багато солодкого, який орган людини потерпає?

–У першу чергу підшлункова, і розвивається діабет.

–Молодець, – похвалила бабуня. – Тільки пам’ятай, є люди, які можуть захиститися від удару, зате на дітях та сила подвоюється, а на внуках – потроюється. На другому місці така хвороба, як інсульт. Про це ти дізнаєшся з сучасних книжок, але хвороби тісно пов’язані.

– Бабуню, а яка смерть? – несподівано запитала Катерина і сама злякалася сказаного.

– Смерть? – перепитала знахарка і замислилася, а потім відповіла. – Смерть буває різною. Для одних теплою, це  – найлегша. В такому випадку на обличчі померлого ледь помітна посмішка. Ще є повільна. Це коли людина за три дні відчуває, що має відійти. Це Божа смерть. У такому випадку всі органи людини одночасно сигналізують у мозок, що ресурс вичерпано. Так, до речі, помер великий філософ Григорій Сковорода. У такого покійника на обличчі залишається задума. Звичайно, можна допомогти протягти кілька років, та не раджу цього робити людині, котра прожила відведений вік. Є небезпека, що до неї підселиться чорна сила, і вона поїдатиме молоду енергію. Найгірша смерть – холодна. Це, коли людина поступово, у муках конає. Тоді один орган мертвий, а інші працюють. Відбувається отруєння крові чорною рідиною, параліч мозку. Це невиліковне. Таке трапляється після втрати зовнішнього захисту або за великі гріхи.

– За які гріхи моя мама так мучилася? – запитала Катерина.

– Навколо неї стільки чорного, що ніхто не врятувався б. Ти дякуй Богу, що вона все погане взяла на себе. Ти, Катерино, зобов’язана прожити світле і чисте життя і за себе, і за маму.

– Я постараюсь…

– Тут слово «постараюсь» не підходить. Ми з тобою зайшли так далеко, що ти зобов’язана.

– Бабуню, – Катерина сором’язливо потупила погляд, – а звідки ви знаєте стільки незрозумілих слів?

– Світлячок ти мій, – засміялася Серафима і поклала свою долоню на її, так я ж не якась там тітка з хутора Диканька. Давним-давно я закінчила університет… Тоді серед молоді панувала мода на  спіритизм. Ось я ледь не зробила страшну помилку. Вистачило розуму схаменутися, але чорний шлейф просто так не зникає. Тому в безглуздій ситуації загинув мій чоловік. Військовий пілот, підполковник, гордість імператорського повітряного флоту Валер’ян Швед. Я думала, що на цьому все, але за двадцять років втратила сина і невістку, які працювали лікарями-епідеміологами. В тридцять другому спасали людей від чуми. Вони не могли померти. Я досі не можу зрозуміти чому не скористалися моїми ліками. І як не смішно, але тільки внуку виповнилося двадцять, як спіткало його нещастя. Є в житті закономірність. Є закон чисел… Цю таємницю навіть я тобі не відкрию. Настане час…

Весною, в день рівнодення, бабуня очистила травами світлицю, покликала Катерину і показала на грубелезну книгу.

– Ось це, дівчинко моя, книга знань. Ніхто не відає, коли і хто її написав, але тут усе про людину, про те чим і як лікувати. Дві третіх тексту латиною, то ти впораєшся, а ось частина тексту глаголицею. Це тобі важче даватиметься. Та ти метикувата, бо вже знаєш старослов’янську. Тут ще є двадцять, бачиш, який символ, знову двадцять, сторінок, яких я не зуміла розшифрувати. Сподіваюсь, ти колись прочитаєш. Зверни увагу, що одні листки значно старіші за інші.

– Я вмітиму всього, що ви? – захоплено вигукнула Катерина.

– Ти, сонечко моє зеленооке, вмітимеш значно більше. Та застерігаю: поки тобі не виповниться двадцять, збав тебе Боже займатися цією справою, бо не матимеш Божого захисту і не володітимеш енергетичною очисткою.

– А якщо комусь дуже погано? Хіба це гріх?

– Не гріх, але дослухайся моїх слів. Коли станеш справжнім як я Зело ти не зобов’язана лікувати всіх. Ти маєш бути перебірлива, і в цьому тебе ніхто не засудить. Інколи трапляється так, що… Я колись вилікувала людину проти власної волі, а та істота виявилася нелюдом. Ця гадина потім керувала вилученням хліба в селян. Скільки їх загинуло? Невідомо. Біда в тому, що під час війни цей негідник співпрацював з окупантами і, аби совіти не розстріляли, написав на мене донос. Запам’ятай – Фігура Дмитро Іванович. Не буде гріха, якщо спопелиш увесь рід. Гадюче плем’я треба покарати! Я не встигла. Ниньки він на засланні в Карелії, але посіяв зерня. Ой, то падлюче насіння… Родина справжніх ницаків. Тому наголошую, ти повинна розвинути відчуття потрібності лікування. Не перебивай, – застережливо підняла долоню, – знаю, що гріх не допомогти, але ще більший гріх допомогти обертасу.

– Бабуню, а як я знатиму про поганих людей?

– Сонечко моє, – Серафима пригорнула дівчинку. – Ось у скрині бачиш книги? Бачиш. Я всіх відвідувачів записую згідно паспортів. Колись настане час і ти користуватимешся цими записами, але підкреслені прізвища  ні за яких обставин не лікуй!

Взимку, коли тріщав мороз, двоє чоловіків привезли на возі здорового вепра. Серафима вийшла з хати і довго роздивлялася товар, покрутила носом, але один із чоловіків схопив її за руку і так у чомусь клявся, що вона розсміялася, махнула рукою і простягла гроші. Від побаченої суми незнайомці так зраділи, що занесли тушу в сарай і довго дякували, цілували руку та клялися у вірності.

Наступного дня по обіді Серафима одяглася в святкове, простягнула Катрі білий халат, взяла металеву коробку з … німецьким орлом і повела в сарай.

– Зараз, сонечко, – серйозно мовила бабуня, – я тобі покажу те, що ти маєш одразу запам’ятати. Закарбуй собі раз і назавжди: свиня і людина за внутрішніми органами ідентичні!

Серафима взяла в руки скальпель і почала розтин кабана. Вона вправно виділяла органи і показувала, називаючи головні хвороби, розповідала, як і чим лікувати, і про зв’язок між ними.

– Дивись, – показала підшлункову, – коли ця залоза не хоче працювати, то в людини розвивається діабет. Ми з тобою ніколи не вилікуємо цю нікчемну субстанцію, але за допомогою трав і різних елементів можемо примусити її працювати. Діабет – не хвороба, а лінощі залози. Наші трави виконують роль батога. Все як у суспільстві – хто не хоче працювати, того примушують і людина починає рухатися доки її підганяють. А ось, печінка. Вона ідентична людській, здатна до самовідтворення і має розум. Тут, перед лікуванням, слід провести обряд. Вона дуже чутлива до звуків. Не дивуйся, але її можна вилікувати за допомогою музики. Це не дурня.

– Бабуню, а серце?

– Що серце? Серце не хворіє, серце мліє… Коли в душі багато негативного заряду воно, здається людям, болить. Якщо сказати на рівні шкільної програми – відбувається коротке замикання, і купа м’язів не знають що їм робити. Це я кажу по-простому.

Як тільки Серафима дістала нирки, посміхнулася.

– Нирки… такий простий фільтр. Ти, Катерино, не повіриш, але його хвороби виліковуються протягом місяця. Головне знайти причину чому орган дрімає. А відповідь де?

– Мабуть в голові, – здивовано мовила дівчинка.

Серафима здивовано подивилася на неї:

– Чому так думаєш?

– Більшість хвороб від неправильної енергетики.

– Молодець, – посміхнулася Серафима. – Але головою ми займемося завтра. Сьогодні маєш запам’ятати все про нутрощі.

Розклавши кабана чи не по ниточках, бабуня аж четвертого дня провела іспит. Катерина страшенно хвилювалася, але обійшлася без підказки. Та на цьому наука не закінчилася. Бабуня дістала з підпілля великий мікроскоп, затулила вікна, аби світло не заважало, й почала демонструвати Катерині одну з найбільших болячок людей – заморожені гельмінти, личинки і їхні яйця в мізках кабана.

– Бачиш, – серйозно сказала вчителька, – вони є повсюдно. Та не в них біда. Цю гидоту ми з тобою можемо вивести за якийсь тиждень-другий. Є такі, котрі навіть у цей мікроскоп не побачимо. То страшна біда. Їх не так просто позбутися, і не з кожного організму вони вийдуть. Тут трави не допоможуть. Тут потрібне інше рішення. В мене слово, а в тебе очі. Твої очі створять їм некомфортне середовище, і ти зможеш вимітати мітлою цю гидоту, яка поволі, виробляючи токсини, отруює організм.

Розділ другий
НА ПОРОЗІ ВИПРОБУВАННЯ

...За чотири роки дівча, яке прибилося до Серафими у старій фуфайчині, з порепаними підошвами, зміцніло душею і тілом. Вона закінчила вечірню школу, отримала атестат про повну середню освіту і не зчулася, як із неї виросла статна, вродлива зеленоока дівка з довгою русявою косою. Подібних у робітничому селищі не було, тут усе переважали низькорослі, трішки квадратні дівчата з умовними грудьми і кривими ногами. Хлопці теж не могли похизуватися статурою.  Таких як Катерина не те що в селищі, а й в окрузі – ніц. Все вказувало на гарний, так говорила бабця, рід. Якось непомітно, коли дівчина почала забігати на танці у заводський клуб, зрозуміла, що туди ліпше не ходити. Серед місцевих дівчат чужинка виглядала наче казковий лебідь між диких качок. Попри значну відмінність, до неї почали залицятися хлопці. Двоє статних, з приїжджих родин,  виглядали нічого, але мами осмикнули. Мовляв, хто вона така? Занесене вітром насіння? Колись так говорили про Серафиму, але згодом розмежували: одне в розмовах, – коли можна торочити дурницю, а інше – коли лікуватися чи ставити на ноги рідних. Незважаючи на велику повагу до Серафими, жодна мама не бажала, аби син взяв у дружини Катерину. Зрештою, дівчина про одруження з місцевими і не мріяла. Вона відчувала, що її остерігаються, побоюються прихованої сили. Але якось, коли Катерині виповнилося повних дев’ятнадцять, бабуся покликала вихованку:

– Катерино, ти вже на виданні. А я приготувала все для своєї смерті...

– Ой, бабцю, не кажіть цього...

– Мовчи і слухай, – строго сказала. – Мені вже вісімдесят п’ять. Досить топтати землю. Я на цвинтарі показала копачам місце. За яму заплатила. Мені тебе послав Бог. Завтра я помру. Ти знаєш хто я?

– Так, – прошепотіла дівчина, – ви знахарка.

– Ні, я не просто знахарка. Я Зело.  Я єдина людина, яка знає все про лікування. Ти пам’ятаєш мою науку, те чого я тебе навчала?

– Пам’ятаю, бабуню.

– Тепер будеш за мене. Подай руку.

Катерина сміливо простягнула правицю.

– Ні, ліву. Ось так, добре. Чиста ти людина. Таких і не зустрічала. Тепер, Катерино, закарбуй, – бабуня міцно стиснула її за живчик, – ти перебрала мої здібності, про які не здогадувалася, й з часом додасиш свого. Знаю, що народиш сина первістка. Він матиме вроджений дар і перебере твоє відчуття дотику, але доля у тебе важка. У нас «білих» все важко, бо чорне тло панує в головах неуків і сатаністів. Тільки заклинаю: не здавайся і не відступай, бо пропадеш. Пригадуєш, я тобі розповідала, що давним-давно через необачність втратила чоловіка, сина, невістку… Ледь онука витягла із прірви. Я біле Зело. Ще є чорне. То Німа Материзна. Ми постійно боремося, але чорна слабша… Колись, у молодості, мене посвятили в «чорну», та я зуміла вирватися  і за це поплатилася життям найближчих людей. Знай, що не в грошах щастя. Зарубай собі це в голові й пам’ятай все життя. Щастя в стосунках з людьми, і остерігайся улесливих. Опікуйся дітьми, вони ангелята. Старі собаки і вовки не потрібні нам з тобою.  Лікуй так, аби не сконали…

– Ви про що, бабуню?

– Не перебивай. Слухай уважно. Ти, як і я свого часу, взяла на себе тягар лікувальниці. Згодом станеш Зело. У тебе є те, чого не маю навіть я – очі. Вони в тебе врочливі і мінливі.

– Ви про чари?

–Не слухай дурниць. Ніяких чарів не існує. То все для слабодухів. Коли я помру, і настане твоя черга лікувати, зрозумієш істину. Вона полягає в простому. Ми живемо в дикунському  середовищі, де слова, примножені на погляд і голос, ставлять  людей на ноги без трав. Повторюю, що твої очі та голос значитимуть не менше ніж трави, корінці та все інше разом.

– Як це? – злякано стрепенулася Катерина. – Ви мені про це не говорили.

– Про це не говорять. Цього навчити неможливо. Якщо дар є, то є. Та попрошу, поховай мене тихо і скромно. Одяг у скрині. Не знаю хто одягне… Може прийдуть русалії чи їхні брати… Гроші знаєш де, але ти їх не дуже витрачай на поминки. У нас такі люди, що похорон на весілля перетворять. Голодні істоти не мають за душею совісті. Вони завтра тебе роздеруть на шматки і радітимуть від цього. Але наш обов’язок їх рятувати. Невдячна справа, та куди подінешся. Частину використай на себе, це чисті гроші, щось купи до хати. Ти ще молода. Тобі жити і жити. Номер на хату я переписала на тебе. За свою в Стародубах не хвилюйся. Відстояли її добрі люди. Податок сплачують справно. І ще. Слухай мене уважно і запам’ятовуй. У скрині є подвійне дно, в ньому захована книжка, яку ми з тобою вивчали.

– Це не страшно? – захвилювалася Катерина.

– Сонечко моє, – бабуня погладила її, –  це життя. Книжку вивчиш напам’ять і не бери до рук зайве… Зась! Пам’ятай усе, чого я вчила. Перед смертю відкриваю дуже велику таємницю. Я провела над тобою особливий обряд посвячення, і ти вже не належиш собі. Тепер ти нестимеш мою ношу все життя. Це важкий, але дуже почесний тягар. Ти матимеш особливий дар... Дар зцілення. Пам’ятай, повторюю, ти станеш справжнім Зело, як тільки тобі виповниться двадцять один рік!!! В твоїх руках величезне багатство, але не бери більше, ніж потрібно. За свої труди отримуватимеш рівно стільки, скільки треба. Вартість твоєї праці п’ятак. Запам’ятай – п’ятак! Це обов’язкова плата всіх, кого зцілюватимеш.

– А навіщо мені п’ятаки?

– Відкриваю ще одну таємницю. У далекій Індії споконвіку існує каста недоторканих. Є ця каста і в нас – прохачі біля церкви. Та це не їхнє місце, це їхня кара за гріхи, які вони відробляють. Зверни увагу, що ці люди є лише біля православних храмів. Саме їм на Зелені свята даватимеш по дві монети. Це означатиме, що вони відправлять хворобу у небуття.

– А якщо монет буде більше? – здивувалася дівчинка.

– Це, світлячок ти мій, погано. Це означає, що колись доведеться віддати частку Сатані. Запам’ятай, якщо до тебе прийдуть погані люди і співатимуть заупокійних пісень, сипнеш у них п’ятаками і все зло, хвороби, які у монетах, перейдуть на них. Це вже не твоя справа – бідкатися про їхню долю. Там Бог вирішуватиме. Він тобі допомагатиме, наш невидимий Бог, але в церкву чи в костел – зась! Нічого там робити. Ти чиста душа. Най попи у тому багні порпаються. Як тільки переступиш, дар зникатиме, а гарні справи набуватимуть чорного кольору. І ще, вмоляю, не проклинай людей, чого б вони тобі не робили. Для цього вивчиш молитву про порятунок і читатимеш до Бога. Він знатиме як чинити. Сварись на людей, лякай так, щоб кров стигла, та не більше. У їхньому Талмуді написано, що вони вівці, то що ти візьмеш з худоби? Нехай їх баран водить, а ми народилися вільними людьми під чистим Сонцем і такими зійдемо в небуття. Уміння читати і писати не означає, що вони мають глузд.  Коли коїтимеш зло, а ми, біле Зело, теж можемо це робити особливо тонко і вишукано, воно повернеться у вигляді наглої смерті близької людини. Перш ніж дійдеш до  вершини знань, доведеться багато різного пережити. Тебе випробовуватиме Бог і спокушатиме диявол, але знай, що твоя сила у доброті та посмішці. Коли побачиш несправедливість, подумки прочитай молитву, побажай добра і все станеться так, як має бути без твого втручання. Зрозумій, що ми невидима частка у величезному мареві світла і тьми.

– Бабуню, – Катерина стиснулася в клубок, – а якщо всі підуть проти мене?

– Не переживай, – заспокоїла Серафима. – Молитву про порятунок пам’ятаєш?

– Еге ж…

– Це дуже сильна молитва. Як тільки відчуєш велику небезпеку – читай. Ця молитва має небачену силу і той, на кого її спрямуєш помре за три дні без видимих причин. Усе відбуватиметься згідно з Законами Всесвіту. Ти просто скорегуєш деякі космічні потоки.

– А раптом я в чомусь помилятимуся? – насторожилася дівчина.

– Ні, ти згадаєш цю молитву тоді, коли… та,  – немічно махнула рукою. – Звичайно, ліпше б ти її ніколи не згадувала, та життя сповнене різного. Нам, людям, не дано сили щось змінити під Сонцем, але дещо підправити можемо. Нарік тобі виповниться дев’ятнадцять. Тож у день сонцестояння, двадцять першого, вранці наносиш води, тільки щоб ніхто не допомагав, навіть якщо не зможеш рухатися, а ввечері у цій воді скупаєшся,  одягнеш на голе тіло сорочку, що он на підвіконні, і з заходом сонця підеш босоніж у ліс. Пробудеш там усю ніч, а на світанку, увійдеш у воду в лісовому ставку, там де ми з тобою збирали зілля, зануришся, щоб на тобі не залишилося жодного сухого місця. Сорочка повинна на тобі висохнути. Ні за яких обставин, навіть якщо смерть стоятиме над головою, не знімай її. Тоді збережеш силу, яку я передала. Сорочку сховаєш. Настане час, і передасиш свої знання тій людині, якій вважатимеш за потрібне.

– А як я дізнаюсь про це?

– Світлячок ти мій, – бабуня тремтячими руками пригорнула її до себе й поцілувала в чоло. – Ти ангелятко і народжена від двох чистих цнотливих сердець. Не злягайся ні з ким, доки не дізнаєшся, що для вас це вперше. Тоді ви народите дитя сильніше за нас з тобою. Мої знання і твої руки зіллються в ньому. З раннього дитинства навчай нашої справи…

– Хто мій обраний-суджений?

– Не знаю, Катерино. А тепер іди з дому, аби не бачити моєї смерті. Не треба тобі цього бачити, дай на прощання поцілую, світлячок ти мій. Перед смертю відкрию велику особисту таємницю, але пообіцяй, що Федору не скажеш.

– Обіцяю.

– Я не Серафима…

– А хто ви, бабуню? – від почутого Катерина аж підвелася.

– Я баронеса Анна-Марія-Ізабела фон Рейнс. Я пряма внучка по материнській лінії великого Магістра ордена Тамплієрів Отто-Міхаеля фон Рейнса, князя Альпійського, володаря срібного кубка та освяченого Богом золотого списа, провідника першого хрестового походу. На мені все може закінчитися, а може продовжитися. Все залежатиме від тебе… В обкладинці медичного атласу мої документи. Серафимою стала, коли позбулася чорного. В Австрії є місто Інсбрук. Там я народилася… Десь там мої далекі родичі.

Катря прихилилася до бабуні й заплакала.

– Бабуню, ви ж маєте велику силу, ви все знаєте, ви ледь мертвих не ставили на ноги…

– Це так. Наша біда в тому, що ми себе і народжених нами не можемо лікувати. Ось і ти, – у Серафими ледь не пропав голос, – не матимеш сили в лікуванні своїх дітей. А сама й поготів… Що дав наш Великий Батько, те й маємо.

– Може я спробую допомогти вам? Мені страшно!

– Не треба, – попросила помираюча. – Ти мужня дівчинка. Ти здолаєш всі перешкоди. Мені настав час. – Вона поклала ліву  руку на потилицю дівчини, а праву на крижі, тричі поцілувала, і дівчина відчула незрозумілий прилив енергії. Якоїсь миті здалося, що чує вітер за вікном і розмови птахів.

– Бабуню, що я робитиму без вас? – злякано зашепотіла вихованка.

– Ти сильна. Ти все витримаєш. А тепер іди. Вранці повернешся. У мене ще справи. О! – радісно вигукнула. – Чую, йдуть мої… Іди, доню, і нічого не бійся. Будуть тебе кохати, матимеш непросте жіноче щастя…

Дівчина пішла з дому, не замислюючись куди, і ноги вивели в поле, де буяла пшениця. Катруся наче скинула полуду, зупинилася і побачила польові квіти, які повернули її до звичного стану. В її душі прокинулася юна знахарка, яка вирішила спробувати силу і замовила весільний букет. Якась невідома сила підказувала, де потрібні квіти, і вона дослухалася до внутрішнього голосу.  Наспівуючи весільну пісню, сплела весільний вінок, а потім усю ніч збирала різнотрав’я і зв’язувала у пучки, аби згодом перетворити їх у ліки. На ранок геть заросяна, але щаслива, забувшись, що нічого не їла, принесла додому великий сніп. З надією, що бабуня жива, вистелила квітами сходи до ганку, сіни й прочинила в кімнату двері. Бабця справді померла. Вона лежала на уквітчаному тапчані, одягнута в смертне, і хтось невідомий поклав у руки свічку.

На сороковий день по смерті бабуні дівчина вперше власними руками дістала зі скрині книжку в товстій шкіряній палітурці з волячої шкіри. Розкрила і здивувалася, бо сторінки теж шкіряні. Подивилася на письмо і лише зараз зрозуміла, навіщо бабуня два роки вчила її тієї невідомої грамоти, яку називала глаголицею. Катерина згадала, що вчила багато в чому незрозумілий текст, а зараз могла подумки повторити все і зрозуміла, що то молитви та заклинання. Але там, на диво, ніде не згадувався Христос. Всі звертання до Великого Бога. Було кілька молитов до Сонця та Місяця. Згодом второпала, що хтось писав про те, як потрібно лікувати не тільки травами,  камінням та рештками чи певними органами тварин, а як і  коли потрібно це читати, аби приготовлені ліки мали не тільки цілющі властивості, а й діяли так, як цього хоче знахарка. Тобто одне і те ж зілля могло впливати на різні органи. Та найбільшим відкриттям стало те, про що говорила бабуня, розтинаючи дикого кабана, слід лікувати не частину хворої людини, а боротися з гельмінтами, грибками й тримати в покорі віруси. Звідки древній невідомий міг знати про віруси для неї залишилося загадкою.  Вони, як написано в книзі, є першопричиною всіх хвороб, а для того аби їх позбутися, треба стимулювати захисні властивості людини. І тут Катерина второпала – це імунітет! Це та скринька Пандори, про яку писали древні греки! Після цього справи пішли веселіше. За кілька днів дочиталася до молитов, але вони виявилися зовсім несхожі на ті, що чула від попів. Описувалися в книжці й різні заклинання до тварин та замовляння від страшних недуг. Деяких слів Катерина не розуміла, тому виписувала у зошит і нишком ходила в заводську бібліотеку погортати різні енциклопедії.

Перша оказія застосувати силу трапилася на рівному місці, коли пізньої осені разом із дівчатами йшла на роботу. З одного двору вигнався за якимось шибеником розлючений собака-вовкодав. Ніхто й оком не встиг кліпнути, не те що злякатися, як Катерина кинулася між них, і величезний псяра зупинився ніс у ніс, показуючи гострі зуби, а дівчина, не рухаючись, стиснула кулаки так, що вони аж побіліли, дивилася йому в очі і щось шепотіла.  Подруги заніміли, бо відомо – собаці в очі не можна дивитися – це викликає агресію. Але трапилося неймовірне. Катерина не лише вговтала пса, а й подолала його. Собака спочатку перестав гарчати, потім підібгав хвоста, ліг на землю й жалісно заскавулів, ніби просив вибачення. Усе відбулося настільки швидко, що ніхто нічого не второпав. Коли ж на вулицю вибіг переляканий господар, тримаючи в руці добрячу поліняку,  з наміром втихомирити грізного сторожа, то остовпів. А Катерина сиділа поруч з собацюрою і гладила вовкодава по голові, а потім легенько штовхнула:

– Йди. Давай іди додому. Ну ти й розбишака…

Побачивши таке диво ,господар так і застиг, а пес підвівся і почвалав на обійстя. Ошелешені від побаченого дівчата, наче нічого не трапилося, мовчки поспішили на роботу і всю зміну розповідали про випадок.

Увечері до Катерини прийшов хазяїн собаки. Поклав на стіл кавалок масла та шмат сала.

– Візьми, Катерино. Це за те, що врятувала того пацана, бо мій Адольф роздер би. Добрий собацюра, але не любить, коли з ним дрочаться. Вибач.

– Заберіть, дядьку, – показала на принесене. – Хіба це головне?

– Ти не думай, що я собаки жалую. Я не хочу людського прокляття. Це страшніше. Не переживай. Собаку я пристрілю.

– Нехай живе, – подобрішала Катерина. – Тільки ланцюга купіть.

– Атож, атож... – мовив гість і вискочив за двері, як ошпарений.

Наступного дня до неї прийшла жінка, ніяково потопталася в порозі, а потім ні сіло ні впало мовила:

– Мені бабця Серафима давала ліки для сина. Може ти замість неї…

– Заходьте, – усміхнулася Катря і запросила жінку до хати. – Сідайте. Дайте руку. Зараз побачимо що воно і до чого. – Потримала якусь мить і мовила. – Задихається син? Бачу, що задихається. Не переживайте. Бабуня зняла погане. Я вилікую.

Дівчина відчинила дверці величезної шафи і почала діставати різні трави та порошки. Надсипала по трішки в пакетики, пронумерувала, написала на папері що і коли вживати.

– Гадаю розберетеся, – подала ліки. – За три дні стане легше, за місяць поверне на норму, а ще за три тижні хвороба зникне. Головне аби не сидів удома. Нехай якомога більше бігає, і не бійтесь простуди.

За два місяці жінка несподівано перестріла Катерину біля магазину, коли саме зібралося чимало покупців, вибігла з черги, вхопила за руку, цілуючи та дякуючи за сина, впала в ноги, та перелякана дівчина одразу її підхопила.

– Слухай, це зовсім інша дитина! – вигукнула молодиця. – Спить спокійно, не задихається, веселий, – радісно сповістила.

– Так я ж обіцяла, – знітилася дівчина й цим відкрила двері для допомоги, бо кращого місця для не було. То й потягнулися до неї хто з чим.

 

На Андрія, коли завод працював на повну потужність, Катерина відпросилася з роботи, дістала свій весільний вінок і почала приготування до ворожіння, аби дізнатися ім’я судженого, про якого напророчила бабуня, але в неї все валилося з рук. Вона почала сердитися за неоковирність, але нічого не складалося. Дівчина замислилася і дійшла висновку: вища сила проти обряду. Тому змирилася з долею. Почала збирати причандалля, аби сховати у скриню, і тільки взяла в руки весільний вінок, аж раптом у причілок хтось постукав.

– Хто там? – злякано запитала, бо до неї зазвичай такої пори ніхто не приходив, а якщо й треба, то стукали у сінешні двері.

– Це я, Федь.

– Який Федь?

– А хіба бабця Серафима не тут живе?

Тільки зараз Катерина здогадалася, що це бабусин онук.

– Заходьте, там відчинено.

До хати зайшов високий, дуже худий і чимось схожий на бабуню Серафиму чоловік, тримаючи в руках перев’язаний посередині мішок, у якому щось було.

– Вечір добрий, – зняв шапку, привітався  і ніяково зупинився в порозі.

– Добрий, – відповіла Катерина. – Проходьте у світлицю, сідайте, – підсунула стільця.

Чоловік поволі оглядав хату.

– Померла бабуня? – запитав і, витримавши паузу, сів на лаву під вікном, міцно тримаючи в руках клунок.

– Ви це можете покласти, – Катря показала очима на мішок, – тут безпечно. Ніхто не вкраде.

– Там і цінного нічого, так деякі папери, – прохрипів чоловік, – це звичка. А бабуня померла? – перепитав.

– Померла… А ви Федір?

– Федір. Федір Валентинович Швед, 1929 року народження, колишній лейтенант Радянської Армії. Після відбуття ув’язнення прибув на постійне місце проживання, згідно з чинним законодавством, – приречено, наче на допиті, сказав про основні віхи свого життя.

– Бабуня казала про вас. Зараз я дам теплої води. З дороги треба вмитися, – мовила Катерина і блискавкою метнулася на кухню.

Поки чоловік умивався та голився, Катерина роздмухала в печі вогонь, розігріла борщ, каша була ще теплою, бо вона завбачливо замотала її в кожух, аби та до ранку вмлівала й утримувала тепло.

Коли Федь повернувся до кімнати Катерина побачила морально знівеченого дорослого чоловіка з геть байдужими до всього очима.

Він сів за стіл і мовчки, але запитально подивися на дівчину, мовляв, а ти хто.

– Мене бабуня Серафима прийняла за свою, – сказала. – У рідному селі кликали Катькою. Бабуня  називала Катериною. Їй це ім’я когось нагадувало, – випереджаючи питання сказала.

– Мою маму, її невістку, звали Катериною, – ніяково посміхнувся Федір. –  А можна я називатиму тебе Катрусею? – приречено, але з надією запитав чоловік і подивився на неї так жалібно, що дівчині аж плакати захотілося.

Катря зашарілися.

– Можна. Але ви їжте, бо ж з далекої дороги, напевне?

– Ой, Катрусю, з далекої. Дуже далекої.

Погодувавши гостя, Катруся постелила йому у світлиці, а сама пішла в бокову, де раніше спала бабця.

У перший день Федір прокинувся ранесенько, сів біля вікна, розклав папери і щось почав креслити, користуючись логарифмічною лінійкою. Він нею так вправно рахував, що дівчина аж залюбувалася. А чоловік все щось вичисляв, міряв і креслив, запалюючи одну за одною папіроси. Вона привіталася, на що Федір кивнув головою, поклала на стіл їсти і побігла на роботу.

Коли Катруся повернулася, то здивувалася. Чоловік як сів вранці, так і сидів на одному місці, хіба що збільшився стос креслень і в кімнаті страшенно смерділо тютюновим димом.

– Федоре, а чому ви не провітрюєте кімнату? Чому не вийшли прогулятися?

– А що можна? – чоловік якось здивовано запитав і незрозуміло подивився на дівчину, мовляв, а ти звідки тут взялася.

– Федоре, ви вдома. Ви на волі.

– Я не можу звикнути, – ніяково стиснув плечима. – Зрештою, тут у мене цікава розробка…

– Тоді пішли, – схопила за рукав і потягла. – Ваша розробка зачекає.

Федір не дуже опирався, та в порозі раптом зупинився, але дівчина смикнула довготелесого чолов’ягу на вулицю і повела до заводу, розповідаючи, що дякуючи директору колись задрипане містечко відродилося і отримало статус районного центру. Потім зайшли у крамницю,  де купила йому чотири пачки „Прибоя”, а собі жменьку ірисок.

– Катю, – звернулась до неї голодна на чоловіків продавщиця, – де це ти такого кавалера відхопила? Дивись, тихенька-прудкенька, а он якого велетня знайшла. Тільки він щось дуже худий.

– Де знайшла, там більше нема. А що худий, не біда. Були б кістки та шкіра, – засміялася дівчина і потягнула зніяковілого і до певної міри переляканого Федора за собою. Вийшли на освітлену площу, де чоловік враз напружився і зупинився:

– Ти чуєш? – схопив її за плече й боляче стиснув. – Сторожові собаки. Скоро перекличка. Треба повертатися, ато пайок вріжуть.

– Федоре, Федоре, ви мене чуєте, – Катруся почала сіпати чоловіка за рукав. – Немає тут ніяких сторожових собак, тут немає переклички, ніхто не вріже пайку. Ви вільні, ви на свободі. Ви мене чуєте? Ви вільні! – схопила його за барки й тріпнула так, що голова тріпнулась наче у китайського болванчика.

Чоловік одразу обм’як, опустивши руки.

– Вибач, вибач мені, пішли додому. Хутчіш…

Усю ніч Федора доймали жахи, аж поки Катруся не увімкнула на кухні лампочку, щоб не так лячно, підійшла до нього і поклала долоню на чоло психологічно знівеченого чоловіка, зашепотіла заклинання про порятунок, а потім, від себе сказала:

– Заспокойся. Нічого немає. Ти вдома. Все позаду. Тепер усе буде добре. Спи спокійно.

Вранці Федір, ледь розплющивши очі, підхопився. Це був зовсім інший чоловік. Він миттю одягнувся і з радісним настроєм, вимкнувши настінного «брехунця» несподівано  сповістив:

– Ти знаєш, Катрусю, до мене цієї ночі приходила Свята Русалія. Вона поклала на чоло руку і сказала, що все закінчено і я на волі. Гарний сон. Правда? – з надією запитав.

Дівчина посміхнулася:

– Правда, Федоре. Я знаю, це справді була Свята Русалія, котру для вас залишила бабуня.

– Ти знаєш про це?! – здивувався Федір.

– Знаю, – сміливо підійшла і взяла за руку. – Ми з нею спільники…

Третього дня опівдні, якраз випала субота.  Катря випрала простирадла і, наспівуючи весільну пісню, розвішувала простирадла на шнурку, аж біля воріт зупинився дільничний.  Огрядний вусатий старшина сперся на ворота й гукнув хазяйку.

– Федір Швед тут?

– А то ви не знаєте?

– Знати знаю, але порядок такий. Нада уточніть. Коли приїхав?

– Три дні тому.

Старшина витяг із військового планшета якийсь папір і щось записав.

– На роботу треба… – сказав і, не прощаючись, пішов.

Попоравшись по господарству, Катруся, хоча у неї вихідний, побігла на завод. Директор саме повернувся з обласного центру при повному параді – в костюмі з зіркою Героя.

– Добридень, – привіталася, обережно прочинивши двері. – До вас можна?

Той мовчки кивнув головою, бо після випадку з собакою зрозумів, що стара відьма Серафима, як поза очі називали її компартійні працівники, не забрала з собою на той світ силу.

– Заходь, хитруха, – весело сказав, бо симпатизував цій небораці.

– Я до вас з проханням. Розумієте, – похнюпилася так, наче її зараз мають вдарити, – приїхав онук моєї бабці. Його б на роботу влаштувати, якщо ваша ласка...

Директор сердито засопів:

– Уже телефон обірвали з області… Це той, що не хотів бендерів бомбити?

Дівчина хотіла сказати, що то не бендери, а звичайні гуцули, але промовчала, знаючи крутий норов Деревляного.

– Хоча завтра неділя, але церкви у нас немає, – подобрішав директор, здивувавши прохачку. – Приводь зранку. Подивимося, що це за птах, якого польоту.

Катруся радісно поспішила додому, забігши по дорозі до крамниці. Купила хліба, солі, два оселедці, кіло перлової крупи, стільки ж гороху. Вже біля хати зустріла п’яного парторга на прізвисько  «Сучий син» Абрама Абросімова, з яким у неї не складалися стосунки, бо він намагався дівчину записати в комсомолки, а вона відмовлялася. Після випадку з собакою він зненавидів дівчину ще більше і чи не через день присилав на її ділянку перевіряючих, аби довести комусь, що вона прихований класовий ворог народу. Однак на дурні вказівки ніхто не зважав, бо сам директор, коли зустрічав Катерину, завжди її пригортав, як доньку.

– Що, повернувся ворог народу? – запитав він.

– Який такий ворог народу? Це ви про що? – рішуче перепитала дівчина.

– Не прикидайся вівцею! Вражина, внук цієї клятої відьми.       

– А чого ж це він ворог? – рішуче зробила до нього крок, і досі веселі та безтурботні очі стали пронизливо-колючими.

– Бендерів пожалів, – пробурмотів той і відступив.

Катруся не бажала продовжувати розмови і мовила:

– Не знаю, кого він там пожалів. Він повернувся додому.

– Ну, ну... – сказав добряче підпитий парторг і почвалав далі.

Коли Катруся сказала Федорові, що вранці їх чекатиме директор заводу, чоловік помітно захвилювався.

– Не переживайте, Федоре, – спробувала заспокоїти Катруся. – Все буде гаразд. Він, правда, на вигляд непривітний, але на поступки йде. Бабуню Серафиму дуже поважав… Вона допомагала… Це в нас тільки парторг Абросімов, кацап зашмарканий, гавкає гірше собаки. Правда, уже почав присідати. Не такий як раніше. Не його час.

На обід Катруся зварила картоплі, почистила оселедця, накришила поверх цибульки, бризнула оцтом та присмачила запашною олійкою, поклала квашених огірків і запросила Федора. Але, забачивши оселедець, він зблід і помітно затремтіли руки.

– Щось не так? – стривожилася дівчина.

– Нас мучили оселедцями. Примушували їсти, а води не давали. Ми стіни в камері лизали, аби не збожеволіти. А вони стояли за дверима і реготали. А на Колимі після такої їжі без води опускали в забій. Ми там воду збирали по краплинах, а до кінця зміни половина мучилася від болю. За кілька днів багато наших у муках вмирали. Потім їх вивозили під сопку на корм песцям.

Катруся миттю забрала оселедець зі столу й принесла склянку кислого молока заколотивши з сметаною.

Вранці, коли зібралися йти на завод Катря проінструктувала:

– Ви, Федоре, звертайтесь до директора або «товаришу директор», або «товаришу Деревляний». Він дуже не любить, коли кажуть Петро Петрович. І ще одне. Він особисто знає Брежнєва. Разом воювали.

Директор, побачивши Катрусю з Федором, відправив дівчину, аби не чула чоловічої розмови, і приступив до справи.

– Ти що вмієш робити? – грізно запитав Федора.

– Багато що, – невпевнено відповів той.

Директор струсив у вазон цигарковий попіл і хмикнув.

– Я знаю, що копати і носити всі вміють. Головою що вмієш робити? В техніці розбираєшся?

– До льотного училища закінчив залізничний технікум. Механік. Трохи знаю інженерну справу...

– Давай так, льотчик-механік, на заводі почали виникати проблеми з електроподачею. Мої другий день копирсаються і нічого не можуть вдіяти. Не викликати ж майстрів з тресту? Ти мене розумієш? Якщо завтра за день зробиш – беру на роботу електриком, а ні – вантажником.

Наступного дня Федір йшов на завод разом із Катрусею. Коли минули прохідну, дівчина міцно стиснула йому руку і сказала:

– Федоре, я вірю у вас. Зберіться, і все буде гаразд.

Він подякував, важко зітхнув і пішов до головного інженера, колишнього фронтовика, який скоса подивився на прибульця, бо вже знав, за що той відбув ув’язнення від дзвінка до дзвінка.

– То це ти такий розумний? – головний інженер навіть не відповів на вітання.

Федір мовчав. За роки ув’язнення звик, що ліпше мовчати.

– Значить так. Слухай, грамотій. При повному навантаженні в одному з цехів зникає ток, – сказав інженер. – Твоє завдання знайти де і усунути проблему. Ферштейн, гер бендера?

–  Схема є? – крізь зуби запитав Федір.

– О! Та ти у нас, оказується, не лише бандьора, а й великий умнік-розумнік. Тобі ще схему треба! Грамотний дуже? Немає схеми, – роздратовано вилаявся.

Федір довго, десь години дві ходив по заводу, придивляючись до всіх механізмів, і нарешті помітив те, що шукав – сліди  живлення. Годину креслив на цупкому папері схему, ще раз обійшов завод, ставлячи тільки йому зрозумілі позначки і лише тоді попросив драбину, шматок гуми з  старої шини та невеликий лом. Інженер здивовано поглянув на дивака, який з таким інструментом зібрався лагодити електричну систему, покрутив пальцем біля скроні, але наказав принести. Федір  поставив драбину біля навісної розподільчої шафи, підважив її і підклав гуму.

– Запускайте одразу на повну потужність усе, що живиться від цієї шафи, – спустившись на підлогу, сказав механіку, котрий прийшов разом із інженером не так подивитися на дивака, як поглузувати з нього.

Інженер увімкнув рубильника і все запрацювало.

– А що там було? – вражено запитали обоє.

– Ящик поставлено на старому заземленні без відповідної ізоляції. Ото при перевантаженні пробивало, і ток йшов у землю. Треба поставити потужного діелектрика або перемістити шафу.

Директор не очікував на таку вправність новачка і негайно викликав до себе. Федір зайшов у кабінет, зняв кашкета, заклавши руки за спину, сказав:

– Громадянине начальник, ув’язнений Федір Швед за вашим наказом прибув.

– Ти що дурний? – директор оторопіло зірвався на ноги. – Який начальник? Який ув’язнений. Кидай ці фокуси. Проходь. Не стій як дан.

Федір вибачився. Деревляний підійшов до нього впритул і подивився в очі.

– Ти, чоловіче добрий, давай так: не носи образу. Як трапилося, так трапилося. Ну схибив ти, інші теж не вникли... У мене родич потрапив у полон. Два роки в німецькому таборі і вісім у нашому доводив, що не з власної волі.

Швед розгубився і ніяково стиснув плечима.

– Сідай. Ліпше розкажи, що знаєш і вмієш робити?

–Та дещо знаю. Ну, наприклад, можу розрахувати будівництво мосту через нашу річку або електропостачання району. Ну, все, що має відношення до вищої математики. Добре володію німецькою та італійською мовами, а японською тільки розмовляю. Читаю поганенько...

– А де ж це ти цього навчився? – директор здивовано подивився на чоловіка, підвівся, знову сів і впхав до рота папіросу, але витяг і знову встромив. – Наскільки я знаю, навіть у військовому училищі такого не вчать.

– За п’ятнадцять років траплялися різні вчителі. Були академіки, були професори. З одним доктором фізико-математичних наук два роки в «шарашці» на висилці без права переписки. Він, аби не отупіти, вечорами читав по пам’яті лекції з вищої математики, а я потім теж по пам’яті складав іспит. З вихователем японського імператора поряд спав п’ять років. А з професором німецької філології та двома італійськими морськими офіцерами на лісоповалі шість років плече в плече. Разом відбивалися від власовців, яких натравлював на нас начальник табору.

– Так, – ніяково почухав потилицю директор, –  що ж мені з тобою робити? З такими знаннями не годиться гайки крутити. Це, з одного боку, а з іншого... «Шарашка» – це що?

– Ну, як би вам сказати…

– Щось військове розробляли? – Деревляний допоміг із визначенням.

– Так.

– Про те мовчи. Поки твої документи про закінчення технікуму і училища прийдуть, мине багато часу… А що скажуть у райкомі… Давай так, я тебе поки що оформляю не електриком, а слюсарем.  Ти ж кажеш, що закінчив залізничний технікум… Зарплата однакова, далі побачимо. Там більше роботи, але й перспектива є. Головний механік нарік поїде в трест… То я на його місце завідувача майстернями, а потім розберемося з тобою. Як не як і я твоїй бабці зобов’язаний, а тут ще Катерина... Вона, – підійшов до Федора, поклав праву руку на плече і тихо промовив, – точна копія моєї сестри. Вмерла з голоду, земля їй пухом. Та це таке…

Після роботи Федір чекав за прохідною Катрусю. Побачивши його довготелесу постать, дівчина додала ходи:

– Що?

– Поки що взяли слюсарем, а там побачить, бо мої знання не для заводу.

– От бачите, от бачите, – радісно застрибала Катруся й несподівано поцілувала його в щоку. – Вибачте, – ніяково сказала, а  Федір ніжно, аби не побачила зрадливих сліз, що бриніли, і не образити, по-батьківському пригорнув дівчину й вони рушили додому, весело перемовляючись.

Катерина почувалася щасливою від того, що вдалося розбудити людину, яка вважала себе мертвою.

Того вечора до півночі в хаті не гасло світло. Федір, схрестивши руки на столі, довго розповідав про свою долю. Розпочав із того, як їх підняли по тривозі і командир полку сказав, що з території держави на захід проривається чисельний загін бандитів, місце привалу – гуцульське село в горах, куди їх не можна допустити. Якщо піхотний батальйон не втримає позицій – знищити разом з селом. На завдання полетіла ескадрилья капітана Андрія Циркуна, у складі якої екіпаж учорашнього випускника училища лейтенанта Шведа.

– У мене досі перед очима жінки і діти, – тремтячим голосом розповідав Федір, – які спочатку мовчки спостерігали за літаками, а коли ми зайшли на другий круг і почали стріляти, та скидати бомби – вони хто куди. Одна жіночка схопила на руки дитинча, як зараз це бачу, а Циркун буквально перерізав їх з кулемета. Я не витримав. Жодного разу не вистріливши, зробив віраж і, не скинувши бомб, вийшов з бою. Та хіба це був бій? У наш бік тільки лунали прокльони, здається, я  досі чую, як люди просили на наші голови божої кари. Скинув усе на річку і полетів на аеродром. Там уже чекали особісти. Ти знаєш, Катрусю, – він поклав натруджені долоні на її, – я досі не розумію, як мені вдалося вижити? Як же ж вони знущалися… Перші дні тільки й те було, що приходили і били. Господи, як вони били!!! Яку тільки кару не придумували,  аби я сказав про вигадану ними ж змову. Ніби у мене і штурмана існувала домовленість. Не зробив я цього і це, очевидно, ще один подвиг. Його просто звільнили з армії. А в тюрмі мене кидали в камери до вбивць. Я ночами не спав, щоб не задушили. Коли сила полишила, на виручку прийшов один із тих карпатських гуцулів, кого влада називала бандитами. Він прикрив мені спину і ми вдвох, уявляєш,  – знову поклав долоню на її руки, – вдвох не просто вистояли, а дали таку відсіч, що згодом... Та навіщо воно тобі. Вже пізніше, коли вдруге зустрілися на пересилочному пункті, цей гуцул підійшов і сказав, що він мій вічний боржник. Виявилося, те село, яке наші бомбили і розстрілювали з літаків, його рідне. Завдяки тому, можливо, що я не скинув бомби і не стріляв, його родина залишилася живою. Ось таке буває. Кого я тільки не зустрічав у тих краях...

Катруся підвелася і поклала руку на голову, наче малій дитині:

– Вам, Федоре, потрібно спробувати забутися те страхіття. Непотрібно його носити. Я розумію, що це важко, а, може, й неможливо, але спробуйте уявити, що то просто поганий сон, і ось ви прокинулися. Федоре, розпочинайте нове життя. Ви ще молодий чоловік.

– Важко, Катрусю, дуже важко. Ще мало пройшло часу.

– Розумію, але переключіть увагу на щось інше, більш приємне. Поставте перед собою високу мету. Може, навчіть мене італійської мови.  Ви знаєте, а давайте допоможете мені знайти батьків мого тата?

– Я повністю передам усе, що знаю. Мені казали, що моя італійська  вимова дуже правильна. І з пошуком родичів допоможу! – у Федора загорілися очі.

– Розумієте, у мене залишилися два листи від мого батька, якого я ніколи не бачила. Він загинув на Віслі. Є тільки прізвище і номер польової пошти. Я хотіла б знайти родину, щоб вони знали, що їхній син полишив по собі дочку.

– Це треба написати в архів Міністерства оборони.

– Ви мені допоможете?

– Звичайно, Катрусю.

–Ото я буду вдячна! –  радісно побігла на кухню, втираючи сльози, вже звідти вигукнула, – я зараз приготую щось смачненьке.

Лист написали й відправили наступного дня. А через місяць кожен із них потайки один від одного, по кілька разів на день заглядали до поштової скриньки. Так минув місяць, потім другий, третій, відповіді не було. Зате Федір, зігрітий Катрусиним теплом, почав оживати і, вечеряючи, вони потроху вчили італійську. Вони сміялися і змішували різні слова. Аби хтось сторонній подивився на них, то подумав би, що скуштували грибів. Це, звичайно, ще був не той чоловік, яким мав стати, але зміни в його душі помітили всі. До простого слюсаря дедалі частіше приходили порадитися старі майстри і вони рознесли в своєму оточенні, що такого знавця механіки з часу запуску заводу не було. Федір за місяць відрегулював техніку так, що завод не тільки «витягнув» усю дигестію з сировини, а й видавав на старому, ще царському обладнанні цукор найкращого гатунку в Союзі! Директор усе бачив і розумів, бо цей успіх примітивного заводу дав шанс не вибити з тресту вкрай необхідне обладнання, а отримати. На всіх нарадах в обкомі він казав: «Мій завод найкращий в державі». Коли ж на високому рівні підбили остаточний підсумок цукроваріння виявилося, що, справді, за рахунок кількох технічних нововведень від Шведа вдалося підняти продуктивність на порядок. Це видалося фантастикою, і хтось запідозрив приписки. На завод приїхала поважна комісія. Місяць вивчали всю документацію, але нічого підозрілого не знайшли і директора представили до державної нагороди – Героя Соціалістичної Праці. Деревляний розумів, що це заслуга Федора, але шляху, аби його відзначити, не бачив. Тому зустрів Катерину, коли та поверталася додому, і трішки неоковирно запитав:

– Катерино, а що б ти хотіла в подяку за внесок Федора у зростання продуктивності заводу? Ми вийшли на перше місце в Союзі!

Дівчина злякано подивилася на директора і мовила:

– Найкраща подяка для Федора, аби про нього ніхто не згадував.

Це була нестандартна відповідь, бо директор ладен піти на все.

– Ну, дівко, – нахмурився директор, – це вже занадто.

– Ви що, хочете втратити такого спеціаліста як Федір? Ні? То ліпше мовчіть.

– Катерино, – різкий і непоступливий директор несподівано здався, – я, очевидно, не так висловився, але я не знаю як віддячити.

– Найкраща подяка – ваша мовчанка.

– Може ти, дитино, розумніша за мене, – відповів директор і, не прощаючись, сів у легковик, а за годину водій привіз Катерині новісіньку велику радіолу і стос платівок… з українською класикою та операми.

Коли завод став на поточний ремонт, всі почали готуватися до наступного сезону. В один із днів Федір поїхав у ліс по деревину для заводу і там  побачив, як важко з-під снігу почали пробиватися підсніжники. Він зірвав кілька квіточок і привіз додому:

– Катрусю, – гукнув ще з порога. Вона виглянула. – Це тобі. – Злякано простягнув ніжний букетик, і наче школяр опустив додолу очі.

– Ой, Федоре, мені ще ніхто ніколи не дарував квітів, – щиро зашарілася від такої уваги дівчина.

– Ти знаєш, я також ще ніколи нікому, – і вперше за весь час їхнього знайомства щиро, по-справжньому посміхнувся.  В його душі почав прокидатися чоловік. – Катрусю, а переходь на «ти», – сказав і ніяково кліпнув.

– Добре, Федоре.

Він пригорнув дівчину, заплакав. Аби не побачила його сліз утримав на плечі, але Катря відчула ту пекельну сльозину, що не втрималася і впала на її маківку.

Розділ третій
У ПТАХА ДВА КРИЛА

На першотравневі свята, коли завод стояв на ремонті, робітники мали більше вільного часу й не поспішали на зміну, а у вихідний поралися на городах. Катруся з Федором сіяли фасолю, а потім, на його прохання вирішили посадити кілька відер ранньої картоплі.  Він копав ямки, а, вона, тримаючи в руках маленьку корзинку, кидала з неї насіннєву. Впоравшись, весело, за звичаєм  сіли на розстелену фуфайку.

Федір, оголений до поясу, торкнувся плечем дівчини й відчував тепло її розгарячілого тіла. Йому чомусь здалося, що вона пахне парним молоком. Цієї миті чоловік особливо гостро відчув те, що намагався приховати від неї останні кілька місяців – ця крихітка не просто подобається… Але Федір боявся не тільки про це сказати, а й подумати, аби не образити дівчину, щоб Катруся не підняла на глум, мовляв, ти мені в батьки годишся. Дівчина також придивлялася до Федора і бачила, що він її не просто оберігає, не дає кварти води в руки взяти. Все сам і сам. А очі випромінювали не тільки батьківську теплоту, особливо коли в неї крізь легкий одяг пробивалися двоє стрімких дівочих вулканчика.

Катруся, як кожна дівчина, хотіла мати чоловіка, правда не думала про значно старшого, та, придивившись до Федора, вирішила – тільки він і більше ніхто. Бо, якщо досі до неї не пристає, а тільки сором’язливо опускає очі, то це говорить про почуття і порядність.

– Федоре, – весело мружачись, Катруся несподівано пильно поглянула в його очі, – а чому ти не одружуєшся?

Чоловік зашарівся.

– Та кого я тут знайду. Хто за мене піде? Я зрадник, – промимрив він.

– А я тобі що не подобаюся? – хитро зиркнула і  ще ближче підсунулася. Вона це зробила так, що її і без того коротка сукня оголила чи не всю ногу.

У Федора забухкало серце.

– Подобаєшся. Навіть дуже.

– То що?

Хоча Федір мав першим зробити крок назустріч, але тепер, коли це зробила вона, йому стало лячно:

– На мені тавро. А якщо народяться діти? Їм доведеться з ним ходити все життя, – він спробував відтягнути час.

– То що, – дівчина досить прозоро на щось натякала, – тепер, на все життя покласти хрест? А може щось у державі зміниться, – сказала Катруся і знову весело, покусуючи травинку, зиркнула на нього.

І тут, аби остаточно розставити всі крапки над “і”, Федір сказав те, чого чоловіки зазвичай не говорять:

– У мене ще ніколи нікого не було.

– У мене теж, – сказала Катруся, поклала руки на його плечі й несподівано поцілувала у спраглі уста. Він невміло відповів і відчув її тепло.

Якась сила підняла чоловіка. Федір підхопив Катрусю на руки, а вона обхопила його за шию, щось щебетала на вухо про кохання, але він не дослухаючись, поспішав до хати.

Лопата, корзина і фуфайка так і залишилися ночувати на городі.

...Вранці двадцять першого червня Катерина тихцем випурхнула з-під ковдри, щоб Федір не почув, і наносила води з криниці, аби за день нагрілася. При заході сонця, поки вдома нікого – викупалася.

– Федоре, – коли він повернувся з роботи, сказала Катруся. – Тут така оказія. Твоя покійна бабуня перед смертю просила виконати один обряд, то будь ласка цієї ночі нічому не дивуйся. Добре? – поцілувала в щоку. – І не підглядай.

– Якщо бабуня просила...

З настанням ночі, коли Федір стомився від якогось креслення і заснув, Катруся одяглася в довгу, білу, з грубого домотканого полотна сорочку й босоніж пішла в ліс, у самі хащі, подалі від стежок до чорного лісового ставка, у якому, за переказами, на русалії мавки гуляли хороводи. При місячному сяйві, коли очі призвичаїлися до нічних сутінків, надибала невеличкий горбик і присіла на ньому в очікуванні ранку. Незчулася як задрімала. Прокинулася, відчувши чиюсь присутність. Розплющила очі й ледь не зомліла: поряд стояла бабця Серафима в такому ж таки  одязі в якому похоронили, а поряд мама. Катря хотіла встати, але бабця поклала на її плече руку.

– Не бійся. Хоча наші тіла мертві, але душі живі. Я ось знайшла твою маму і привела, аби вона впевнилася, що з тобою все гаразд.

– А, може, я сплю? – запитала дівчина.

–Ні, ти не спиш, але це справді схоже на сон. Аби не думала, що стара баба, коли тебе сюди направила, з’їхала з глузду, то я тобі відкриюся і остаточно передам усі знання, але ти змушена примножити їх. Після сходу сонця, коли зробиш усе так, як я тобі говорила, матимеш велику силу зцілення. Навіть більшу як я, бо ти чиста і від чистого носиш дитя. Це ангелятко принесе багато добра. Ще нагадаю: ніколи не вимагай з людей грошей за зцілення. Проте п’ятак – обов’язкова плата. Ти ці гроші збирай протягом року і на Зелені свята роздаватимеш блаженним, а  залишком я казала, як розпорядитися.

– А звідки я знатиму чим і від чого лікувати

– Ти книжку запам’ятала?

– Так.

–  Бог підказуватиме.

– Бабуню, а маму можна щось запитати?

– Можна, але ти її голосу не почуєш. Вона до тебе приходитиме увісні, якщо вважатиме за потрібне. Ти хотіла за батька запитати?

– Ага.

– Бачилися. Ти побачиш свою бабуню. Але годі теревеняти. Зараз сонце зійде і цієї миті у нього велика сила. Роби все, як я тебе вчила. За Федора спасибі. Ти вчинила дуже мудро, – мовила бабуся й поступово розтанула в ранковому тумані, а дівчина мовчки пішла до ставка і ступила в теплу літню воду. Увійшовши по шию занурилася, а коли підняла голову, її очі зустрілися з усміхненим Сонцем.

Додому Катруся йшла неквапом, підібгавши довгі поли полотняної сорочки. Одіж набрала води і значно поважчала, але дівчина весело крокувала, збиваючи з трави щедру росу та лякаючи вужів. Ступивши на подвір’я, згадала слова бабуні, що носить чисте дитя, і їй стало в сто крат веселіше. Раптом побачила Федора, який сидів у фуфайці на призьбі й курив папіросу. Катерина нечутно вийшла з-за його спини і мовила:

– Федоре, а ти чого не спиш? Сьогодні свята неділя. Відпочивав би.

– Хіба я міг? – схопився він.

– Ой, Федоре, Федоре, – Катруся підійшла й поцілувала в щоку. – Не голений, колючий, але душа в тебе добра і чиста. – Мовила і відчула, що під серцем справді поворухнулося життя. – Федю, – вона ніжно обійняла чоловіка за шию і пригорнулася до нього, – у нас буде дитятко, – мовила й відчула, що він завмер. – Ти не хочеш? – злякано вимовила.

– Катрусю! – прохрипів Федір. – Катре! – чоловік підхопив її і засипав поцілунками. – Боже! Я тобі вдячний за Богдана! –   а вона все гладила його по голові й шепотіла слова про кохання.

Як тільки Федір зрозумів, що Катруся продовжує справу бабуні, за  два тижні приніс цілий комплекс різних технічних засобів. Розклав усе і сказав:

– Знаю, що ти лікуєш травами і різними коріннями. Але дивись сюди.  Ось прилади, які витягуватимуть з рослин усе і навіть більше.  Все робиться просто.

Федір досить дохідливо пояснив принцип роботи дистилятора і центрофуги, яка відбивала всі поживні речовини.

– А яка різниця в природному відварюванні? – запитала Катря.

– Різниця велика. У процесі відбивання корисних елементів, мікро і макро частин не втрачають природньої сили. Вони просто переходять в інший стан.При відварюванні багато чого зникає або деформуються. Настойки – класно, але щоб виділити все треба витримувати рік, а то й більше. Я пропоную за кілька годин…

 

...Лише під завершення жнив у Катерини чітко визначився живіт.  Саме тоді листоноша принесла довгоочікуваний лист з архіву Міністерства оборони, у якому повідомлялося, що такий і такий народився там-то і там, а загинув під Сандомиром. Там і похований у братській могилі. Катруся з Федором почали збиратися в дорогу, щоб побувати в його рідному селі, можливо, раптом хтось з батьків живий. Але перед тим вирішили зареєструвати шлюб. По дорозі до сільради Федір сказав:

–Катрусю, ти не ображайся, та я волів би, аби ти залишилася на своєму прізвищі і діти, які народяться, теж.

– Чому, Федю?

– У нас анкета дієвіша за розум. Навіщо дитині нести мій тягар?

– А може…

– Нехай діти ростуть Стародубами. Таке, знаєш, гарне козацьке прізвище.

У сільраді не здивувалися їхньому бажанню як і проханню Катерини залишитися на своєму прізвищі.

 

Їхати молодому подружжю випало в сусідню область, але вони вирішили спочатку зайти в рідне село Катерини, аби підправити мамину та Мехтодову могилки. Коли ж Катря дізналася, що, втікаючи з рідного села, опинилася не так і далеко – всього п’ятдесят кілометрів, то щиро здивувалася, бо тоді здалося, що вона дуже і дуже далеко і навіть подумки боялася повернутися туди.

Хоча до траси, де їздили автобуси, відстань невелика, якихось два кілометри, але їм пощастило. Лише розвиднілось, побачили сусіда який кіньми віз вечірнє молоко на приймальний пункт. Не забарився й міжміський автобус, і за дві години вони ступили на гарячу міську бруківку. Ще дві години і Катруся дивилася в рідну сторону, де проживало не одне покоління предків, а тепер повертався осколок. Під серцем щось защеміло від образи на людей, котрі винищили великий рід.

– Пішли, Катю, – мовив Федір. – Зараз сонце підніметься і немилосердно пектиме, а села ще не видно.

Вони йшли рівно годину, коли їх, стрибаючи по німецькій бруківці, наздогнав “бобик”, обдавши курявою.

– Райкомівський, – мовив Федір.

– А ти звідки знаєш? – поцікавилася.

– По номерах видно.

Ще не вляглася курява, промчав ще один.

– А це прокурорський, – сказав. – Щось у селі трапилося. Ми в кого зупинимося?

– Зайдемо до тітки Фросини. Вона неподалік нас жила. Може прийме на ніч.

Чоловік з дружиною йшли неквапом наче насолоджувалися життям. Аж раптом Федір запитав:

– Слухай, Катерино Стародуб, а ми, виявляється, йдемо в село Стародуби. Чи не в твою честь так називається?

– Чому в мою, – вона зрозуміла жарт, але відповіла цілком серйозно, – якщо чесно, то мої далекі предки отримали спустошену татарами територію села з правом закладання млина та ставків. Колись у князя Острозького після Наливайка був вірний сотник Македон Стародуб. Ось йому за службу князь, перед смертю, і дав наділ. – Катря зробила паузу, зупинилася і з острахом подивилася на Федора. – Ти тільки нікому не розповідай. Про це… У мене є документ за підписом князя Острозького з королівською печаткою.

– При цій владі жоден документ не має сили, – сумно відповів Федір. – Хоча, інколи, у житті дива трапляються, – мовив і махнув рукою.

Тітка одразу впізнала Катьку і сплеснула руками:

– О, Боже, Катько! А ми тебе ледь не похоронили.  Хату твою, хату, яку на вас переписав дід Мехтод, хотіли забрати. Піди в сільраду, розберись, бо хтось за тебе податок платить. Там ниньки молоді вчителі живуть, аби не спустошувалася… Ти звідки?

– Та ось прийшла з чоловіком підправити могилки. Ви нас приймете на ніч?

– Що за мова, Катько. Хіба ж можна таке питати? Звичайно, прийму. Тільки у мене тут онук. Хворіє він, то доведеться в літній кухні.

– І за це спасибі. А що це у вас трапилося? Два “бобика” промчали, як на пожежу.

– Вночі повішався секретар сільради той, що тебе хотів відправити на Донбас, – пошепки мовила тітка. – Вчора сказав жінці, що накоїв багато лиха, і  по нього йде смерть. Казав, що якась сила щоночі штовхає під боки і тягне до сусідської груші. На ній п’ять років тому, саме в цей день, повішався чи може повішали парторг. Тварюкою був... А оце взяв і цей вкоротив собі вік. Він же комуніст, ось і роз’їздилися. Це з тих, що останнє забирали у тридцять третьому. Тоді молодий був, комсомолець, здоровий бицюра. Він і твій рід виморив голодом.  Оце три дні тому намірився ваше та діда Мехтода обійстя законним чином віддати тій вчительці, що тебе випхала з села. Кажуть їздив у район, а там послалися на розпорядження не чіпати. Може це хто за тебе слово замовив?

Катерина не встигла відповісти.

Кихи, кихи почулося з хати.

– Іду, Павлику, іду, – крикнула Фросина. – Це онук, бідолаха, – пояснила.

Сама не усвідомлюючи чому, але слідом за тіткою подалася Катька. Перед її очима постав хлопчина – шкіра та кістки, тільки великі запалі очі.

– На, попий, – тітка простягла кварту з якимось напоєм.

– Зачекайте, – Катька забрала напій. – Йому не можна пити.

Та здивовано подивилася на дівча, а Катруся підійшла до хлопчини і погладила по голівці.

– Тебе де болить? – присівши навшпиньки, запитала і посміхнулася.

– Не знаю, – прошепотів той. – Десь тут все пече, – провів по животі та грудях.

– Ану давай, я тебе спробую полікувати. Зараз ми постелимо прямо тут, на долівці рядно і подивимося, що ж там у тебе таке.

Малий, не опираючись, ліг і склав на грудях руки.

– А навіщо ти так руки склав? – запитала Катруся.

– Коли помирають, то так треба.

– Ні, Павлику, ти житимеш дуже довго. До вечора тобі стане легше, а потім підемо по суниці. А зараз давай я допоможу, – вона загорнула сорочку й заходилася тонесенькими пальцями масажувати живіт. Потім, не повертаючи голови, сказала, – тьотю, може у вас є кілька крапель олії та свіжої сметани.

– Є Катрусю, є і те і друге, – Фросина метнулась до печі й поклала  пляшку з олією та глечик зі сметаною.

Катруся капнула на долоні кілька краплин олії, взяла на ніготь сметани, розтерла й почала масажувати живіт, потім перекинула малого і те ж саме робила на спині, щось довго вимацуючи біля хребта, взяла жменю сметани й помастила спину, опустила сорочку і накрила рядном.

– Давайте перенесемо на тапчан і нехай полежить до вечора, – мовила до тітки. – Схоже, що обрушився, невдало скочив чи хтось сильно смикнув. Кишки змістилися та з хребтом не все гаразд. Як було, Павлику, скажи правду? – нахилилася над ним Катруся.

– Це дядько Смірнов, з тракторної бригади, що до мами вночі через вікно залазить. Він казав, що я «гадьониш» і заважаю «случатись с коровой» й викинув з хати, щоб не заважав. Я впав і вдарився.

Почувши це – Фросина сплеснула в долоні.

– Клятий кацапура знову  ходить до Лідки. Ну, я їй, стерві, покажу, – вигукнула тітка. – Хай тільки приїде. Я їй, стерві, шишку впхну, курвисько таке…

– Не переживай, Павлику, Бог кожному віддасть по заслугах. Одному раніше, іншому пізніше, але безкарно ніхто не закінчить свій вік. – Катерина посміхнулася до хлопчика і погладила по голівці. – Тільки не вставай до вечора. Гаразд?

– Добре, тьотю.

– Та яка ж я тьотя. Кажи просто – Катю.

– Добре, Катю.

Вийшовши на подвір’я тітка Фросина схопила  її за руку:

– Звідки це ти знаєш? Може на фершалку вивчилася?

– Та якось знаю, – ухилилася від відповіді. – Ви нам дасте лопату, грабельки та відро? Хочу могилки підправити.

– А це хто? – кивнула на Федора. – Може чоловік?

– Чоловік, – відповіла.

–Старший. Та це нічого. Видко, що розумний… та я зараз, зараз, – кинулась по інвентар.

Попоравшись на могилах, коли сонце почало хилитися до спочинку, попрямували з цвинтаря, але на виході побачили старезного діда у дивному полотняному одязі та солом’яному брилі. Він якось ніяково з надією, сидів, зіпершись на костур, і дивився на  людей, що йшли в його бік.

– Доброго вам вечора, – привіталася Катруся, а Федір кивнув головою.

– І тобі, дочко, доброго вечора, і твоєму чоловікові.

– Ви, мабуть, їсти хочете, – запитала, і не очікуючи відповіді, присіла поряд з ним, розв’язала хустинку, де була порізана четвертина хліба з салом, котрими вони з Федором сподівалися пообідати, два твердих яблука ще з минулого врожаю та два круто зварених яйця. – Візьміть, усе що маємо, – простягла. – Ось ще й щіпка солі.

Старий на якусь мить завагався, а потім простягнув бриль, аби вона туди поклала й притиснув до серця.

– Бережіть один одного діти, а ти, дочко, особливо піклуйся про життя, яке виносюєш. Велика людина з нього виросте, але тяжке випробування чекає вас. Незабаром зміни великі настануть. Тримайтесь один одного, – сказав, підвівся, спираючись на палигу, але похитнувся, проте Федір встиг підтримати. – Спасибі, сину. Бог тобі також допоможе встояти на ногах, – мовив і побрів у глибину цвинтаря, де якось несподівано розтанув серед похилих хрестів, що ховалися в хащах.

Коли Катруся з Федором зайшли на подвір’я тітки Фросини, та кинулася назустріч.

– Ой, Катько, я вже хотіла за тобою бігти, бо не знаю, що робити. Павлик уперше за тиждень попросив їсти, а я не знаю чи можна.

– От бачите, я ж вам говорила, що все буде гаразд. Зробіть йому ячмінного відвару і нехай вип’є. Завтра вранці можна одне свіже яйце і кілька ложок пшоняної каші або кварту киселя, але ні в якому разі не давайте хоча б тиждень нічого молочного. Приправляйте їжу ліпше конопляною олією. А за два дні все минеться.

 

До потрібного їм райцентру дісталися поїздом і півночі сиділи на вокзалі, а звідти кілометрів десять ішли пішки, розпитуючи в людей дорогу як потрапити до Городка. Уже в незнайомому селі, місцеві, недовірливо обмацуючи їх очима з ніг до голови, вказали на вкриту соломою, влізлу в землю чи не по вікна хату, де проживали ті, до кого стільки років хотіла потрапити Катруся. На  порослому споришем обійсті сиділа жінка у чорній хустині й щось говорила до квочки, що водила курчат.

– Добридень вам, – привіталася Катруся. – До вас можна зайти?

Старенька підняла виплакані від горя очі й у тумані побачила двох людей.

– Добрий... – невпевнено відповіла вона. – А йдіть-но до мене ближче, бо я поганенько  бачу. Хто ж це там такий до нас прийшов? Чи ‘мо нова поштарка? Щось дуже знайомий голос. Наче голос мого Семена, так немає ж його на білому світі вже давно.

Катруся підійшла ближче, стала перед бабунею на коліна і поцілувала їй руку. Та пильно, пильно почала вдивлятися в незнайому дівчину.

– Невже, справді, онука знайшлася, про яку писав Семен...

– Так, бабуню. Це я, ваша онука, – сказала Катруся, і, обійнявшись, заплакали обоє.

– Чому ж ти до мене так довго йшла? Я так і не заспівала тобі колискової, і  дід  не дочекався. А в мене тут... – вона торкнулася серця, махнула рукою і ще дужче заридала.

– Не плачте, бабуню, я вам правнука народжу. Буде кому співати.

– Ти правду кажеш? – стрепенулася та.

– Правду, бабуню. Через шість місяців.

Але не вдалося довго погостювати Катерині з Федором. Третього дня, коли Федір закінчив підправляти сніпками верх на хліві, під’їхала до двору “Победа”, з якої вийшов пузань у костюмі й покликав Федора. Про що  говорили   чоловік не сказав, а лише поцілував Катрусю в чоло, наказав берегти дитину й мовчки,  сів у машину. Тільки його бачили.

Додому Катря повернулася одна.

Якось, коли запрацював завод, перестрів її після роботи директор,  ніяково потупцював і, ніби вибачаючись, сказав:

– Якщо щось треба, звертайся. Допоможу. Я ж добро пам’ятаю...

– Спасибі, – тільки й мовила Катруся, прикриваючи живіт. – Справимося.

– Ти хоч знаєш, де Федір?

– Мабуть, там звідки прийшов.

– Не схоже, бо ніхто нічого не розпитував. Щось тут не те... Не схоже на те... Та й час тепер не той, щоб хапати просто так, без видимої причини.

Директор щиро хотів допомогти Катерині, бо відчував, що, в першу чергу, йому не вистачає Федора, який за кілька місяців відремонтував на заводі все, що можна і не можна. Він, коли нічого було вже лагодити, запустив великий годинник на заводських воротах, який зупинився ще в громадянську. Поглянути на диво-майстра приїздив навіть секретар райкому, але дізнавшись, хто такий цей Швед не подав руки, а тільки презирливо зміряв з ніг до голови й ляпнув:

– Видно тюрма йде на користь ворогам народу.

– Я ворогам не служив, – несподівано сказав Федір і цілий місяць нікому нічого не ремонтував, посилаючи всіх до секретаря райкому. Коли ж у райцентрі на молокозаводі зламалася холодильна установка, і керівництво вдарило на сполох, то згадали про Шведа й примчали по нього, але ображений чоловік не поїхав, скільки не умовляли.

– Поки секретар не вибачиться, – висунув ультиматум, – у присутності тих самих людей, то й під страхом розстрілу не поїду.

Перший секретар райкому ледь не луснув від такого нахабства й наказав начальнику міліції примусити непокірного зайнятись ремонтом, на що той розвів руками, мовляв, це неможливо, не той час. А директор молокозаводу все лементів: «Зробіть щось, зробіть, бо завтра з області приїде прокурор і запитає нас усіх».

Секретарю нічого не залишалося, як сісти в «Победу» і поїхати вибачатися, але Федора вдома не було.

– Де чоловік? – крізь зуби запитав Катерину.

– Як то де? – перепитала вона. – Ще досвіта пішов на молокозавод, бо там щось зіпсувалося.

Секретар разом зі свитою погнали туди.

Федора побачили, коли він витирав від мастила руки й слухав спів холодильної установки. Не звертаючи уваги на чистеньких чиновників, мовчки пройшов повз них до крана з теплою водою, щоб вимити руки милом. Всі дивилися на секретаря очікуючи, що він підійде до майстра. Але той гордо підняв голову і чомусь російською сказав:

– Вот результат перевоспітанія. Прібежал, когда услишал о наказанії.

Швед мовчки витер руки, підійшов до секретаря, кинув ганчірку на його модельні штиблети і презирливо зміряв з ніг до голови.

– Дурень ти, а не секретар, – спокійно сказав. – Я не дав пропасти людській праці. А якщо мене завтра не стане, то пам’ятатимуть ще багато років, як того, хто збудував цей завод. А тебе забудуть на другий день після зняття.

– Да, как ти смеєш, – закричав секретар вслід Федору, але той навіть не озирнувся. – Арестуй етово врага народа, – кинувся до начальника міліції, проте той не зрушив з місця.

Уже вдома Федір розповів про сутичку з секретарем, на що Катруся мовила:

– Бог усе бачить.

– Будемо сподіватися.

 

…Федора справді згадували кожного разу, коли треба щось відремонтувати. Його зникнення покладали на справу рук секретаря райкому. І так невисокий авторитет партійного лідера не лише впав до нуля, а й обростав різними чутками. Дійшло до того, що хтось висловив сумнів у фронтових заслугах, і в народі поповзло... Може воно все якось обійшлося б, якби на партгоспактиві не вийшов на трибуну вбілений сивиною герой громадянської та вітчизняної воєн, друг самого Клима Ворошилова Юхим Молот і показав пальцем, у присутності першого секретаря обкому на людину, котра своїми волюнтаристськими діями завдає шкоди партії, й розповів про внесок у народне господарство Федора Шведа.

Зарозумілого керівника забрали з району в область на малозначиме управління, але й після цього Федір не з’явився.

А на Свят-вечір Катерина народила хлопчика, якого назвала Богданом. Ледь стала на ноги, повідомили з сільради, що померла бабуня. Катруся як стояла, так і присіла. Одна біда доганяла іншу. В хаті ні копійки, а з харчів тільки городина. Сама дивувалася звідки у неї бралося молоко годувати сина, але вірила, що все минеться. Ця віра тримала її на плаву. Та й люди, котрі дізналися про вміння зцілювати і в подяку за безкоштовну допомогу її чоловіка, потягнулися вервечкою: ще пам’ятали що таке голод. Хто хліба принесе, бо саме труднощі почали виникати, хто кілька яєць чи шматок свіжини. Так і прожили зиму.

Аж раптом, на початку березня, у двері постукали. На порозі стояла дорідна, випещена достатком молодиця.

– Здрастє. Мне нужна тьотка Єкатеріна, – сказала командирським голосом.

– Це я.

– Я вас дуже прошу, допоможіть, – вже жалісливою  українською інтонацією мовила, – мені на базарі говорила тітка Фросина, що ви можете допомогти дитині. Не знаю, що з нею, і лікарі нічого не кажуть.

– Заносьте.

Чоловік обережно приніс у хату дитину вкриту якимись виразками. Катря сіла поряд з нерухомим дитям і тільки заплющила очі, як невідома сила пронизала її. Вона побачила багато крові і чоловічі руки, потім мелькнуло чиєсь обличчя з ножем. Катруся різко повернулася й подивилася на чоловіка.

– Ви навіщо вбивали дітей?

Чоловік з переляку позадкував до дверей.

– Я не хотів... Мені наказували... Я не хотів, – і несподівано заплакав.

– Жінко добра, я спробую зарадити, але мольфари прокляли ваш рід за дітовбивство. Ваш чоловік вчинив найбільший гріх на землі.

– Ой, допоможи, – жінка несподівано кинулась у ноги, – бо я більше не можу родити. Ой, допоможи, я тобі служитиму вірніше собаки. Ой, врятуй мою єдину дитину, бо мені всі бабки сказали йти до тебе. Тільки ти маєш цю силу.

Не витримала Катря.

– Гаразд, спробую. Але залишайтеся тут. На скільки? Не знаю. Може на тиждень, може й більше. Не знаю на скільки. А що з тобою, чоловіче, робити,  теж не знаю. Тече з тебе кров. Її потрібно відмити. Роби щось. Роби, – несподівано закричала на нього так грізно, що він кулею вискочив з хати.

Катря сіла біля малого, тримаючи над тілом руки долонями вниз, заплющивши очі, читала молитву, аби дізнатися чим лікувати. Потім встала,  вийшла з хати й пішла в льох. Нашкребла жменю глини, змочила краплинами земляного соку зі стелі. Уже в хаті сіла поруч з малим і довго розминала глину аж поки та не стала пластичною і теплою. Щось собі пробурмотіла під ніс, зробила два пляцики й тісно приліпила до найбільших виразок – на лобі та грудях.

– А зараження не буде? – з острахом запитала мама хлопчика.

– Ви хто за професією?

– Лікар. Хірург. Я всю війну пройшла…

– Ви грамотна жінка, а чи знаєте, що це за виразки на дитині?

– Ні.

– Я ж вам сказала, що ваш чоловік дітовбивця, а це сліди, куди він стріляв, колов чи встромляв ножа.

– Такого не може бути. Це не науково.

– Не знаю, що там науково, але завтра побачимо. Поки що не заважайте. Йдіть собі погуляйте. Я так бачу, що вам тут доведеться затриматися днів на десять – дванадцять. Вас як звати?

– Тетяна Пилипівна. Можна просто Таня.

–То ліпше пройдіться нашим містечком, Тетяно Пилипівно. Музеїв, правда, у нас немає, але краєвиди прекрасні. Посидьте на порогах. Вода заспокоює. Розвійтеся. Бо в мене своїх справ вистачає.

Жінка пішла, а Катря погодувала Богдана, випрала пеленки й заходилася варити у печі борщ.

Смеркало, коли бадьора Тетяна Пилипівна ввійшла до хати.

– У вас тут справді гарні краєвиди, – піднесено мовила.

– Так, гарно, – відповіла господиня. – Сідайте до столу, я вас борщем почастую. Правда, вибачайте, він пісний, бо в мене ні жиру, ні олії. Та й хліба катма. Не встигла перейти до крамниці. Одне щастя – справжній, без картоплі

Жінка прикусила губу, бо проходила повз магазин і не здогадалася щось купити.

Вранці, коли на заводській площі з динаміка почувся піднесений голос Левітана, Катря увійшла в хату, тримаючи в маленькій баночці зібрані сльози землі. Підійшла до сплячого хлопчика і легенько торкнула. Він розплющив оченята.

– Петрику, зараз будемо знімати наші ліки, – посміхаючись, сказала й приклала змочену в тій рідині ганчірочку на глину. Трішки потримала, аби ввібрала вологу, а потім легенько зняла. На місці вчорашньої виразки з’явилася тонесенька шкірка. Потім це саме зробила на грудях і не помітила, як підійшла хлопчикова мама і вражено витріщилася на результат лікування. Тим часом Катря змастила шкірку чимось пахучим і знову місила глину, щоб поставити ще два пляцики.

– А може всього обліпити глиною, – несподівано ляпнула Тетяна Пилипівна.

Знахарка посміхнулася:

– Це тільки у ваших лікарнях усе робиться помахом пальця. А в нас, як говорив один мудрий чоловік, діалектичний матеріалізм не проходить.

Десять днів Катря лікувала хлопчика, годувала обох, а на одинадцятий все тіло загоїлося і щаслива мама побігла телефонувати чоловікові, щоб той прислав машину. За дві години під’їхала «Победа», з якої вийшов водій, і не привітавшись, узяв дитину за руку й повів. Малий тільки встиг крикнути: «До побачення», а Тетяна Пилипівна начальницьким тоном запитала:

– Скільки з мене?

– П’ять копійок, – посміхнулася Катруся.

– Я серйозно.

– І я серйозно.

– Ну, ну, – мовила, порпаючись у гаманці, шукаючи п’ятака, але марно. Жінка підійшла до водія,  взяла в нього і гидливо простягла Катрусі. Та міцно стиснула монету і знову посміхнулася.

– Якщо щось, то приїздіть, –  сказала Катя.

– Та вже нехай Бог боронить, – сердито відповіла жінка, забувшись подякувати, сіла в автомашину поряд із водієм.

А під вечір завітав несподіваний гість – дільничний. Похазяйському походив подвір’ям, заглянув у порожній хлів, потім мовчки зайшов у голу хату. Сів біля вікна, поклавши на коліна планшет.

– То, що Катерино, – поважно сказав, – наживаєшся на людях.

– На кому це я наживаюся?

–Та ось мені подзвонили з управленія і сказали, що ти десять днів лікувала  дитину і взяла за це гроші. Треба скласти протокол. Лікувала?

– Лікувала, – відповіла Катерина.

– Брала гроші?

– Не буду брехати, брала.

– Так і запишим. А тепер давай, викладай. Будемо ізимать. Понятих треба, чи ти все добровольно віддасиш?

– Все віддам, – і простягла дільничному п’ятак. – Ось це я заробила за лікування, проживання та харчі.

– Ти, що наді мною іздівєшся?

– Чому? Така плата. Не вірите? Шукайте чи ліпше, запитайте ту жінку. Більше ні копійки немає.

Міліціонер підвівся. Було видно, що він не знав, як діяти.

– Ну добре. Я доповім начальству, – і вже в сінях зупинився. – А ти хоча б знаєш чию дитину лікувала?

– А нащо мені знати.

– Дарма так кажеш. Це дитина начальника обласного кагебе Коваля. Крові на ньому... А жінка його...  – хотів щось сказати, але махнув рукою.

 

Після першого вересневого дощу біля Катерининого двору зупинився «бобик» директора заводу. Вона виглянула, чого б це раптом.

– Давай бігом, – крикнув шофер. – Тебе директор хоче бачити.

– Так не лишу ж я дитину.

– Бери і поїхали.

У кабінеті директора біля вікна стояв невисокий, худорлявий, гарно вбраний чоловік з цигаркою в роті.

– Катерино, –  привітавшись, мовив директор і якось так сердито насупився, натякаючи, мовляв, я тут ні до чого, – тут така справа. Ось , – Петро Петрович враз повеселішав, – чоловік привіз листа від твого Федора.

– Від Федора? А він що, поштою не міг прислати? – насторожилася.

– Це не наше з тобою діло. Так? – запитав незнайомця.

Той кивнув головою, підійшов і простяг розклеєний конверт. Катря тремтячими руками дістала аркуш гарного, цупкого білого паперу і прочитала: «Здрастуй люба Катрусю! Вибач, що так несподівано зник, але це не з власної волі. Людині, яка тобі передасть листа скажи, хто у нас народився. Я сподіваюсь, що ми побачимося. Тримайся. Твій Федір».

– Ваш чоловік просив передати гроші. Ось тисяча рублів. Це не по- старому. У нових грошах. Велика сума. Візьміть, – невідомий посміхнувся і простяг товстенького конверта.

Катерина, тримаючи лівою рукою сина, відмахнулася наче від сатани і ступила крок назад.

– Я не візьму, – заперечно хитнула головою. – У листі про них нічого не написано. Ні. Я нічого від вас не візьму. Ні, – несподівано заплакала, а за нею дитина. Жінка обхопила двома руками сина і прожогом, відчинивши ногою двері, вибігла з кабінету. Невідомий кинувся слідом.

– Катю, стійте! Візьміть!

– Нічого мені від вас не треба! Залиште мене в спокої, – вигукнула на виході у велике заводське подвір’я, розштовхуючи людей, які йшли зі зміни, а за нею поспішав невідомий.

Люди пам’ятали про зникнення Федора, і це погіршило їхнє життя, й подумали, що настала черга Катерини. Не змовляючись, висловили пасивний опір, щільно зімкнули ряди, перешкоджаючи  догнати. Чоловікові нічого не залишалося, як повернутися в кабінет директора.

– Чого це вони так? – розгублено запитав.

– Так уже видно Бог звів. Чоловік талановитий по-одному, а жінка по-іншому. Знахарка вона.

– Як-то знахарка? Відьма? – витріщився той. – Вона ж зовсім дитина.

– Не відьма, а знахарка. Будете в області, то запитайте в начальника кагебе товариша Коваля, від чого Катерина вилікувала його сина і як за це подякувала дружина.

– Цікаво... Ви про що?

– Є болячки, що накладаються прокльонами чи, дідько знає, чим. Але це правда. Ось і на його дитині відбилися батькові гріхи. Ніхто нічого не міг вдіяти. У Москву навіть возили. А Катерина за десять днів вилікувала і отримала в подяку п’ятак.

– Та ви що? – щиро здивувався чоловік. – От, сволота. Мало того, що крові безневинної пролляв ріки, я ж то його знаю, так навіть на дитині, гад, зекономив. Але, як нам ці гроші Катерині передати?

– Може пересилати від імені Федора поштою, – висловив думку директор.

– Сума велика. Навіть якщо частинами. За такі гроші ще вб’ють.

– Тоді залишається покласти на книжку, а потім непомітно підсунути в хату, – директор запропонував інший варіант.

– Це, взагалі, чудова ідея.

Прощаючись, після гарного обіду, директор не втримався і запитав:

– Катерині хоч є шанс чекати Федора чи ні?

– Вибачте, але я цього не можу сказати. Просто не знаю. Він може повернутися завтра, а може ніколи. Це справа державна. Там не дивляться на те, ким ти був, головне що можеш. А ви підсобіть жінці.

– Чим я можу допомогти, коли відмовляється від помочі, – з якимось смутком мовив директор.

– То ви якось хитріше дійте. Дізнайтесь, хто йтиме по ліки й дайте щось у руку.

– І як я раніше не здогадався, – директор стукнув себе по чолу. – Так і зроблю.

 

З настанням весни Катря повеселішала. Залишаючи сина в сусідки, чи не щодня ходила в ліс. Збирала жолуді, гілки вовчого лика, навіть, коли надибала на стовбурі старезного дуба жмут лосячої шерсті, теж взяла. Вона відчувала, що ось, ось усе це їй згодиться. Викопувала корінці лісових рослин, збирала трави і квіти, й ніхто не здогадувався, що, вправно орудуючи палицею, піймала кілька гадюк, з яких взяла отруту, а з вужів жовтенькі вушка. Катерина ще не знала для чого усе це, але якась сила підказувала, що і як потрібно робити.

Цього року запуляла весь город квасолею і взялася за квітки. Вона особливо любила мальви. З одного боку краса, а з іншого – ліки чи не від усіх недуг. Але чомусь завжди займалася цією справою після заходу сонця. Посіявши насіння, сперлася на сапу, аж раптом біля воріт зупинився «газик» директора заводу.

– Здрастуй, Катерино, – голосно, щоб почули сусіди, привітався.

– Доброго і вам вечора.

– А ти знаєш, – так само голосно сказав, – що того начальника, чийого сина вилікувала за п’ять копійок, розбив параліч.

– А як хлопчик почувається?

– Нічого, добре. Тебе пам’ятає.

– Хай росте здоровий, – задоволено посміхнулася. – Не дарма, значить, старалась.

– Катерино, давай я тебе відправлю на курси медсестер. У тебе є тяма до лікування, ще чогось навчишся  й  допомагатимеш людям.

– Ось Федір повернеться, тоді, може... З ким же я Богданчика покину.

– Ну, дивись, як тільки Федір повернеться, то наступного дня приходь, я дам направлення.

– Спасибі.

– Це тобі спасибі, що допомагаєш людям.

Але ні весною, ні влітку, ні до кінця року Федір не повернувся додому. Тим часом Катерина зажила слави вправної знахарки. З уст в уста попливло: учениця старої Серафими продовжує її справу.

Кожного четверга біля оселі Стародубихи юрмилися люди, і цей потік постійно зростав. Дехто намагався проникнути без черги, але такого спритника виловлювали і ганьбили гірше злодія. Цей поголос про дивачку, яка лікує дітей за п’ятак, швидко дійшов до влади, і голові сільради та дільничному наказали припинити вакханалію. Вони спробували розігнати людей, але натрапили на когось, хто відкликав запопадливих чиновників і про щось погомонів хвилин п’ять, показав якийсь документ і обоє зникли. На цьому як святі хату перелетіли –  переслідування припинилося.

Аж влітку наступного року, саме напередодні Купайла, до обійстя під’їхала велика, чорна легкова машина, з якої вийшов довготелесий чоловік у військовій формі без погонів. Він витягнув із багажника дві великі валізи, а одну поменшу з салону, подякував водієві і ступив на подвір’я. Катря саме йшла з городу і вела за руку сина.

– Катрусю, я повернувся, – сказав Федір.

Катря, яка вже почала втрачати надію, завмерла, схопила сина на руки й кинулась на шию чоловіку. Федір однією рукою обійняв її, а іншою сина, який не знав, що робиться й намагався сховати голову за мамою.

– Я вірила, я знала, що ти повернешся, – шепотіла на вухо, як тоді вперше, коли ніс її до хати.

– Мамо, – нарешті мовив Богдан, – це справді мій тато?

– Твій, синочку, твій, – зайшлася сльозами Катерина.

– А чого ж ти плачеш?

– Від радості, синочку, від радості, що твій тато повернувся.

Уже у світлиці, сидячи за столом, тримаючи на колінах сина, який вперше в житті жував шоколад, Федір, довго не відкладаючи, відкрив дружині таємницю:

– Ти знаєш, Катрусю, мене відпустили додому помирати. Я працював там, де випробовували атомні бомби. Не я один такий. Позбирали всіх, хто у чомусь розумівся, і ми працювали в пеклі. Я як льотчик літав над полігоном, де підірвали атомні бомби, а інші вели кінозйомку. Багатьох уже немає. У мене лейкемія. Це таке захворювання крові. Мені навіть інвалідності не виписали і не дали пенсію.

– Ні, Федоре, – рішуче сказала Катерина, – ти не помреш. Ти не маєш на це права! У нас маленький син, а я ще хочу народити дочку.

– Я… – пробурмотів чоловік.

– Ні, я тебе вилікую! Я, Федоре, тебе поставлю на ноги, і закарбуй собі раз і назавжди, що ти не маєш права померти, ти зобов’язаний вижити! Заклинаю тебе святим духом: не тримай поганих думок! Ти будеш жити!  Ще не таких піднімала на ноги. Хіба я дарма стільки часу ходила лісами, долинами та яругами? Федоре, – схопила його за плечі, – подивись мені у вічі.

Чоловік підвів вологі очі.

– Що ти бачиш?

– Тебе, Катрусю.

– Ось ти мене повинен бачити ще років сорок! Поклянись! Поклянись, що не здасишся! Федоре, ти сам пережив страшніше, то хіба ми вдвох заради третього не подолаємо якусь болячку? Ти мені віриш?

–Вірю, Катрусю. Вірю!

Коли на поріг ступила пізня осінь до Шведів придибав постійно п’яненький заводський фельдшер і гукнув хазяїна, який щось пиляв на верстаку. Той махнув рукою, мовляв, заходь. На подвір’ї чоловік  з повагою сказав.

– Слухай, Федоре, тут до нас прийшла дивна телефонограма з області. Запитують, коли ти помер. Я вчора був у місті й заходив до головного і кажу, що ти живий, а він сказав, що я дурень, бо ти мав померти й, показав папери про лейкемію. Якщо чесно, то я про таку хворобу й не чув. Що це таке?

– Е, – Федір махнув рукою, – воно тобі треба. Скажи їм, що я живий і житиму довго.

– Дивина та й годі, – відказав гість і подався до воріт, але враз зупинився. – Слухай, а в тебе випити є? Учора якоїсь чихилдихи смикнув, сьогодні дуже погано.

– Та я ж не п’ю.

– Точно. Ти не п’єш, а мені, якщо покійник з того світу накапає, то це ж не гріх…

– Ну, коли душа просить, – посміхнувся «покійник», – зачекай, дам настоянки з лісових трав.

Федір метнувся до хліва і за кілька хвилин вийшов, тримаючи в руці склянку з чорним і густим напоєм.

– Я не помру? – злякано запитав фельдшер.

– Ні, – заспокоїв. – Це можна всім. Катерина вагітним готує.

Чоловік хлобиснув вміст без роздумів, крякнув і враз схаменувся:

– Це коньяк? – здивовано запитав.

– Ні, – зареготав Федір, – це настоянка трав, після яких ти ніколи не питимеш.

– Щоб тобі, – вигукнув фельдшер, – повернулася та лейкемія. А щоб тобі добра не бачити. Ти позбавив мене останньої втіхи в житті, – вигукував фельдшер, задкуючи з двору, але чим далі відходив, то все лояльнішими були його вислови.

А Катерина все ходила лісами та яругами в пошуках ліків для чоловіка. Вона відчувала, що смерть стоїть на порозі, але боролася з нею за Федора.

...Лісник вигулькнув перед Катрею несподівано.

– Що, відьмо, ліки шукаєш для свого бандьори, – зверхньо сказав мордатий чоловік чи не в четверо більший за неї, поправляючи на плечі пасок дробовика. – Може допомогти? Я знаю тут такі місця, де ніхто ніколи не буває. Хі-хі. Нам з тобою буде затишно. Пішли. Я щедро віддячу.

Босонога Катерина,  хоча було досить холодно, мовчки зійшла з стежки аби не створювати конфлікту.

– Чого боїшся, дурна, – ступив за нею лісник. – Нащо тобі той больний. Поглянь на мене. Кров з молоком, а не здохляк, – і міцно схопив жінку за плече. – Від мене в цьому лісі ще ніхто не втікав.

– Відчепись, – нарешті вирвалось у неї.

– О, заговорила. А я то подумав, що оніміла від зустрічі зі справжнім чоловіком, – нахабнів лісник і спробував пригорнути.

– Не торкайся, бо вмреш, – застерегла Катерина і вирвалася з його рук.

– Ха-ха, – зареготав той. – Та це ти мене лякаєш? Ха-ха-ха.

Коли знову спробував вхопити Катерину, вона несподівано махнула круглою лозяною корзиною, відкинувши кришку, і на плечі лісника зависла чи не метрова товста гадюка. Змія засичала онімілому від переляку лісникові прямо в обличчя, а потім сповзла на землю й зникла. Знахарка мовчки повернулася і подалася в хащі. А невдаха гвалтівник як стояв, так і вкляк.

Увечері лісник із вигуком: «Я тебе уб’ю» застрілив сусідську корову, побив до напівсмерті дружину і важко поранив сина, який намагався відібрати зброю. Наряд міліції з великими проблемами обеззброїв його і передав у руки працівників психіатричної лікарні.

За два дні до Катрі прийшла дружина фельдшера. Досі гоноровита голова сільпо якось ніяково сіла на лавці під хатою з клуночком у руках і застигла. Хазяйка випурхнула і здивувалася:

– Ви чого тут,  Марфо Андріївно?

– Та я ось принесла, бо так треба…

– Ви про що? – здивувалася Катя.

– Твій чоловік дав щось випити моєму…

– І що, – злякалася Катерина.

– Та нічого. Вже давно не п’є…  Півроку… тоді й почав до мене приставати… Ну, ти сама розумієш... Я прийшла, бо того… Дитя ношу. Донька школу закінчує, – жінка заплакала, – а я того. Соромно якось.

– Вам скільки років, тітко?

– Та ось нарік сорок… а що?

– У такому віці ви, на радість, можете народити не одну дитину, – весело мовила Катерина й поцілувала її в щоку. – Бігом додому. Приготуйте щось смачненьке, приголубте чоловіка, прихиліть його голову до грудей, вони у вас он які пишні. Всі чоловіки задивляються. Ви не соромтесь природи. Бог що дає, то приймайте.

– Ото я тобі вдячна. Візьми, Катерино, – втиснула в руки клунок. – Від чистого серця в подяку за жіноче щастя. Я тебе прошу, візьми, знаю, що не береш, але в мені життя зародилося. Даю від чистого серця, не вкрала, а чи думаєш, що  прийшла б зі злим наміром? Та нехай мене Всевишній покарає! Не повіриш, але так хотіла і хочу народити дитятко…

– Ну, коли так, – погодилися Катерина, – то на щастя. Ану, дайте, – знахарка загорнула її одяг і приклала долоню до живота. Кілька хвилин прислухалася і раптом підхопилася. – Тітко, Марфо, я вас, – і кинулась, обціловуючи, – вітаю. У вас буде… У вас живе дівчинка… і не одна!

– Двійня? – злякано запитала.

– У вас буде три дівчинки!

Почувши таке,  жінка ледь не втратила мову.

– У мене, в такому віці, одразу три дівчинки? Катрусю, сонечко моє, поклич Федора, щоб я йому ноги поцілувала і руки, і всього засипала… Я вже думала їхати на курорт, бо так хочеться дитини. А тут аж три дівчинки.

– Усе буде гаразд. Не хвилюйтеся. Тільки прохання. Народжуйте вдома. Покличете мене, і я прийму пологи як треба, бо цей Щербань тільки язиком плескати вміє.

Повернувшись до хати Катерина довго не крутила хвостом, а строго подивилася на чоловіка і запитала:

– Федоре, навіщо ти дав фельдшеру чорного напою?

Чоловік знітився наче школяр:

– Пахло спиртом… Я подумав… Більше нікого не прогощатиму, – запевнив і приклав руку до серця.

– Ой, Федоре, більше так не роби, –  мовила дружина і посміхнулася. – То настоянка для чоловіків, але від іншої хвороби. Та Господь із ліками, головне – допомогло.

Ближче до Нового року до Федора приїхали. Спочатку передали запрошення через фельдшера, щоб пацієнт зайшов у заводський медпункт на обстеження, але не дочекалися. Надуті пуриси прийшли на обійстя і побачили, як на їхню думку покійник, колов дрова.

– Ось це і є Федір Швед, – показав на нього тверезий, як ангел, фельдшер.

Чоловіки привіталися.

– Товаришу Швед, я професор Абранзон, – сказав один із них. – Ми хотіли б взяти ваші аналізи.

Федір випрямився, спокійно дихаючи, стис у великих жилавих руках п’ятикілограмового колуна і ступив крок назустріч.

– А чому ви не брали тоді, коли відправляли групу на вірну смерть? – сердито запитав, ступивши ще один крок. – З усіх тільки я залишився.

– Ото й воно дивно, що всі померли, – не зрозумів іронії професор, – а ви досі живі. Такого не повинно бути.

– Я його лікувала, – сказала Катерини, що саме надбігла, бо їй хтось передав про несподіваних візитерів. – Вас цікавить чим? Цього не дізнаєтеся ніколи. Чуєте, покидьки? Ніколи! А зараз зникніть із мого обійстя. Геть! – заволала Катерина до чоловіків таким голосом, що на довгій заводській вулиці злякано загавкали собаки, а за ними почали кукурікати півні. – Геть!!! – і показала на вихід з двору. Її очі випромінювали особливу ненависть. Нажахані чоловіки повернулися до неї спиною і втретє почули різке слово: «Геть!» і побігли.

Один лише фельдшер не рухався. Коли візитери зникли в автівці, він склав їм дулю, підійшов до Федора, обійняв як брата, і сказав:

– Я твій боржник. Після того не п’ю, і не тягне. Ми чекаємо на поповнення. Підеш за кума?

– Дай Боже, – відповів Федір.

А за два дні пізно ввечері до їхньої оселі хтось постукав. Федір відчинив двері й побачив Петра Деревляного.

– Вибачте, що так пізно, але справа дуже делікатна, – вже в кімнаті сказав він. – Приїхав до мене фронтовий товариш, якого вилікувала малограмотна тувинка, коли на нього фахові лікарі поклали хреста. Він не просто вижив, а повернувся до повноцінного життя. Оце вчора його призначили на місце полковника Коваля. Так ось. У міліцію прийшла вказівка – приставити за вами спостерігача і якомога швидше щось пришити. Очевидно, що хочуть цього разу тебе, Катерино…  Доню, – Деревляний ледь не заплакав, –  я схиляю свою голову за допомогу Серафими, бо моя Галя без неї аж ніяк, дякую тобі, але вам потрібно зникнути в іншу область. Ви не злочинці, і вас ніхто не шукатиме. Беріть паспорта, інші документи. Перед ранком за вами приїдуть. Я розпущу чутку, що ви на свята подалися до родичів, а там побачимо. Не люблять у нас розумних. Не люблять і заздрять. На брехні збудовано все, – сказав директор уже на порозі. – Тихенько пакуйтеся. Беріть найнеобхідніше. Катеринко, доню моя і рятівниця, подасиш звістку, і я вас знайду. Я все зроблю, щоб ти не зникла. Моя Галя без твоїх трав, сама знаєш… Зустрінемося, дасть Бог. Може... Зрештою, коли осядете, подзвоніть. Телефон знайдеться. Я за хатою пригляну.

– У мене обов’язок перед тіткою Марфою. Я обіцяла прийняти в неї пологи. Там трійня, а наш акушер не здатний.

– Катеринко моя, – директор пригорнув її. – Дбай про себе. Я пам’ятатиму. Я зроблю все, щоб ти врятувала її дітей. Збирайся…

Директор виконав обіцянку, і коли в селищі всі міцно спали, до двору Шведів підкотив  вантажний „ЗІС”. Шофер мовчки допоміг кинути клунки та валізи у кузов, і вони поїхали на залізничну станцію, щоб встигнути до поїзда.

На вокзалі, де кишіло людом, Федір не довго штовхався, бо був одягнутий у військове. Він сміливо підійшов до каси з написом для військовослужбовців і грізно сказав:

– Два квитки без здачі. В мене ось-ось дружина почне народжувати, – відважно брехнув.

Касирка подивилася на мужнього чоловіка, який поклав удвічі більшу суму за вартість двох квитків, посміхнулася.

– Невже первісток? – запитала.

– Доньку чекаємо, – чесно признався чоловік і взяв дорогий квиток до сусіднього обласного центру в купейний вагон.

– Нехай щастить, – щиро посміхнулася касирка, простягнувши квитки, і лише зараз здогадалася, що не запитала про військовий квиток, та махнула рукою, коли побачила, що до нього підійшла дружина з хлопчиком.

Шведи вийшли з поїзда на перон, коли почало немилосердно хурделити. Катерина вела за руку Богдана, перекинувши на плечі два склецьки, а Федір ніс дві валізи.

– Куди тепер, Федоре? – розгублено запитала Катруся, яка вперше потрапила у велике місто.

– Пішли у вокзал, а там зорієнтуємося.

Поштовхавшись серед людей, Федір знайшов вільне місце в залі очікування, де посадив Катрю та сина, а сам подався у розвідку. Повернувся досить пізно, коли почало сутеніти.

– Заночуємо в готелі, – сказав, – а завтра дасть Бог день… Десь тут має жити мій штурман. Може щось підкаже.

Ранесенько Федір зібрався й поспішив на автовокзал, бо їхати до райцентру, де мав мешкати колишній штурман Дмитро Лісовий, три години, а ще треба  розшукати і повернутися.

Поцілувавши чоловіка, Катря лягла спати, але вже не могла заснути. Пововтузившись, ледь вгрілася і почала дрімати, як хтось закричав:

– Лікаря! Швидку!

Враз у коридорі забігали, затупотіли. Стукнули то одні, то інші двері. Катерина теж визирнула й побачила в холі на підлозі чоловіка, що бився у конвульсії. Його обступили люди, але ніхто не намагався чимось зарадити. А він практично задихувся і раптом якось дивно сіпнувся. Обличчя набуло синьо-чорного відтінку, з рота пішла піна. «Робіть щось»! – заволала пишнотіла дружина, хапаючи кожного за руки. Вона й не відчула, що її халат розв’язався і оголив не тільки верхню частину тулуба. То ж чоловіки, як самці, дивилися на реальні принади і не переймалися чиєюсь смертю.

 Не усвідомлюючи себе, Катря розштовхнула байдужих людей кинулась до конаючого. Рвонула на ньому сорочку й приклала долоні до серця. Якусь мить потримала, а потім різко двічі натиснула на грудну клітку. Сторонні завмерли, очікуючи дива. За хвилину чоловік виправдав їхні сподівання і розплющив очі.

– Де я? – прошепотів.

– Не хвилюйтесь, – заспокоїла рятівниця. – Все гаразд. Зараз приїдуть лікарі, зроблять укол. Ви полежите, і все буде добре. Підкладіть йому щось під голову, але не рухайте, – мовила й повернулася в номер.

– Такого не може бути, – сказала марксистського вишколу жінка. – У нього була повна асфіксія. Зупинилося серце. Я тридцять років працюю терапевтом. Це неможливо. Це чортівня.

– Ну, не скажіть, – заперечив товстенький чоловік у піжамі. – Факт на лице.

– А може це відьма, – злякано сказала молодичка. – Я чула, що в сусідній області є одна… Мертвих піднімає.

– Яка відьма? Їй ледь двадцять років, – зі знанням справи мовив товстенький.

Швидка приїхала так «оперативно»,  щоб зафіксувати смерть. На диво, обстеживши пацієнта, лікарі висловилися про можливий обширний інфаркт міокарда, але ніяк не второпали, чому чоловік досі живий, аж поки той самий товстун не розповів про незнайомку і показав, де вона мешкає. Залишивши медсестру біля хворого, лікар постукав у двері.

Катерина визирнула.

– Скажіть, це ви врятували того чоловіка?

– Ні, я просто допомогла залишитися.

– Так, так, розумію, – пробурмотів лікар. – Буває, що накопичується енергія... Буває... На фронті бачив... – сказав і, щось міркуючи, подався до хворого, якого вкладали на ноші.

Федір повернувся пізно, але радісний:

– Нас чекають, – сказав замість вітання. – Я вже навіть домовився про роботу. Там відкривають побуткомбінат, і мені запропонували місце головного інженера. Так що лягаємо спати, бо раненько їхати... Навіть службове житло дають...

До містечка, що стояло на скелястому березі повноводої річки Бужок дісталися вдень. Катря, як тільки вийшла з автобуса, сказала:

– Гарне місце. Чисте. Люди тут особливі.  Мабуть, річка допомагає.

– Кажуть, що навколо на полях, постійно викопують рештки якихось глечиків, – сказав Федір.

– Тут столиця якогось народу була, – мовила Катерина. – Знакове місце.

 

Колишній штурман Федора Дмитро Лісовий з дружиною радо зустріли Катерину з сином. Сідаючи до столу, господар сказав:

– Тобі, Федоре, дісталося добряче, а я, ти знаєш, навіть радий, що не залишився в армії. Однаково потрапив би під скорочення. А так знайшов місце у житті. Мене навіть у партію прийняли, інститут закінчив. Але найбільше моє багатство – моя родина. Хлопці вчаться в університеті, а я з своїм ангелом-хранителем, – пригорнув дружину, – вирішили для спокійної старості народити дівчинку.

Катерина тільки зараз помітила, що господиня справді дещо повнота.

– Давай, Маріє, накривай на стіл, – скомандував чоловік.

– Я допоможу, – запропонувала послуги Катруся і пішла за хазяйкою.

Наступного дня Дмитро, який працював заступником голови райвиконкому, пішов влаштовувати Федора на роботу. Катерина у чужій хаті почувалася ніяково й, аби цього не показати, розповідала сину казки. Марія, пораючись по господарству, краєм вуха слухала, але не витримала:

– Катю, а звідки ти знаєш стільки казок? Я закінчила педінститут і третини з цього не чула.

– Та я й не знаю, – щиро призналася Катря. – Це якось саме виходить.

–А яка освіта? Ким працювала?

– Працювала на заводі лаборантом, – відповіла вона.

–Моя мама лікує від усіх хвороб, – несподівано сказав Богдан.

–Як це? – Марія звела очі. – Ти лікар чи медсестра?

–Ні, я Зело, – тихо сказала Катерина.

–А це що?

–Знахарка, – відповіла Катерина, чим вразила Марію.

–Відьма?!

–Ні, Зело. Я лікую.

 –Я чомусь думала, що знахарки старі баби, – наївно мовила Марія.

–Але всі старі колись були молодими, – посміхнулася Катерина.

 –Слухай, а бородавку можеш вивести, –  ніяково запитала Марія. – Недавно почала рости і завдає болю. І ще. Якось некомфортно…. При попередніх  вагітностях все було не так.

–Покажи.

–Пішли в ту кімнату, бо це треба роздягнутися.

Коли Катерина побачила причину тривоги Марії, зрозуміла: усе дуже задавнено, і бородавка лише наслідок.

–У лікарню ходила?

–Ще ні.

–Справа не в бородавці. Завтра підеш до лікарів.  Якщо скажуть видаляти, відмовляйся. Я вилікую. Тільки розріжуть,  нічим не допоможу.

–Щось серйозне? – захвилювалася Марія.

–Може бути. Але не ризикуй. На операцію не погоджуйся, бо втратиш дитину, і невідомо чим закінчиться для тебе, – наполягала Катерина. – Я готова приступити до лікування одразу, після відвідання лікаря. У мого Федора була лейкемія. Всі його давно похоронили, а він, бачиш, нівроку. Ми теж на дівчинку намірилися.

Чоловіки прийшли додому раніше звичайного. По їхньому настрою було видно, що питання з працевлаштуванням вирішилося позитивно.

– Завтра, Катрусю, – мовив Федір, пригорнувши дружину, – підемо обживати своє помешкання. Гадаю, що дві кімнатки нам вистачить.

– Головне, – підтримав Дмитро, – розкрутити побуткомбінат. У нашому районі це найслабше місце. Начальство товче на кожній нараді. Оце дали три місяці, а потім обіцяють кожному догану.

– Єдине, що я можу пообіцяти, – впевнено мовив Федір, – що обійдетеся без доган.

Катерина не помилилася з хворобою Марії. Коли та, розгублена і налякана діагнозом, забігла до неї  сказати, що про це знає чоловік, і той не на жарт злякався, наполягаючи на операції, розплакалася.

– Я йому натякнула, – у Марії блиснули на очах сльози, вона схопила двома руками долоню Катерини, – що ти мене вилікуєш. І не тільки мене, а й доньку.

– Він, звичайно, не повірив?

– Засумнівався, а потім сказав, що ти не лікар…

– Ти сказала правду?

– Сказала, що у Федора була лейкемія.

– А він?

– Вагається, – знову заплакала Марія.

– Не плач, – Катерина поклала праву руку на живіт Марії. – У тебе дитя. Йому не треба сліз.

Дмитро довго вагався розмірковуючи: наполягати на операції чи довіритися Катрі, а потім одягся і пішов до Федора. Того вдома не було. Побачивши Катерину, привітався, зняв шапку, і не роздягаючись, сів на табуретку.

– Катю, це правда?

– Правда. Операція – це смерть для неї і дитини. Я не хотіла їй казати, але це так. Хвороба на межі допустимого. За два місяці їм обом ніхто вже не зарадить. Почитай медичний словник, що означає канцер.

– А ти зможеш?

–На цій стадії зможу, і Марія народить гарну, розумну дівчинку.

– А…

–Ти повинен у Марію вселити надію, – твердо сказала Катря. – Мої ліки і твоя віра врятують два життя.

Дмитро помовчав, а потім сказав:

–Я вірю в тебе.




Кінець ознайомчого фрагменту

Право продовження ознайомлення з романом можна отримати за кккккк



















Нашi автори

Віка БРОВАРНА

поетеса

Віктор РИБАЧУК

письменник

Тарас ФЕДЮК

поет

Ігор ШУРОВ

поет