Головна || Новини || Гості || Фотогалерея || Бібліографія || Архіви || Критика

АСОЦІАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ

ПРЕЗЕНТАЦІЯ НОВОГО ПРОЕКТУ

Людмила ДЯДЧЕНКО
поетеса
Віце-президент Асоціації українських письменників
Кандидат філологічних наук
Народилася 1988 року в с. Шевченкове, що на Черкащині.
Живе і працює в Києві.
Наукові інтереси: міфопоетика, герменевтика, просторові студії.
Друкувалася в журналах «Сучасність», «ШО», «Кур’єр Кривбасу», «Дивослово», «Українській літературній газеті», антології «НЕП: Ніч еротичної поезії» (2011), альманахах Terra Poetica (2016), «Мова неба» (2016), Uluslararasi Istanbul Şiir ve edebiyat festivali (2017), низці альманахів та в інтернет-виданнях. Учасник і лауреат літературних фестивалів («Ноосфера», «Махно-фест», Форум видавців у Львові, «Київські лаври», «Медвин», 10th International Istanbul Poetry and Literature Festival). Окремі вірші перекладено російською, англійською, грузинською і турецькою мовами.

Основні твори:
Автор поетичних книг «Плата за доступ» (2011, відзначена Міжнародною українсько-німецькою премією ім. Олеся Гончара у 2012),
«Курка для турка» (2017)




Вибране
Публікується в авторскій транскрипції
* * *
тут.
стиснувши горизонт. у широтах –
північних від тебе. де осінь тепер золота
засидівшись мов у консервній банці шпрота –
а судячи з довжини ніг – у нас таки довгота
гороскопи читаю в газеті якраз для усіх
однакові переважно на кожен день тижня
легше зірок спитати – їхній сміх
заливає кімнату і сусідів ближніх
що там моя пустеля? не пересох пісок?
вчепитись у землю – його перспектива нехитра
тут. перекривши усякий з тобою зв'язок
голуби
відлітають у небо
наче молитва
* * *
 великий вітер не дасть ловити велику рибу
то заспівай про терен що досі цвіте про терен
твої друзі в мережі – опудало на городі – тягнуть либу
не тому що добре. скрізь великий вітер. будь певен
я сідаю встаю лягаю і знову сідаю
навіть море мертве в яку сторону не дивись
не приходить ніхто. тож душа із голодного краю
номери набирає все просить когось кудись
але ти не приходиш. але я пручаюсь. як не крути
з віком важче прийняти життя безпредметне і сите
коли надлишок тиші і надлишок самоти
перекреслює сказане згадане і прожите
5
 в цьому логіки мало але ж бувають дива
сонце випалює навіть залишки солі
райські солодкі черешні в місці якого нема
звуки кроків якихось змовкають поволі
те що не можна втримати те що іде на дно
в душу найкраще влазить і забирає душу
в дзеркалі бачиш пейзаж якому усе одно
хто його тілом і голосом рушить
витріщи широко очі в пам'ять внеси: голова
чайки і кусень моря що обліпила хвоя
й те що ти зупинялась тут і навіть трохи жила
не згадає ніхто крім тебе самої
* * *
 перейти венецію – і щоб не дуже глибоко – уздовж
   і поперек
     збираючи мрії
збиваючи гондоли
земля де не видно
ізвідки й куди посипався дощ
а найголовніше: він тут звідколи
а в тебе тепер зима
нори пориті пісками
і зміна погоди як зміна жінок – помітна
багаття палити пора
човнами й трісками
що мирно пливуть до берега
які нам видно
відома південній людині зима? і холод під нігті?
тут маски
й мої карнавали…
і я ні на грам
до тебе не ближче. а йду під водою по сітях
і гондольєрам махаю.
по-твоєму – човнярам.
* * *
 середина ночі. сторінки. не сміх
і не гріх. лиш даремно напущено пилу
прийми ластівок з дороги моїх
їм від неба болять дзьоби і крила
головне що радіус пустоти
переходить дозволені дні й допустимі
і від того що вітер сніги відпустив
до вогню не тепер. та навіть – і диму
до лиця мені знаєш адреси й листи
як тобі – одна жінка і вірність до скону
з ластівками моїми побудь до весни
а тоді поверни їх додому
* * *
 ослика маю – купи мені батога
і морквину на нього
щоб ослик не передумав
ця можлива країна на очі весь час ляга
ці можливі в ній ми – арахіси у лукумі
загорни два гостинці
сміливо на сонце іди
і молися до нього. до тіні. до кого схочеш
тут куди не дивись –
то Каїн то Авель і див
нема жодних.
                        а мандрівка ляга на очі
ослик моркву поїв –
                       лишилась одна дорога
я кричу і кричу – а озветься піщаний зсув
як дійдемо з тобою – впізнаєм святого Бога
але хоч би нас він –
                                     поки ми йшли –
                                                    не забув
* * *
 вирізувала. виколупувала.  і викидала з брудним папером
як злого духа вигонила з голови але ти сидів
…нуль мені – за домашнє завдання з чужого портфеля
нуль тобі за науку збирання плодів
кілька крапель води до з півонією горняти –
а воно не бере. не спокійна. не помага.
вже до серця дійшов і як же тебе обганяти?
і смартфон з перепискою міцніший від ланцюга
 за царя за гороха водили за ніс а тепер за ґаджет
…вже скоро сезон для солодкого: персиків слив...
з одним говорю з другим їм третього гладжу
а ти з голови до серця
         з голови до серця –
                                      як і ходив…
* * *
 сняться орли а в руках ні горобця ні синиці
тільки качки міряють висоту
із перспективою снитись. самим їм сниться
буцімто ловлять рибу. золоту.
засинаючи на чергові холоди у дороги
питаєш: «твоє де?». і кілька «всюди»
нічого не значать. час мерзнути в ноги
а шкарпетки вдягнути з вівці чи верблюда
ще немає кому. від майбутнього видно дзьоб
і кімнату пусту де моргає свіча
і орел прилітає снитися щоб
хоч нічого не означа
* * *
 фобія цифр. хор перепощених речень
важко стискає профіль моєї нудьги
ти ще напишеш як говорять дзьоби лелечі
я – про тяжку роботу баби яги
фобія цифр що від завтра туманом звисають :
натяк життя на час та його мілину
мовчки дивлюся на них – лякаю навзаєм
постіль стелю одягнувши сорочку лляну
крику додати щоб зовсім було страшніше
і покірно приймати гнізда своїх років
птахам на вікна хліба рука накришить
з вірою: рано розбудить хоч їхній спів










Нашi автори

Віка БРОВАРНА

поетеса

Віктор РИБАЧУК

письменник

Тарас ФЕДЮК

поет

Ігор ШУРОВ

поет