Головна || Новини || Гості || Фотогалерея || Бібліографія || Архіви || Критика

АСОЦІАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ

ПРЕЗЕНТАЦІЯ НОВОГО ПРОЕКТУ

Тарас ФЕДЮК
поет
Президент Асоціації українських письменників
Член Спілки письменників України з 1980 року по 1996 рік
Член Асоціації українських письменників з 1997 року
Народився 6 жовтня 1954 року в м. Ананьєві на Одещині в родині вчителів.
У 1977 році закінчив факультет української філології в Одеському університеті.
Друкуватись почав з 1971 року.
Був головою Всеукраїнського літературного конкурсу «Коронація слова», головним редактором журналу «Сучасність»,
віце-президентом і президентом АУП у 1997 – 2017роках.
Лауреат Національної премії України (2007р.) за книгу віршів «Обличчя пустелі».
Продюсер книжкової поетичної серії «Зона Овідія»,
у якій побачили світ понад 60 книжок сучасних українських
та закордонних поетів.

Основні твори:
У 1975 році – вийшла перша книжка віршів «Досвітні журавлі».
Автор книг: «Віч-на-віч» (1979р), «Дві хвилини уваги» (1983р), « І промовчати не посмів» (1987р.), «Політ осінньої бджоли» (1989р.), «Зимний стадион» ( в перекладі) (1990р) «Чорним по білому» (1991р.), «Хрещаті південні сніги» (1995р), «Золото інків» (2001 р), «Таємна ложа» (2003р), «Обличчя пустелі» (2005р), «Трансністрія» (2007 р), «Горище» ( 2009р), «Хуга» (2011р) «Халва»( 2014р) «Канабіс» (2017р).




ВИБРАНЕ
Публікується в авторскій транскрипції
СЛІПИЙ ДОЩ
Я стою біля краплі дощу…
Хмара темна, як став без води.
Я приїжджий.
Тому і мовчу.
Вже навіки приїжджий сюди…

Рідна хата в небесній росі,
Сині вікна стікають униз.
Розумію в цій вічній красі,
Що нічого я ще не привіз,

Що земля
                  всюди сущою є,
Що не те
                і не так я шукав…

Дощ обмацав обличчя моє
І пішов.
І, мабуть, не впізнав.
ПРОЩАЙ!
Поволеньки твій слід
Маленький краб у море стягне.
І твоє плаття недосяжне
Іскритиме, як ранній лід.

Дзвенітиме, як ранній лід,
Осіннє і тривожне море.
Тепер, мабуть, уже нескоро
Теплішим стане білий світ.

Прибою біла пінна віть.
Дивлюсь вологими очима,
Як море в тебе за плечима,
Мов зламане крило, тремтить.

Пісок і осінь – долілиць.
Сліди торкає краб маленький,
І плаття, наче лід тоненький,
Мов кілька перелітних птиць.
* * *
Пахне зеленою викою
І полином молодим.
Десь, за прадавньою звичкою,
Гуси рятують Рим.

Пісня з-над річки – панною,
Все про Дунай між степів.
Зорі великі падають
В горла малих солов’їв.

Кожна хвилина – подією
Радістю і теплом.
Скільки всього несподівано
В ріднім селі збереглось.

Над невеликою нічкою
Час непомітно тече…
Гуси все тихше, за звичкою,
Щось там рятують іще.
ПОЕЗІЯ
У річці – срібна рибка золота
Виблискує сліпучими боками.
Всміхаюсь їй, загрожую руками,
А рибка невловима як вода.


Усмішка впала з вуст. Уже на дні.
Вже й піт відносить в море течією.
А рибка плаває. Їй добре – нічиєю.
А я ловлю її у річці навесні.

Спочатку для забави. Просто так.
А потім все життя. І вже серйозно.
Упали роси. Потім зникли роси.
І жовтень поселився на листках.

Вже не до сміху. Холодом вуста
Звело.
            І ось впіймав.
                                    Ось пальці коле.
Виймаю – а в руках крижинка квола,
Неначе срібна рибка золота.
НА РОЗКОПКАХ
Скелет коня. Скелет меча.
Скелет вина в скелеті глека,
Яке привезене від греків
І яке випив, певне, час.

А поруч – птиця золота
У перетлілій кінській гриві.
Від Кия Щека і Хорива
Тече свята Дніпро-вода.

І розумію глибину
Безсмертного життя і волі.
Могилами побило поле,
Мов градом – теплу ярину.

Але – живе. Та ще й цвіте.
Та ще й нема цьому зупину.
Над яром – ковилова піна
З червоних книг упала в степ.

Села далекого печать.
Під розчерком крила лелеки –
Скелет коня. Скелет меча.
Скелет вина в скелеті глека.
* * *
Із пізньої гілки
                            до мене злети,
З холодної, вкритої мрякою гілки.
У полі ні жайворонка, ні сопілки,
Ні маків, ні мертвих без смертників,
Тільки
Із пізньої гілки до мене злети.

Сьогодні у полі низькому – туман,
Безлюддя,
                   і можна спокійно летіти,
Крилом розриваючи версти і сіті
Осінньої мряки, якою сповитий
Сьогодні у небі низькому туман.

Мій клич нерозумний і мрії гіркі,
Свавільні думки і надійні печалі
Між хмари тонесеньку просинь проклали…
Із пізньої гілки злети,
Як злітали
Мій клич нерозумний і мрії гіркі.

Із пізньої гілки до мене злети,
З холодної, вкритої мрякою гілки.
У полі ні жайворонка, ні сопілки,
Ні маків, ні мертвих безсмертників,
Тільки
Із пізньої гілки до мене злети.
* * *
Нічого ще не відшуміло.
А, може, і не відшумить.
Хоч сніг ні впало ані сіло,
Мов князь, на всій землі сидить.

Ну, це надовго забіліло.
І в грудях ( час мудріше жить)
Край правої руки боліло
Край лівої руки болить.

Кого у цьому звинуватиш?
Я вище вже казав: зима.
Сміливості іще багато,
А впевненості вже нема.

І все-таки не зупиняюсь!
Куплю квитків на срібло мук.
Де брати сили –
                            ще не знаю,
Але вже знаю,
                           що візьму.
З ІВАНОМ ДРАЧЕМ В КАТАКОМБАХ
О дев’ятій двадцять шостій
Довгий потяг став як стій.
Ну, куди ти вранці гостя,
Ще й такого як такий?

Пропоную – Чорне море,
Синь його і шир і глиб…
Ну, а він мені говорить:
 -В катакомби не могли б?

… Ідемо, як неофіти.
Справа грот і зліва грот.
І, щоб нам не заблудитись,
Нас веде екскурсовод.

Швидко й завчено говорить
Про безсмертя і народ.
Справа нори, зліва нори,
Справа грот і зліва грот.

Ідемо у безгомінні,
В чорній темені ідем,
Головою – об каміння
І об виступи – плечем.

Тихо.
Тихо, наче хмара,
Наповзає в душу тьма.
А попереду – ліхтарик
Блимне, згасне – і нема.

І нікуди не подітись,
Тільки просто – слід у слід…
А смертельно заблудитись
Не дозволить чемний гід.

Шепіт видається криком,
Чоловіком – власна тінь…
…От і випало з великим
Поблукати в темноті.
БОРИСОВІ НЕЧЕРДІ
На захід ці птиці,
                                на захід, Борисе, летять.
Незатишні птиці, тривожні і темні ворони.
В Карпатах старих
                                 їхні гнізда столітні стоять
Над світлі річки
                             і над чорні зруйновані схрони.

Зриваються з місця,
                                    із міста, в якому вони
Всю зиму кричали
                                 вночі на платанах лапатих.
Перезимували – і ось дочекались весни.
І ось відлітають. А нам іще довго чекати.

Ще поки проб’ється курортне світило між хмар,
Ще поки розквітнуть
                                    у скверах сумних
                                                                    абрикоси…
Прощайте птахи! Проведе у степу вас вівчар,
А інший зустріне
                              у хмарнім гірськім безголоссі.

Ви там закружляєте і заспіваєте там,
«Аркан» затанцюєте –
                                          крила на крила –
                                                                       по колу…
Над світлі річки, чорні схрони,
                                                     сільраду і поле…
Перезимували – і ось дочекались.
А нам…
* * *
Граків нема.
                      Лишилися собаки.
Стежок і вікон потьмянілий хор.
Підводою, набухлою від мряки,
В старий сільмаг
                              везуть вино «Кагор».

Сплив хліба запах
                                 з поля до пекарні,
І там грузьке подвір’я вистеля.
Стоять дерева чорні як паркани,
Стоять паркани
                            чорні як земля.

Весілля відгули. Скінчилось свято.
Лише столи лишились де-не-де.
Вже скоро сніг
                          на цих столах щербатих
Свої наїдки срібні розкладе.

Як темна хмара,
                              вечір наповзає,
Пісні тягучі в небо пролягли.
Сумні чомусь…
Веселих не співають.
Хоча «Кагор» вже, мабуть,
                                                 завезли…
ЕЛЕГІЯ
Упала вовча ніч
                            на сніг овечий,
Навпомацки у темінь брешуть пси.
Накину золоте руно на плечі
Край крапельки гарячої роси –

Немає світла. Свічка. Це буває.
Дроти старі. І їм далекий шлях.
Вогонь в печі козацької співає,
Дим на супутниках висить
                                               і на зірках.

Після шляхів і станцій окаянних
Цей затишок – єдиний на віку.
Дві пари лиж синіють дерев’яних
У чорнім дерев’яному кутку.

Вечерю принеси. А замість чаю –
Налий вина, в якому – гіркота.

А там – вогню тихенько підспі
ваєм, Якщо не обпечем собі вуста…
ЗРАДА
І поцілунків дуже тихий клекіт.
Сухі вуста. Гарячі і сухі.
У сітях ясенів – усі птахи,
Крім кажанів,
                          хрущів
                                        і хмар далеких.

Як я люблю! Кімната невеличка.
Над ліжком – люстра круглого печать.
Освітлює мала несміла свічка
Лиш те, про що дозволено писать.

Засни, кохана, завтра день важкий:
На люди йти. Казати їм неправду.
Темно-зелений вітер, наче Вій,
У скло прозоре дивиться із саду.

Ми викрали свою терпку любов
У наших. Загалом, людей хороших.
Почнеться ранок. Буде важко, бо
Ми вдвох
                 удвох
                             залишитись не зможем.

Не плач.
               Гірку сльозу назад верни.
Ти не коханка. Ти моя кохана.
…А в тому, що ось-ось почнеться ранок,
Нема ні крихти нашої вини.
ПОДОРОЖНІЙ
Кущі калини мов півні.
Осіння путь. Село осіннє.
Поголи мокре чортовиння
На груди падає мені.

Це дощ?
               Це сніг?
                               Чи це туман?
А може, просто сум, та й годі?
Із хат низеньких дим-добродій
В пожовклий стелиться бур’ян.

Отут, напевне, зупинюсь,
Отут, напевне, й заночую.
У шибку пальці защедрують,
Відчинять двері – посміхнусь.

Скажу про добрий вечір все.
І коротко – про ніч і холод.
І зовсім не скажу про голод,
Хоча про добрий вечір – все.

Господар теж в одвіт мені
Всміхнеться і ввійти запросить.
Віконце мов маленька осінь,
Висить на біленій стіні.

І заночуєм за столом
Хмільні, але не від хмільного…
А завтра знов така ж дорога,
А завтра знов – таке ж село.
ВІД’ЇЗД. ПАРК ШЕВЧЕНКА
Що ж, прощай, південне місто,
Із бульварами чужими,
Де з потертих постаментів
В море дивляться чужі…
Дерибаси, Деволани
Разом з Дюками своїми…
Хто тут рідний,
                            хто засвітить
Свічку сиву край душі?

Тож прощай! Пройду востаннє
Уперед простягши руки,
Я осліп між цих будинків
І від сліпоти прозрів.
А повз мене і крізь мене
Пропливають плавно Дюки
Де не глянеш – Дюки, Дюки…
І немає Федюків.

Тож прощай. На залізницю!
Через парк глухий і дивний,
Щоби ще хоч раз поглянуть
Як верба чорнозем п’є,
Як стоїть Тарас Шевченко,
Мов навіки заблудився,
А спитати про дорогу –
Так хіба дорога є?!
СТОРОЖОВА МОГИЛА
Сліпаки підмогильні
                                     круг мене зійшлись,
І могильник ширяє
                                  круг мене помалу…
І нікого немає,
                            крім діжки смоли,
І нікого нема,
                        крім старого кресала.

Я стою. Сам один. Я назустріч врагу
Чорним димом у небо
                                      стелитимусь чесно.
Суховії у очі метуть пилюгу,
Яку піднято ще тогорічним нашестям.

Я – один. День і ніч. Навкруги – вороги:
У високій траві вершник скинеться часом.
Побратимів нема. Побратими з нудьги
П’ють горілку у  Києві чи у Черкасах.

Я не кличу. Я знаю: це доля така –
Пильнувати кордони, смолу і кресало.
Тільки іноді раптом
                                   здригнеться рука
Як забачу орла, що летить небесами.

Чом забули?
                      Чому
                                 не міняють пости?!
Кінь пропав у степу,
                                     губи кров’ю припали.
Але очі лишились…
                                    орді не пройти
Повз могилу, смолу і старезне кресало.

Бо мені за плечима
                                   ростуть хутори,
Бо дівчата співають
                                   і плаче дитина.
…Як підніметься дим –
                                          підніміть прапори,
Піднімайте полки.
…І шукайте заміну…
* * *
Розгулялись листопади
                                         за райцентром і в райцентрі,
Стало двадцять вісім років
                                              там, де двадцять сім було.
Місяць котиться на захід
                                            чи то пенсом, чи то центом,
А котився ж мідним грошем,
                                                   коли сходив за селом.

День народження у мене.
                                              Я даремно кликав друзів.
Хто ж до друзів у райцентри
                                                  їздить з центрів обласних.
І свічки ( їх двадцять вісім)
                                                тануть у печальнім крузі
Й, догорівши, допікають
                                            спечений давно пиріг.

На стіні висить картина –
                                             три мисливці на картині.
Поруч інша: троє кінних, а навкруг трава одна.
Тихо-тихо догоряють на блакитній скатертині
Мої пальці, пальці мами, пляшка зелена-вина.

Мені добре. Майже добре.
                                              Хоч запрошених немає.
Вони пишуть гарні вірші, видають романи в світ.
Що ж, зберемось, обіймемось, заспіваєм,
                                                                       пригадаєм,
Вип’ємо за нашу дружбу
В двадцять дев’ять-тридцять літ.
* * *
Вщухає стиха зорепад,
Що лився як з відра.
Каміння і кущів каскад –
У кам’яних ярах.

Ми вдвох. Порожній пляж. Весна.
І перламутр колін.
Півмісяць з моря вирина,
Мов золотий дельфін.

Твоя, заручена,
                            рука
Зважніла од зірок…
Між пальців плаття витіка-
є на сухий пісок.

Куди нам, долечко,
                                  куди?
Яких шукать адрес?
Десь там, за вигином води,
Горить Південний Хрест.

Горить над юний плач і сміх,
Над сміх і плач мовчить,
Благословляючи усіх,
Хто на піску вночі.

А тут – важких вітрів плоти
І дальній скрик зими…
І тільки хрестик золотий
Між нашими грудьми…
Ігореві Римаруку
В опівнічнім передмісті,
У затемненому змісті –
Місяць із руки.
Гостьові чорніють коні
При паркановій короні –
Два-три козаки.

На столі синіє кварта,
Вогником чирвові карти
Блимають круг скла.
Вип’ємо і погадаєм,
І ковзне сова над гаєм
Просто чи зо зла.

Ця дорога, та дорога…
Б’є копитом чорний огир
В камінь при гумні.
Ми не чуємо, співаєм.
З-під підкови вилітають
Золоті півні.

Курінний підніме руку –
Будуть три червінці стуком
Три свічі гасить.
Двері їм услід заплачуть…
А куди вони поскачуть –
Не мені судить.
8
Я так тебе люблю.
                                 За Вінницею – осінь.
Іще Південний, а
                              уже холодний Буг,
Із винниць п’яний дим
                                        лежить в пожовклім просі,
І жовтий листопад
                                  в долоні білій вщух…

Я так тебе люблю.
                                 Моїх молитв анданте…
А ти смієшся десь
                               і скрипка виграє…
Тобі танцює зал
                             і грають оркестранти,
Тобі якийсь мужик
                                  вино червоне п’є.

Я думав, воля – це
                                  коли вуздечка срібна,
І чорний кінь, і степ
                                    без ворогів і меж…
А воля – це коли,
                               нікому не потрібний,
Ідеш крізь листопад,
                                    який нікому теж…
* * *
А умру я, хлопці,
                               на базарі,
Упаду в грузинські апельсини,
На якійсь брудній приблудній хмарі
Відлетить душа,
                             у всьому винна.

Розчахнеться товпище ядуче,
Мить чи дві…
                         Чи три круг тіла мого
Буде чорна черга нерішуча
Розминати чорні свої ноги.

Потім розповзуться-розійдуться,
Тільки крапля крові
                                    в апельсинах,
Тільки ціни – не поворухнуться,
Хоч, напевне,
                         справа і не в цінах.

Тільки хтось сільський шепне: «Синочку…»,
Тільки хтось «швидку» покличе браво,
Тільки десь в базарному куточку
Посеред контейнерів іржавих

Здіймуть алкаші
                             склянки налиті,
Швидко втруть небесно-сині харі…
Та й за що у цій країні пити,
Якщо я не вмер би на базарі?
ВИРОК
Все вміщено у двох чи трьох томах.
Сидить суддя
                         і суд сидить високий.
- Ти що робив, коли була зима?
- Я вам не набивався у пророки.

-  Ти хто такий?
( Зелений мій конвой
  Стиска надійно чорні карабіни).
- Твоє ім’я? По-батькові?
-  Я Ной.
-  Ти визнаєш вину свою?
-  Я винен.

Я винен в тім,
                         що пліт зв’язав хиткий,
Що Арарат шукав,
                                 кривавив пальці
- Ти хто такий?
- Я плотогон дурний,
Що молодість згубив в дурних блукальцях.

Я винен.
Я робив святе добро
По парі – кожній тварі,
                                        кожній тварі!
Я був смішний, мов тряп’яний П’єро,
Що любить людство
                                    й плаче на базарі.

Я – Ной.
Я заслужив.
Давно пора.
Але скажіть
                      пред смертною косою –
Ви – хто такі?!
Ви – звідки?!!
Я ж не брав
На пліт хиткий
                            ні суду, ні конвою.
Юрію Коваленкові
Така робота вперше.
На цвинтарі глухому,
Де всі давно померли
Або давно старі,
Мене діди просили,
Щоб викопав могилу
На цвинтарі сільському,
Бо хтось у них помер.

На хуторі глухому
Я взяв стару лопату,
Стелилась сіра стежка,
Як сива борода.
І там, де показали,
Ударив чорну землю.
В житті я ще ніколи
Так довго не копав.

Котився піт у очі,
В очах ставав сльозою
І ящіркою в травах –
Давно сухих –
                          щезав.
Коли сідало сонце,
Я викопав могилу,
А в ній уже лежала
Холодна
                тінь моя.
ВЕЧІРНІЙ АЕРОПОРТ
-  Ваш виліт, гражданін!
А я собі дрімаю.
Куди мені летіть?
Скрізь вилетів уже!
Піду в кафе «Рубін»
І чаю напитаю
І вип’ю грамів сто.
А там почну
Шерше.

Я вільний чоловік!
Мов бляхою,
                       квитками
Прикріплений до крил
Хрестатих літаків.
Але зірвався – і
Сиджу собі, дрімаю.
Райцентр. Аеропорт.
Вітчизни дим і пил.

Куди мені летіть?
Шерше ля фам –
                              і точка.
Щоб хата і садок –
Шерше таку ля фам.
Щоб Шишкін на стіні,
Ікона у куточку
Й земля,
                про яку я
Хрипів, що не віддам.

-  Ваш виліт, гражданін!
- Летіть без мене, дочко…
-  Ну що ж ви, гражданін!
-  Та я тут трохи… ше…
Я тут шерше ля фам,
Хотів шерше –
                           і точка.

…Але шерше сто грам,
Лише сто грам
Шерше.
* * *
Хотіти залишитись
Уже перехотілось.
Усе, що шито-крито,
Розшилось і розкрилось.

Удвох із самотою
Вогонь для свічки крешем.
Мадемуазель з косою
Косу холодну чеше.

Нема ні цих, ні інних,
А тих і геть немає.
У книгах старовинних
Написано: «Минає».

Між потойбічних мУзик
Нас потойбічний вулик.
Мене забудуть друзі,
Які мене забули.

Тож нащо і для чого –
Ніяк не пригадаю –
Позичив на дорогу
І пісеньку
                  співаю,

Я пісеньку співаю,
Пливуть повз мене люди…
Вони мене не знають,
Тому
          і не забудуть.
ТАЄМНА ВЕЧЕРЯ
Свічки тінь. Дубові двері.
Від перста – не тінь, а лік.
На столі стоїть вечеря
На тринадцять чоловік.

Де вони? Хмільні бульвари
Льодом вкрили до весни
Бронзу і порожню тару
Від «Славутича» й «Десни».

Анікого. Пізні люди
Запізнились – і умруть.
Ні Петра,
                 ані Іуди.
Тільки тінь од ліку –
                                     путь.

Відлітає пройдене
Над граніт.
І солдати – рОтами.
І – привіт.

Б’є годинник. Ніч спливає –
Боже збав,
                     така вода.
Тротуаром ходить Каїн
І на місяць погляда.

Стогін сіллю солоніє,
Піна – в небо
                       з битих барж.
І світає як уміє
На горбах
                  і на гробах.

Над далеким островом –
Вороння печать.
І дванадцять пострілів
За столом
Сидять.
СОЛДАТСЬКА ПІСНЯ
Раз-два,
               раз-два,
На плечі сидить сова,
За плечем важка рушниця,
Схоче – стрелить,
                                скрикне птиця,
Звір нап’ється і трава.
Раз-два,
                раз-два.

На плечі сидить сова,
При дощі тремтять жнива.
НІколи снопи носити,
Вітер гне вінками віти,
В рваних ранах завива.
Раз-два,
              раз-два.

При дощі тремтять жнива,
Під ногами голова.
Ворог нашу землю носить,
Вже холодний,
                           а не досить.
Змиє свіжу кров
                             нова.
Раз-два,
                раз-два.

Під ногами голова
В Чорне море відплива.
І зотліють до весни
Руки, ноги, ордени…
На плечі сидить сова,
На печі кричить вдова,
Під ногами голова.
Раз-два,
               раз-два,
                              раз-два.
* * *
Вітер. Темнота. Неспокій.
І бреде крізь ніч вночі
Одноногий, одноокий
З блискавкою
                         на плечі.

Борода, як ворон кряче
Понад горло молоде…
Що не хоче – не побачить,
Куди хоче – не дійде.

Губ і пальців дране шмаття.
Плечі – вгору. Очі – вниз.
Дощ збирає на багаття,
Мов колючий мокрий хмиз.

Назбирає. Захолоне
Чорним каменем важким.
Ні розради, ні закону.
Тільки жменя струн з руки

Розповзеться і сконає
Між руїнами води…
І якщо він заспіває –
Господи, не доведи.
ПОВІТОВИЙ ДОЩ
Вітер шепоче в осіннім саду –
От і розмова.
Друзів нема. Переселення душ.
Дощ повітовий.

Не-
       наче мокра синиця,
                                          вікно,
Вороном – двері…
Губи
          і чорне молдавське вино –
От і вечеря.

Пальці виводять якісь імена.
Дати. Потопи.
Мертві усі. А іще ж не віна.
Просто – листопад.

Просто осіння важка німота
В темній світлиці.
Просто – провінція. І самота,
Як у столиці.

Дощик іде
                   стороною і тут.
Терен збирає.
І відчуття, що тебе не знайдуть –
Все, що ти маєш.
* * *
Пора від’їздити
                             із цього містечка, либонь.
Тут жити смішніше,
                                   ніж вмерти у іншому місті.
Тут тіні
              забутих не нами
                                           кому вже за двісті,
Тут вічний базар
                               палахкоче, як вічний вогонь.

Продам все, що є:
                                біль, печаль і відсутність снігів.
І восьмий продам
                               на крутому дев’ятому крузі.
Лише не продам
                              своїх вірних підтоптаних друзів,
Бо що за них візьмеш крім їхніх похмільних боргів?

Чи жаль?
                А нічого, достоту, не жаль.
Нікого не жаль. Я продам. А мене вже продали
І юність, і молодість, і
                                        екзальтовані дами
Хай пухом їм буде
                                 моя не така вже й печаль.

Рядочок забутий
                             доточує кінчик пера,
Віночок качиний обтрушує зорі під ноги.
Квиточок візьму.
                               І ковточок ковтну на дорогу.
Газету куплю.
                         І від’їду.
                                         Тому, що – пора.
* * *
Увійдеш
                в білу воду
                                    що місяць гойднув
                                                                     і над берегом вистелив,
Скрикне риба
                        і в лісі
                                    любов’ю поранений звір.
І в розіпнутім
                         серці моєму
                                               кохання
                                                               воскресло воістину,
Але ти
             ні словам, ні рядкам,
                                                  ані навіть мовчанню моєму
                                                                                                     не вір.

Бо душа
               відходила своє,
                                           відпросила, відмала
                                                                               й відплакала,
І тепер
              вона вся, як вода поміж пальці,
                                                                    а, може, пісок, або ні.
Вдалині
               у зруйнованій церкві
                                                    п’янички склянками
                                                                                        калатають
По душі моїй, мабуть,
                                       та й, зрештою, впевнений,
                                                                                      і по мені.

Відпливи
                  на той берег
                                         шепнувши у хвилю
                                                                            терпке й нерозтрачене,
До побачення, мила, прощай,
                                                    нам не варто
                                                                           лишатися вдвох.
Я себе
               у твоєму обличчі,
                                               як в люстрі,
                                                                     ніколи не зможу побачити,
А тобі
              у моєму обличчі, як в люстрі,
                                                                   побачить себе
                                                                                              не дай Бог.
* * *
В кінці дурної гри
Збери верховну раду
Депресій
                 і кори
Нічного листопаду.

У дзеркалі дверей –
Останній гість біліє.
Тебе не забере
Ні зграя,
                ні надія.

І в цей холодний час
Нізвідки, але з неба
У білому
                свіча
Прихилиться до тебе.

І в білому –
                     вона.
Нізвідки і нікуди.
І вимерзла стіна –
Все, що було і буде.

І погляд, що відплив
З останніми плотами,
І кілька тихих слів,
Промовлених не нами,

І щасної пори,
Хмеліючи від тиші,
В кінці дурної гри
Почни іще дурнішу.
* * *
Розкрию долоні – лети!
У небі німому
Вустами і крильми цвісти
Тобі, як нікому.

Ні суму, ні зла, ні тепла,
Ні вперше, ні всоте.
Якщо ти колись і була –
Скажи мені
                     хто ти?

Лети собі в сині гаї,
Або випадкові…
У нас з небесами свої
Вечірні розмови.

Не варті уваг й висоти
Легких і крилатих…
Скажи мені
                     хто ти
                                  й лети.
І можеш літати.
* * *
Так легко на душі.
                                  Прощай, моя сеньйоро.
Текла відтекла
                           і плечі відпливли.
І стукіт кастаньєт
                              в коротких коридорах,
І кава на стільці,
                              і сукня на столі –

Це все з чужих пієс
                                  забутих неодмінно.
Так легко на душі.
                                і осінь золота
Мені свої шляхи морочить павутинням
І вільні наче птах
                               обійми і вуста.

А ти плетеш танок
                                   для когось чи нікого.
Я і не знаю де
                          та і не хочу де.
І тільки часом – плащ
                                      і тільки часом – ноги,
І часом Командор
                                убити підійде.

Так легко. Відліта
                                душа, немов пилина
З твоїх бібліотек, з моїх тоненьких книг…
І тільки на вустах –
                                   цигарочка камінна,
І жовтий листопад
                                  між пальців кам’яних.
* * *
Час наступає. Весела пора.
Підсумки б’ються.
                                 і многі печалі.
Карти відкрито. Скінчилася гра.
Вогник по свічці стікає помалу.


Бігають пальці партнерів,
                                               як ртуть…
Серце ще стукає,
                               але не вміє…
Може на похорони прийдуть –
Тиха надія.

Скільки там жити!
                                 І клопіт один –
Дуба, сосни
                      чи канадського клена.
Листя віночком з вершин і низин –
Вії зелені.

Солі начумакувать для сльози,
Скласти рукописи,
                                 мило і крила…
Боже, поїхав…
                            як колесо з
Автомобіля, що не прикрутили.

І коли дівку во врем’я святе
В ліжко кладеш
                            на останню утіху –
Може, на похорони прийде
Думаєш
Тихо.
* * *
Ми жили в Києві тоді.
Дощі стояли у воді.
І голос був з касети.
Кавник, пропалений до дір.
Порушений в Нью-Йорку мир.
Газети.

І наші мужні вояки
Збивали дружні літаки,
І все було, як має…
Твоє волосся із руки
Текло на плечі.
                           І зірки –
Волхвами скраю.

Вікно прилипло до стіни –
Вікно дивилось.
                            Серед книг
Будильник бігав.
Ще так далеко до весни –
Можливо,
                   дві чи три війни
І трохи снігу.

А решта – вічне. Не зітре
Ні час, ні крапка, ні тире,
Ні ми обоє,
Ні слово, що, як світ, старе,
Яке Господь не забере,
Як нас з тобою.
* * *
Переїжджаючи
                            з півдня на північ,
                                                             ловити цвіт абрикоси.
Спогади перебирати і розуміти, що все забуто.
Голови в склі купають
                                       великі весняні оси.
І ангели-охоронці
                                охороняють люто.

В Харкові закохатися,
                                        а заховатись у Львові,
В Проскурові човника тихо
                                                о третіх півнях
                                                                           одімкнути.
( Надії, що з виру вирвешся
                                                 з гачком у губі, - нульові.
Так що луски на рясті – не буде.
                                                        А про минуту

Останню тяжкую ми не будем
                                                        ні говорити, ні цитувати).
Під п’ятдесят – і тільки – і нападом –
                                                                  ця золота малярія.
Хай пребуде надрив і побуде,
                                                    а ті, які злиплись, цукати,
Хай полипнуть в дающій длані,
                                                        якщо зуміють.

Хай заплутаюсь і помилок нароблю
                                                               з помилок учорашніх,
Хай дощі відігнуться, неначе
                                                   дроти виправних колоній…
Але сьогодні
                         попри відсутність
                                                           у ньому кращих –
Життя співає
                        як двоє п’яних
                                                   на Оболоні
* * *
Почитай мені вголос,
                                        коли за цим голосом – ніч,
Коли втома, як море,
                                     гойдає, але не рятує.
Коли вікна далекі
                               в далеких деревах токують,
Коли ближні дерева
                                   спроможні торкнутись облич.

Хай цей текст буде Селінджер,
                                                       або позичений Фукс,
Хай це буде газета,
                                  прочитана мною до того.
Хай твій голос звучить
                                        і від того
                                                         залізна дорога
Зачекає, знімує
                            між рейок і вирваних букс…

Хай забуде тебе, хай з плаща твого звітриться дим
Привокзальних гудків,
                                        що візьмуть тебе, врешті,
                                                                                     від мене,
Почитай мені вголос над урвищем
                                                             край Ойкумени…
Так ніхто не кохав.
                                 Почитай.
                                                  Так читають не всім.


А що буде по тому – хай буде, що буде вовік,
Коли йтиме повз те,
                                     що було і ніколи не буде…
…Почитай, поклади
                                    мені книжку холодну
                                                                          на груди,
Так і будемо разом:
                                   твій голос і твій чоловік.

Опівнічні таксі
                           будуть мчати, проносячи вість,
Телеграми нічні
                            будуть двері холодні шукати…
І зі стелі посиплються
                                      важко червоні дукати…
Почитай Йому ще…
                                    Як читала для мене колись.
* * *
Чорний волик був чорний,
                                              бо це мій улюблений колір, панове.
Він стояв під горою,
                                    гора була сірою
                                                                 так у житті повелося.
Він жував едельвейс, горицвІт,
                                                      ломикамінь та інші рослини
Що отруйні напевне,
                                     а волик живий і чорніший, як зразу.

Його роги,
                      як руки і ноги добродія Шіви,
Його очі,
                 неначе туркменський інжир
                                                                  на базарі Привозі,
Його груди…
                        о, Господи,
                                              текст мені звідкись знайомий,
Як і заповідь Божа, що рекомендує на красти нічого.

Його… Поруч пастух. Він на дудочці по барабану
Грав, бо що тут поробиш, як волик пасеться, а дудочка грає.
Малер із фатерлянду
                                     розклав свій мольберт і змальовував нишком,
Отже, скоро почнеться, у червні, у третій декаді, здається.

Водограй туркотів про всі звиви і вивихи власні і прісно.
В небі тихо кружляв симпатичний орел з с.м.т. Коломия…
Час закінчувать мову дозволену, браття,
                                                                      І Шахерезада
У снопи шкандибати пішла.
* * *
летіти двадцять годин для того щоб тебе не розумів ніхто
ти тут нікого не знаєш хіба за винятком хемінгуея
сто песо сотня мулаток метисок або квартеронок сто
рибалок уздовж океанської хвилі зовсім без риби і з нею

біле вітрило у океані і ти – вся біла раса либонь
колір води божевільний аквамарин бік райської птиці
ось утікачку ти і утік наче пальмовий сік вздовж долонь
patria o muerte земля червона хаванагіла столиця

твої слова англійські зі словником
                                                            твій понтевксінський post
дивують можливо але не руйнують черги за молоком білим
вічнотривале взяття телеграфів мостів інтуристів пивниць і пошт
можливо щось нагадало але якось тепло і якось несміло

листя блискуче виключно як на фікусі в СШ № 1
що біля п. морозова з гіпсу пом’якшувало рішучість
ром santa crus робить щасливим за п’ять або шість хвилин
а також між іншим тотальна відсутність творів цюпи і чучі

пляжик порожній кажуть вода холодна себто плюс двадцять шість
птахи без назви і совісті кричать так як наші голодні свині
флорида недалечко купити корито якщо це корито бисть
все недалеко двадцять годин і куди подітись собі наприклад людині

ніч як смола порятує як може порятувати нас лише ніч і смола
з вікон готелю можна почути музику з вікон отельтропікано
а риби великої з нобелем на хвості нема а якщо і була
її зловили давно і зловили здається успішно хоча й довезли погано
* * *
О, цей по дорозі
                             ще й чорним по чорному жук,
Як тінь від акації,
                                 власне, як тінь від колючки.
Наразі, моя декларована тихо
                                                    дорога до штучки –
Точніше, до штуки –
                                     ковтає чужинський каблук.

Секрети майстерності в тому –
                                                       що мишка хвостом
У будь-який час може ціле яйце завалити.
Гризеш олівця без одвіту.
                                             Сидиш, оковитий.
І аркуш не вмієш,
                               а хочеш – бо хочеться –
                                                                           том.

Маестро в селі. Творча криза.
                                                     Печальний маестр.
Ні сліду. Ні учнів. Ні школи.
                                                  Спивається школа.
Рукопис ворушиш у грубці,
                                                як Гоголь Микола,
Що риску підводить
                                    під чорний полтавський реєстр.

Рядок до рядочка. І знову. І ось тобі є
Що креслити що
                               порубати як ірода витязь.
І хочеться коротко сильно і страшно напитись,
А в хаті спиртного –
                                     лише чоловічий картьє.

І звичка не пити,
                              як дівка у хаті стоїть,
І піч колупає,
                        і курить в рукав вишиванки.
Із саду нічного
                              до шиї підсвистує віть.
І в білій долоні –
                              обвуглений палець
                                                                 циганки.
* * *
все що посіяв – це може бути вітер – пожнеш
серп в павутинні чи в бур’яні або на дні могили
скіфа сармата чіпки по пальцях теж
словом збір урожаю – не зовсім впало але й не сіло

все що зібрав – це може бути вітер – куди
що з ним робити якщо нічого крім свисту
чумні косарі ходили й ріділи їхні ряди
і вся картина ставала нехитрою справою пейзажиста

а далі вокзали базари примара того що зібрав –
це може бути вітер – і там покупець пустельний
змахне лисичим хвостом поміж сонетів й октав
і щось ворухне губами над гаманець пастельний

землиця з долоні об дерево темне – це мо… -
ударить не все так погано цигани в нашому домі
нічого не продано продано все і усіх несемо
і дощ наче миші які розбігаються по соломі
* * *
І пливеш – так, як всі відлітають,
Коли їм відчиняють вікно.
Чорних крабів налякана зграя
Із-під хвилі
                     висмикує дно.

А воно вже розгублено губить
Кілька амфор і грецьких монет.
І Таврида освітлює губи,
І ставрида підсвічує лет.

І від вчора або позавчора
На піску – од води віддалік –
Дід старий
                    щось шепоче над морем,
Сіть гнилу
                    притуливши до щік.
* * *
о двадцять четвертій годині
                                                  коли ти не спиш собі там
коли ти читаєш далеко о двадцять четвертій годині
і не починається осінь ніяк як хотілось мені як людині
і я тут пишу тобі все
                                    що мабуть не потрібно нікому і нам

зливаються літери наші в одне
                                                     і ми знаєм як зветься письмо
усе що між нами і з нами –
                                               траплялось не з нами раніше
здавалося так не буває не може а ми може так живемо
ну осінь ніяк не почнеться у липні
                                                            трапляються речі страшніші

коли помирає і так уже майже прожите і майже чуже
коли відмирає і ти розумієш і так відмирає
                                                                          і ти розумієш як нині
о двадцять четвертій годині нарешті
                                                               коли починається осінь уже
уже не потрібна нікому які так хотіли
                                                                   о двадцять четвертій годині
* * *
Із промерзлих дерев
                                    не злетить ніхто
Крім гіркої кори,
                              а кора не літає.
Величезних сніжинок панічне лото
Хтось невидимий обертає.

Нам не виграть не нами затіяну гру,
Коли навіть зігріємо
                                   в синіх долонях
Величезні сніжинки
                                    і мерзлу кору,
І сторожу на конях.

Коли навіть отверзуть вуста письмена
Ті, які ще ніхто і назвати не сміє…
Коли навіть назвемо свої імена
Неподільні
                    приблизно як Райнер Марія
* * *
Із невідомо куди і чому –
                                             в занедбаний ліс
Сосни мисливські гойдати.
Як шишка фарбована –
                                         дятел униз
Головою – на гриб горбатий.

Земляночку, краще схрон.
                                              Хоча і скит.
Стежкою слід замітати.
Якщо не сорок, то тридцять літ –
Перо на брата.

Цитата на травах. І небеса
                                              низькі і рябі.
Мовчання ягняти.
Я тільки про себе писав.
                                          І тільки собі.
…Ну,
           дав почитати.
* * *
Смерк береться за старе,
Ясен мерзле скло дере,
І викреслюються часом
Авт засліплених тире.

Хочеш – світло засвіти,
Якщо мало темноти,
Якщо мало,
                     що упало
І пропало у світи.

Яблуко пропалить стіл,
Пензликом тоненьким пил
Вкриє все, що залишилось:
Залізницю і степи.

Тут світилася рука,
Як сторіночка тонка
З меду, воску остороги
Й запізнілого дзвінка.

Боже правий,
                         прибери
Цих людей, рахунок гри,
Ці будинки, ці квартири,
Ці непарні номери.

Стіл холодний. Срібна креш,
Іскра за межею меж…
…Треба пальці розтискати, Господе, коли даєш.
* * *
Коли час настане
                               і ти підеш,
І стане остаточною самота,
Мовчання рук
                         і твоїх одеж
Стане мовчанням твого листа.

Не писатимеш. Ручки тінь
Не упаде ні на які слова.
Тільки сніг
                    із династії Цинь
Випаде на Ярославів вал.

Приреченість, що від початку була,
Іншого не передбачала нам.
На твоєму півострові
                                     молодий мулла
Викричить все
                          сухим полинам.

Зміняться телефони
                                   і римські цифри геть одімруть,
Зміняться назви міст, вулиць, мулла і місця полину.
І розкотяться дні останні,
                                              як з розбитого термометра ртуть,
І розбитий термометр покаже
                                                    тридцять п’ять і одну.
* * *
кущ невідомо чого а колючого стане як треба і ти
витягнеш руки
слід від подряпини вужиком буде повзти –
випала іда
місяць у небі яке ти не знав з висоти
срібним урюком
тим що не знав що таке а читав і не знав
і не відав
тиха мелодія лютня фагот вовк молодий
все це
так виникає що ти вже не владен але ще святий
може
хочеш підспівуй а хочеш продай чи убий
в серце
ноги на камені миє камінь хороший товстий
чорна сторожа
котиться бублик по мед або яму напевне по мед
білим ведмедем
вибрані дні відбіліли згортаючи сніг або лед
клешнями чатки
все ж пощастило подряпини кілька пожовклих газет
предки венеди
все що хотілось збулося кава і п’ять сигарет
як і спочатку
* * *
з-під уламків твого рок-н-ролу: бітлз квін
бачиш плече старече – жовтень але листопад –
бачиш з плеча злітає з темними кігтями він
в клин що летить з лапландій
                                                   чи півстоліття назад

крапля стече з капелюха
                                            зіркою в лобі коня
і розіб’ється об ґудзик плаща – ковзнувши холодним кашне
я уже все пройшов ще трохи парком алеєю навмання
(коли прийдуть сміятися з мене – вже не буде мене)

а поки що стовбур холодний і жовтий розгублений кеш
а поки що ця прогулянка і навіть цигарочка ця
можеш купити песика – не вівчарку – вівчарки не переживеш
а той хто з плеча злітає – тепер злітає з лиця

трохи зігнутись
                            білка
                                      морду в долоню кладе
жовті горішки нігтів запах кави і книг
трудів немає і днів немає майже уже ніде
а те що біліє назавтра в небі у кращому разі – сніг
* * *
коли-небудь вночі барабани розбудять мене
і запилене військо пройде як завжди на схід
так як полум’я що його вітер в степу жене
і вінок терновий з куща такого – самшит


коли військо ітиме як згусток крові
                                                              на схід
коли військо йтиме як зливок заліза: так
на татарській могилі ховрах стоятиме як шахід
на городі здригнеться сива соломка: мак

я живу де проходить військо туди-сюди
де налякані вівці
                              і хлопчик в яслах
                                                             і де звізда
а нічні барабани будити прийдуть так як завжди
а у відповідь буде в криниці біла – як сіль – вода

а у відповідь будуть відчинені двері та
їм у відповідь будуть вікна розбиті теж
і у хаті буде з губами синіми чистота
а мене не буде якщо ти Боже мене береш

і вітчизни теж вже не буде бо і немає де
вона вся була неземна була в маячні століть
і якийсь капрал або прапорщик увійде
і якесь люфтваффе у небі пташкою пролетить
* * *
сірий морський пісок
білий солоний день
битих човнів разок
мідної тронки дзень

смерть медитацій над
ходом хамси на схід
хижечки рафінад
сейнера синій слід

шпат молодих медуз
між ламінарій і
йод твоїх темних вуст
голі плечі твої

скель золотий такелаж
хвиль нескінчений злам
закінчується наш
роман чи як його там

і вимивається десь
суджене на віку
срібне лице чиєсь
наче краб із піску
* * *
біля останньої церкви попросиш – і осінь подасть
щО ти попросиш і щО вона осінь подасть і забуде
і молоденька коза що віршує можливо останнє зі щасть
вже не зігріє якщо навіть зможе якщо навіть буде

перебираєш своїми словами вуста і своїми вустами міста
клітка маленька як старість а старість як море велика
тільки погодься спинись напиши їй листа
і зрозумієш
                    а ти підписав написав і покликав

вийдеш узвозом андріївським так як і хочеться – вниз
довго і вниз – це життя
                                         і граніт під ногами
голуб злітає
                        і падає долу карниз
разом з травою на ньому і грецькими разом богами

не зауважуєш
                          лічені кроки
                                                  і треба дивитись на них
треба торкатись плечем галерей торгашів порожнечі
треба униз і спинятись немає дурних
знаємо хто і які покладе тоді руки на плечі

музика грає в кав’ярнях – весела і тиха вона
легше іти
                  і від музики осінь тріпоче
хочеш якщо розібратися добре – дорога одна:
вниз вздовж узвозу
                                   уверх вздовж узвозу хто хоче

ти вже не хочеш –  …у небі кружляючий грак
три аметисти медалі монет і хрестів купороси…
і унизу майже зовсім як підсумок – сивий жебрак
що він візьме
                       якщо раптом дійдеш і попросиш?
* * *
придумаю кораблик із дерева нічного
він морем наче равлик повзтиме на елладу
ковзне дунайська дельта
                                            потоне – і нічого
вогні святого ельма як гроно винограду

глибоке дно здригнеться шорсткою камбалою
під яблуками йейтса of сонце of the місяць
циганство як вигнанство – змахнеш собі полою
придумаєш кораблик і вітер бо втомився

матроси сизокрилі проциндрили дублони
і слід під срібним килем – пропала вольна зграя
я вийшов сам у море воно на смак солоне
ботфорти і босфори – а далі я не знаю

на зжовклій давній мапі скарби лежать хрестами
міцна пекуча грапа як чайка в горлі квилить
дунайська дельта тоне – змахну їй вслід вустами
і виринуть з планктону
                                        дідусь і срібні вила

везу усе що маю що зловлене у ловах
що складене до краю у скринях і у крилах
або у книгах різних де може бути слово
а може бути пізно і ним вже говорили

османські магеллани креветками гендлюють
гранатові корани султанові палати
евксінський понт зникає – цитуєш: «алілуйя»
а все що буде далі – розширення цитати
* * *
ось і пташка прилетіла –
                                            сніг на голові біліє
дзьоб як зірочка згоріла
                                          тицяється в мерзлий хліб
все-таки не птича справа – батьківщина ностальгія
грудень січень лютий – наша
                                                   справа якщо ми змогли б

ще пожити
                    двірничиха
                                          добре вигострить лопату
вранці десь о пів на п’яту
                                             і заходиться будить
сніг будинок україну мою дівчинку патлату
мої очі як томати від безсоння
                                                     а за мить

треба далі жити стане – як напише божий стилос
що знайдеться те й почнеться виповзуть з кутків вужі
все не склалось так погано
                                               як могло б і як хотілось
а тому – чому у горлі під ребром і на душі?

а тому – чому в черкасах києві чи у одесі
і на різних перегонах уночі мовчить і п’є?
( чортиків зелена зграя полягла вже років з десять
тОму
            і тепер зеленого немає аніж є)

але він – холодні руки
                                       наче папороті віти
і щока – не затулитись –
                                           світиться як білий сніг…
ось і пташка прилетіла –
                                           може буде говорити
може просто прилетіла
                                        пташка
                                                      мовчки як до всіх
* * *
зима не скінчиться уже ніколи
треба звикати замерзнути або звикнути
на різдво і водохреща як перед тим на миколи
співгромадяни чорні а горобці звихнуті

хоку на склі розтануть – холод залишиться вічним
дерев розквітлих канкани і полинів кокаїни
а все-одно – максимум дев’ятнадцяте січня
для тебе і – що не важливо – твоєї країни

марки збирати чи годувати зажерливих гупій
патрати словники неначе білугу з її ікрою
вивчати курси ієни євро та інших рупій
зима все одно не скінчиться уже ніколи вас двоє

сніг назавждИ і на ньому слід пораненого лиса
хлопчик санчата текст про галю петрика і кіндрата
зима не скінчиться уже ніколи – чай голуаз меліса
каміння яке ні кинути ні зібрати
* * *
…твій вигин плеча брови бедра
волосся трепет
забутий светрик et cetera
молдавський шепіт

я'к ти виливала на килим коньяк!
і я'к перстені
за коньяком вислизали і я'к
очі – зелені

в дверях розхитаних – теплий ключ
чужинство хати
і капав білий як смерть сургуч
хотів літати

і хто б сказав що візьму й віддам
в якомусь літі…
…зелена вулиця стіни там
якісь графіті…
* * *
ресторан був районний і звався «супутник» але
сигарета була «стюардеса» коньяк називався чотири
зірки
          років – сімнадцять
                                           цукерка світилась суфле
і життя починалось відсутністю повної міри

ще нескоро присниться вночі мертва мама і сніг
або виклює губи розгублених віршиків зграя
мотоцикли чекали нічних самогубців своїх
наших рук і дівчат і загрузлих у землю сараїв

наших битих гітар що не знали ні лорки ні нот
наших тихих пісень про мальчішечку і прокурора
ще нескоро тебе продадуть за п’ятсот чи шістсот
еврів
          ті які поруч стояли ще вчора або позавчора

але як ледь здригався коньяк як звивався і як собі цвів
як темнів коли вже наливалось у склянку багато
як акація пахла всіма колючками і слів
не було і не треба: камоенс камю кавабата

біле плаття тремтіло між вуст і заглушених «яв»
і помада червона темніла обличчям розтерта
але тихо автобус на автовокзалі стояв
і водій іще спав
                           він був циган
                                                   година – четверта
* * *
…а звідси нікуди немає дороги подробиці у листах
дерев бездоріжжя і ніч і не вернешся звідти
і тіні на стінах – неначе слова на вустах
як вітер у кроквах як танець святого вітта

електрику Бог до себе прибрав і всіх що тут жили теж
шепни sine anno  якщо sine anno а  sine
з далеких і ветхих охоплених ямою веж
смолою стікає чорніючи листя осіннє

оце тобі все а якщо і додасться – зима
оце тобі за – мов покаменування – копита
і ступить у двері і очі розтулить хома
за панночку ніч і за спробу переступити
* * *
Із лисичої нори
виповза
вечір. І течуть яри
полем за.

Ще темніше. Взагалі.
Виноград
на вишневому столі
або над.

Хмари і зірки рябі
в вишині.
Павучок плете собі.
І мені.
* * *
Господи ти її бережи
Господи це твої вітражі –
дощ колючки акацій
світ що мов камінь лежить на межі
плечі вовками кружляють чужі
ножички від операцій

чашу вже випито а пронеси
тихо розхлюпує відблиск коси
вітер кудись рукавами
жовта долоня як тіло оси
уздовж дороги осінній ясир –
сірих горбів каравани

душу висмоктують срібні вужі
як молоко і немає душі
і висипаються сіті
букви розкладено як на ножі
Господи ти її бережи
хай вона буде на світі
* * *
Із натовпу повернення нема.
Самотність, що любив, –
                                           тяжка і довга
і найстрашніше, мабуть, що німа.
Життя, яке пропив або прочовгав,
тепер не має значення. Тепер
в оточенні людей, точніше – маси,
ідеш, комусь говориш, що не вмер.
Ніхто не чує мовчки. А тим часом
замулюється річка, що любив,
тьмяніє світ, який хотів любити.
І цвинтарі сповзають із горбів
на села.
              І слова несамовиті
вже не говоряться. Не хочуть. Бо вони –
не хор, який собі на людях свище.
І тільки вмерти – Боже борони:
якщо усі там будуть,
                                     то – навіщо?
* * *
Так падає крапля з віт…
Так падає слово «привіт»,
коли телефон мовчить.
Балкончик без каріатид.
Немов перевернутий світ –
повернута вітром віть.

Укотре слова не змогли.
І простір кошлатої мли
руйнує, кружляючи, міль.
У нас не було хвилин.
Дві чарки. Сюжет один.
І свічка, поставлена в сіль.

А біль поведе плечем,
а світ поведе дощем,
а потім мене поведе…
Не знаю – чия вина,
не знаю – кому з вікна
дивитись хто з нас не йде.

Усе мало буть не так.
Нам був ледь помітний знак:
падіння тонких одеж
в хрущовці часів Корбюзьє…
А ми втрачали, що є –
життя нас в кінці уб’є,
якщо не за це,
                            то все ж…
* * *
тільки й того що губами торкнувся щоки
тільки й того що тінейджери бавляться пивом
біля під’їзду
                      і в чорному небі зірки –
все ж малувато щоб довго лишатись щасливим

транспорт громадський нікого уже не везе
холод собачий вилизує лапами душу
якось не вийшло сказати: спасибі за все…
та попри це – жити варто
                                            хоча і не мушу

варто ловить як морожену рибку таксі
варто відчути вікно твоє раптом щокою
…вольному – воля
                                 спасенному – майже усі
дні що лишилось прожити на світі
                                                            з тобою

навіть якщо все не буде як є і могло
навіть якщо все було як скидається – грою…
…їде таксі
                    і йому налипає на скло
київ і сніг – ці два міста
                                           холодні обоє
* * *
стануть купою цегли прапори
ти прийдеш вечірньої пори
ти прийдеш? іще раз повтори
два чотири
сніг неначе музика після гри
вмерзлі в темне озеро явори
вовчий слід від горла і до нори
і до віри

погляд рветься як снігопаду віть
посеред розгублених століть
наш політ покинутий стоїть –
темна стеля
губи в губи вдаряться на мить
тільки біль як глоду гостра віть
Бог над позняками пролетить
на пустелю

можеш залишатись можеш ні
цей уайльд на київській стіні
це бордо у темному вині
ці горішки
ти ще спробуй жити
                                     раз чи два
ти візьми усі мої слова
і оцей малюнок: голова
ручки ніжки
* * *
Лишилося втратити ще тебе і порахувати. Тепер усі.
Іще б ніхто не подумав, а я вже знаю про це.
Лишилося ще закрити легенько, якщо не проект, то процес,
І навіть якщо іще не процес, то шепіт цих голосів,

які любили мене просто так за те, що я дурень і ніч,
що можна в ліжку вночі курити цигарку разом на двох одну,
що можна вдвох грозу пережити і навіть коротку війну,
і на півслові піти уранці на електрич

нарешті звільниться час і можна садить над лиманом сад
архіви перетрусити бо і спалити спалити їх
життя усім практично всім дається та не для всіх
 і світ біліє у білім світі короткий мов озирнутись назад
* * *
за гріхи мої тя'жкі за це і це і оце
Бог мені дав тебе і потирає руки
твій телефон далекий і мій у ньому фальцет
чомусь всі з прилук
                                   що це
                                              за місто таке – прилуки


мав собі задум мабуть
                                       маю підозру – тонкий
руки твої і риси – також тонкі доволі
голос… завжди на голос я лювлюся –
                                                               такий
немов малюнок по дереву – скажемо по тополі

і що з цим всім щастям робити що жити навряд чи дасть
що впало як зірка вертепна загублена колядниками
лягає дорога дальня
                                   я вже не кажу – не в масть
а просто така дорога – як розвести руками

іронія не порятує
                               досвід і тощо – теж
вкупі з молитвою в церкві київського патріархату
і ти – причинна як мінімум – в білому увійдеш
і щоб це зробити
                              кроків
                                           треба не так багато

треба забути – знаю –
                                       треба й не знати було
а якби й знати – тільки як невідому актрису…
задум тонкий холодний
                                          наче мороз на скло
на що було зі мною –
                                      руки твої і риси…
* * *
у кавяреньці fat Mozes
де я іноді п’ю каву
у якій і тепер може
якщо я до неї зайду
якщо ця уся лихоманка
якщо ця пропасниця клавіш
якщо ця уся безнадія
цей week end у господнім саду

української мови мало
будь-якої іншої також
щоб набрати мобільний номер
і сказати тобі «як ти'?»
і почути твоє мовчання
що було б непоганим знаком
якби щось було після нього
крім мовчання і самоти

я покличу офіціантку
я спитаю її «я'к ти?»
і вона відповість тихо
«після восьмої взагалі»
я скажу що не хочу жити
ні тепер ні о пів на дев’яту
і вона кивне головою
і вона принесе «шаблі»

і вона розповість швидко
про військовий корвет канадців
і про їхнього капітана
вдвох із нею серед зими…
в цьому місті що пахне морем
де у січні плюс одинадцять
у кав’яреньці fat Mozes
між акацій і хохломи…
* * *
жовті маршрутки тихо
перепливли мости
мряка осіння губить
сині свої підкови
що мені врешті треба
щоби додому дійти
чорний асфальт
                            і  жовте
листя необов’язково

хто перехожий буде –
нам з ним усе одно
навіть якщо нікого
окрім нічного свисту
вітру
         що вікна валить
як золоте доміно
окрім собак приблудних
що увіходять в місто

що мені врешті треба
я уже був удвох
я уже був у зграї
тих
         хто за чорним гаєм…
тихо собі ступаю –
кроки рахує Бог
пальці свої замерзлі
вслід мені
                   загинає
* * *
вийде вночі на кухню
                                      тихо доп’є вино
одяг свій позбирає по двокімнатній квартирі
світло ввімкне і світло – як золоте руно
очі – якщо згадаю – хай тоді будуть сірі

сумочку – якщо ма'ла сумочку – на плече
плащ потече від шиї на молоді коліна
я ніби буду спати
                               щоб не казати: «ще
трохи побудь зі мною»
                                        і за якусь хвилину

двері собі здригнуться ліфт захрипить в стіні
треба було б доспати
                                     але незручно якось
все-таки йде наза'вжди все-таки глупа ніч
все-таки глупа мудрість
                                          все-таки зодіаки

трохи перечекаю щоб не вернулась ще
чай на плиту поставлю – пара полізе вгору
вслухаюсь щоб почути в грудях пекельний щем
і не почую щему –
                                  щем закінчився вчора

легше стає відпускати
                                       все що я мав – не моє:
світ час і простір включно з чашкою серед столу
і затихання кроків що завмиранням стає
і карамелька трамваю
                                      що за щокою Подолу
* * *
процес доживання – мистецтво тонке
противне і пишне як пити саке
по-перше: безсоння по-друге: вночі
нуль три набирати
по-третє: дощі

сухарик дві молі чаї папірці
півбіблії в кожній окремій руці
на тумбочці в мисочці жовта хурма
хурми і тюрми від
рятунку нема

і звички яким ні зупину ні меж
сусіди що дивляться як ти ідеш
якщо ти ідеш…
                           а якщо ти мовчиш –
долоня жовтіє-чорніє як чиж

банальне: про спогади фото і про
що хтось там горів і творив там добро…
…а жисть промайнула яскрава така
неначе ганчірка по морді бика…
* * *
коли час настає
                              розпадатись старіючій зграї
свої голови хижі
                              зігнувши в торішню траву
повз печаль прапорці листопад що як здобич вмирає
повз історію зграї і школу її неживу

нам ніколи уже
                            не летіти як сіра підкова
нам не гнати рогатих
                                      крізь вереск і шерех ліщин
і згортає полотна скривавлена вовча покрова
і оббріхує слід наш і крутить хвостом сучий син

нас немає уже
                         ми ламаємо гілля опале
поодинці йдемо на останню ночівлю в кінці
і рихтують мисливці
                                            тремтячі свої самопали
і спадає туман
                          молоком золотим в молоці

круглий місяць висить
                                          клапті шерсті звисають зі спини
підгинаються ноги зважнілі з води і роси
ми йдемо в чорний ліс
                                        нас іти і вмирати не спинить
ані шепіт вгорі
                           ні внизу голосні голоси

і у різних кінцях і місцях кайдашевої пущі
ми заплющимо очі гойднувши в агонії віть

нас укриють навік
                                 вовча ягода круки і кущі
нас нема…
                     нам уже не летіти…
                                                        рогаті – летіть
* * *
мельником жити на річці дурман
жовта пшениця сірий саман
скеля гранітна – той берег…
хай би підводи з мішками текли
з моря із криму із ковили
гриви як ніч або шерех

хай би під колесом жив чортзна-хто:
пейси із піни зелене пальто
скрипочка – з пейсів і крижнів…
хай би була мельничиха собі –
трохи шовковиць по верхній губі
трохи ожини – по нижній

здрастуйте мрії і їх незбуття
здрастуй побите зірками життя
так наче шашелем шафа…
…в тоскній квартирі у києві на
лівобережній де осінь сумна
й довга як шия жирафа…
* * *
а з тебе вийшла би непогана черниця
віри немає але є обличчя біле
але є ім’я легке і коротке як чорна птиця
і є ще те що ми вдвох залишитись не зуміли

краще Богові аніж наприклад шулявському лоху
твої губи і складені разом долоні
в тебе вийде – я вірю – молитись за цю епоху
і ще трохи за мене коли мої руки тобі схолонуть

і у келії тихій серед української тихої ночі
одну книгу де хрест замість назви у тебе вийде читати…
…а повітря як одяг знятий довгий і чорний тріпоче
коли ти на кухню вночі по цигарки виходиш з кімнати…
* * *
востаннє твій хворий на голову голос почути
камінь з душі впаде – нема на чому триматись
жаль що в твоїй камасутрі відсутня поза спокути
тож – як писав чичибабін – їжте без мене томати

мені хай лишається воля її золоті абсолюти
її криваві тачанки копита і чортополохи
її важкі алкоголі її депресії люті
її жінки випадкові над урвищем в житі трохи

я знаю які одежі вдягають у ці дороги
які записки мотають які на світі міста є
востаннє твій хворий голос,
                                                 як хвіст ластів’їний – ноги
у чорних потертих джинсах
                                                 які уже не пам’ятають
* * *
сніг позняки шабад
стіл виноград маслин
книжка сильвії платт
зараз впаде з колін

скрипнуло
                   ти прийшла
снігу нанесла в
довго зима мела
коли прийшла – живи

наговори дурниць
ізотеричних слів
більше не буде лиць
тих які я хотів

вицвіли кольори
риб або різних псиць
жменька розмитих рис
дивиться з плащаниць

наговори іще
потім піди собі
сів мені на плече –
птицею – вчений біль

дам йому там зерна
чи тонкої води
сніг позняки весна
стіл виноград не йди
* * *
Завтра випаде дорога.
Ковдру з кемела старого
ти відкинеш. Наші ноги
розплетуться, як коса.
Ми не знаєм, що втрачаєм.
Губи чорні, наче чаєм
або черню, або зграї
птиць в осінніх небесах

почорнили.
                     Наше літо
поблукало білим світом,
моя дівчинко, лоліто, -
ніч не наша, день не наш.
Викличем таксі на згадку.
Хай святиться наша хатка.
Іграшкове левенятко –
твій практично весь багаж.

Може, ще – коротке свято
слів і цигаркових яток,
пальців пальцями зім’ятих,
переливи двох імен.
Ти – летиш. Тобі – летіти.
І тебе вже не спинити
ні борисполям, ні квітам,
ні дощам у штаті Мен,

ні надії, що – ніколи
ні за Які там оболи,
ні за негри, як соколи,
не забудеш ти мене…
Одинадцять тисяч метрів.
Срібна ладанка на светрі.
І любов, яка до смерті –
ти казала –
                     не мине.
* * *
твої старі як світ батьки
скарби на кожному руки
тонкому пальці… амулети
бики скривавлені мулети
корида – на стіні плакат
і на губах вино мускат


столове срібло
                          тьмяний ніж
виделки поруч мертвий стриж
свічник як мрія ідіота
запалиш свічку – скаже хто ти
і ще – важкий висить портрет:
чи то кадет чи то корнет

Бог з ним із нами обома
і мова що давно нема
звучить мов пил зі скла здувають
і тільки з вулиці трамваю
скрип
           свідчить що життя ще є
Бог з ним – твоє або моє

з портьєр
                 із родових дерев
злечу як птиця тетере'в
з усього що любити мушу
але не так уже
                          щоб душу…
не згадку – тільки скрип дверей
і чорна книжка теккерей
* * *
…ти –
               що зелені очі пальці і ніс в чорнилі
ти – золоті верлібри і каберне на вустах
ти увійдеш першою
                                   ти зупинишся біля
ти мені очі прикриєш і проживеш до ста…

…ти ж –
                 що мотала душу грудень січень і лютий
березень квітень травень
                                           ти – що хотіла ще
червень липень і серпень…
                                                 коли зберуться люди
всім їм щоб забирались
                                         крикнеш через плече…

…ти – що страждала чОртзна
                                                   де чого і навіщо
ти – що телефонувала і сопіла вночі
ти залишайся там же
                                     між почуттів найвищих
ти – що кричати будеш –
                                            там собі і кричи…

…ти – що боїшся розголосу і дуже добре знаєш
де і який в шухлядах вицвілій компромат
ти увійдеш третьою
                                   шурхнеш як білий заєць
як ми колись гойдались в просторі двох кімнат!


…ти – що забула адресу
                                          ти на байковий цвинтар
сходиш домовишся з тими хто там працює й лежить…
 ми зустрічалися взимку я тебе звав вінтер
і називав: леді
                         і забував за мить…

…ти – що і не збиралась бути зі мною.. пара
з нас так і не сплелася –
                                            теж підповзай на шум…
…ну і можливо ти ще
                                       з ким лежимо зараз
ти телевізор дивишся
                                      я собі віршик пишу…
* * *
закінчується сезон
поет іноземний назон
камінний лежить над лиманом
і мідії разом з туманом
як сон

старі дерев’яні гриби
човни рятівної плавби…
і листя піском засипає
і висохлу шкурку з папайї
з журби

солдати проходять: два ать
газети за серпень лежать
за пляжем в траві в павутинні
поет іноземний дитині
камінній мовчить наче тать

і крикнеш – і ходить луна
і хвиля що звалась волна
гуляє відлунню до пари
туди де живуть яничари
а отже туреччину на

закінчується сезон
розвіюється пуазон
із вікон в які зазирали
тепер визирає вазон

зникають туристи руді
і можна іти по воді
* * *
заходить сонце кров і тони
шнур золота полин і слід
неначе римські легіони
на заході ідуть на схід

і як лисиця польова –
біжить вогонь: горить трава

копита б’ють в прозорі шпати
в гадюки гнізда у вовки
мій цезаре мої солдати
мої загарбники

злітає сокіл з рукавиці
тут буде рим закон і птиці

тут буде рим
                       кочівників
табун на азії поскаче
гадюки. гнізда. вовчий спів.
і кров. імперія, одначе.

і мій народ
                    і мертва мова
вуста окропить пурпурово

тут мав би бути рим але
історія стоїть незримо
народ мовчить народу зле
рим не дійшов. немає риму.

лежать степи стирчать дияволи
яку імперію проґавили!
* * *
тут буде тихо ближче до зими
як баклажани сплинуть за людьми
і полини завершать вигорати…
серпневі землі цвинтаря церата
капличка на уславлення чуми

тут можна жити хоч би й на зерні
на вигорілих вівцях і стерні
на хлібі на воді і на пейзажі
вогонь із дерези птахи із сажі
і мідяки у глиняній свині

а ще хатинки глиняні боки
і глиняні пожовклі огірки
і того хто сказав: «тут можна жити»
висить портрет гвіздком в стіну забитий
і кров тече в макітру із руки

приїде трактор – гусениці злі –
горОда виоре і вижлуктить «шаблі»…
тут ближче до зими буває тихо
тут так буває що якби не дихав
то взагалі
* * *
…вечір теплий і червоний мов корова язиком
галя – воду
                     качур – качку
                                              бабця – бублик з молоком

огірки лежать на грядці і літають ластівки
в храмі грають сірі дзвони і стоять сумні дяки

річка янгол човен повен млин з мукОю пополам
на деревах листя вічність горобці та інший крам

дрож ілюзій наче коник ґедзів сірих відганя
цвинтар ходить попідтинню  двері стука навмання

проіржавілий автобус магазинчик в два вікна
й ця замурзана що буде сорок літ мені жона
* * *
повз винарку повзе трамвай
у винарці – вино з водою
нечерда говорить: «тримай!»
добре пити із нечердою

синій ранок. холодний брук.
місяць вересень. сімдесят третій.
на платані чорніє крук
наче друк у газеті

«як там лорка сказав?» сказав
Нечерда – ох дівки! ах пантери!..
і водилась хмільна коза
в арнаутські хиткі мадери

потім білий морський бережок
ятка. сара чи фіра
продає золотий пиріжок
пальцями у сапфірах

ми ще до коваленка підем
і до колісниченка може
літо море троячка едем
Бог не видасть свиня не поможе

років двадцять або двадцять п’ять
нам ще можна тинятися много…
… «як там Лорка сказав?»
                                             стоять
двоє
          так як - нікого
* * *
…навіщо я з ними так довго говорив
якщо вони померли?
дивись як стікають з кортежних грив
паперові квіти і перли

навіщо ми з ними алжирське вино
пили за помисли чисті
якщо вони померли давно
і їх вже немає в місті

і навіщо їхні слова були
ненормативні і ні про що і веселі
і слова ці брали павуки як коли
і розвішували на стелі

і навіщо я визнавав помилки
якщо ми живемо так мало
і навіщо мене послали по цигарки
а самі взяли і повмирали…
* * *
я їх пам’ятаю і пам’ятатиму далі
вони вдягали виключно бойові медалі
вони збиралися біля магазину «вино»
було їм по тридцять по сорок і це було дуже давно

на милицях возиках чи у кишені рукав
збирались один з них на синій гармошці грав
співав що «я бил батальйонний развєдчік» дев’ятого травня весни
медаль за відвагу висіла на майці веселі вони

спивались не знали як жити носили сандалі
я їх пам’ятаю і пам’ятатиму далі
наколки і шрами і карти потерті в буру
картузики клинцями синю гармошку стару

їх скоро не стало розтали сердешні як сніг
медалі носи фіолетові – вмерли без сліду без рук і без ніг
фанерна полуторка килим і голову мертву трясе
і хто мені скаже навіщо я це пам’ятатиму все
* * *
ударив барабан – пройшла курна піхота
об вулицю бандери бились постоли
і голова міський махав услід сволота
піхота йшла на захід
                                    отже – не змогли

піхота проповзла – пішли артилеристи
колеса бились об усе що там було
заступник голови – єврей поляк і містик –
на флейті грав а буть
                                     багато гірш могло

і вже в кінці коли
                               ніхто б і не подумав
поліз важкий обоз мов каша з горщика
що коні – як сосиски що колеса – ґума
і що медаль за все – на грудях візника

а хто позаду був – про те співає пісня
яку співали ті які були в кінці
по вулиці ішли але було вже пізно
вітчизна в небезпеці кухня у кільці

і так було завжди
                                 така була планида
така була хода такий був поворот
ударив барабан і барабанщик гнида
пішов на вірну смерть
                                       чим зрадив свій народ

бо свій народ не звик
                                      життя віддати стрімко
за місто київ а
                          він звик за воркуту…
…архів був до семи
                                   і я закрив сторінку
і вийшов до метра
                                 й метро пішло ту-ту
* * *
етнічне кохання під час випасання корови маньки
нам вдвох по сімнадцять можливо шістнадцять а може і ні
моє довге волосся дурна енергетика віршів приманки
і всі твої приголосні спочатку а потім усі голосні

тільки ті хто пасли корову знають як пахне полин
як літає метелик і самокрутки дим в узголов’ю
як пахне волосся сонцем і як вилітають з глин
ластівки на пошуки комарів із пастушою кров’ю

як плаття із ситцю затиснуте між колін і між лєнт
як губи пошерхлі дівочі – ящіркою між травою
і який це вагомий – «любить тебе буду до гроба» - аргумент
і який страшний аргумент що «до гроба я буду тво'ю»


і яке жигулівське пиво гірке і солодка таранька
і весь світ під ногами… це вже потім і вже назавжди
тьмяний спогад який тікає неначе твоя корова манька
і моє завертання спогаду: «куди твою мать куд-ди!»
* * *
танці починалися так: в обдертому гуртожитку
на вулиці довженка, 5 де акація зацвітала щосили
з читалки виганялися всі відмінниці швидко
і приходили справжні дівчата
                                                    ті яких ми любили

а перед тим купувалось вино
                                                   продавщиця машка
нам давала його на борг практично за блиск очей і харизму
і ціна –  п’ятдесят вісім копійок за пляшку –
засвідчувала неминучий і невідворотній прихід комунізму

після того ми пили курили і грали собі в карти
а потім – так починалися танці – все це втрачало цінність
і далі ми йшли до читалки як опівнічна варта
вмикати старий програвач вимикати світло і виганяти відмінниць

і наші дівчата схиляли голови нам на плечі
і акація пахла з вікна і море з вікна шуміло
і пальці наші лягали на щоки дівочі та інші речі
як я тепер розумію досить таки невміло

і так починалося те що таким вже не буде
ніколи
             свобода горло і губи стискала
ніч за вікном попса вінілова дівочі груди
і та яку звали іра чи віра
                                           і жодного значення це не мало

закінчувалися танці столи зсувались на місце
і коридором довгим розходилися по два тіла
і в білу акацію тихо закочувався білий місяць
і колючки акації ламалися як хотіли
* * *
і так повернешся в колись мою одесу
смотрицького читати чи колессу
й писати дисертацію про те
як вся краса твоя смертельна відцвіте

в пилюці фоліантів і старих перук
де мов сухий вазон засохлий першодрук
де мусиш жити ти і де сказати мушу –
студенти вип’ють кров доценти вип’ють душу

а через двадцять п’ять чи може тридцять літ –
дві пари окулярів і радикуліт
і слід в науці й зморщене чоло
і все чого між нами не було
* * *
а ще була там лампочка на стовпі
що освітлювала тільки сама себе
а ще була цигарка з фільтром на губі
і листя від осені було рябе


а перед тим ще музика була
твої пальці у клавішах як воді
ти вчила мене грати і не змогла
і твоє волосся на моєму плечі було тоді

а потім ти від’їжджала
                                         валіза твоя
різала пальці коли я тебе проводжав
і нічого зовсім не міг пригадати я
крім пісеньки де жанетту любив молодий зуав

і стільки часу минуло
                                       і зникло містечко те
і потяг той і вагон і наше життя теж
і тільки листя рябе від осені золоте
так само як і тоді падає
                                          і нічого не розбереш
* * *
…якого біса ти приїхала?
четвертий тиждень навкруги
ворони київ плужник віхола
і чорні праві береги

ну що ти зробиш?
                                 ну поселишся
зігрієш постать крижану
ну зблиснеш зубками веселими
в очах запалиш іскри ну

своїм плечем його каратами
зруйнуєш стиль і самоту
а потім довго прибиратимеш
мою пилюку золоту

мої столи мої пергаменти
мої сліди мені з-під ніг
мої давно пропалі грамоти
і це: ворони плужник сніг

і що тобі в моєму імені
в провалах пам’яті й пера
ворони київ плужник
                                      ти мені
і я тобі - лише добра…
* * *
ти тримаєш кролів і годуєш приблудних собак
кісточками з привозу привезеними в целофані
у будинок який над лиманом осіннім закляк
десь поміж фатморган придністров’їв і арістофаній

я любив тебе так годувальнице диких собак
що тепер уявити – не те що любити – не зможу
ти копаєш город перерізаний навпіл хробак
зморшок срібна вуаль і глуха дереза огорожі

я любив тебе так як цвіте облітаючи мак
ледь загорнуту в шепіт у плаття і в казку про семеро гномів
зі сльозою такою як ладан гіркою на смак
як холодний димок від останніх лиманських поромів

що не сталось нічого – нічого у тому нема
ні тоді ні тепер… наче пустка безсоння нічного
чорна кава розмова кролі після чого – зима
чорна кава собаки кролі після чого - нічого
* * *
ти звідки здалеку з якого
зі сходу як диван м’якого
парфумів срібна паранджа
і срібний пояс для ножа

сурма і хна імбир і сура
вуста – погибель для буй-тура
і одинадцять чорних кіс
і книжечка: поет гафіз

тук-тук ташкентський потяг стука
в купе я ти й старенька сука
на нас єхидно погляда
вікно – слюда і степ – слюда

твій одяг – кольорів жар-птиці
і твої пальчики з кориці
тук-тук: широка річка дон
тук: закінчився закордон

і київ у який втечеш…
 я б наздогнав тебе але ж…
о Господи яка морока
ця старість і жінки востока!
* * *
спочатку закінчується особисте життя
потім тобі дають кілька або одну нагороду
потім все стає добре все стає до пуття
і ти починаєш належати
                                           кефірові і народу

і ти починаєш належати
                                          прогулянці вздовж дніпра
президіям пишним де можна дрімати нишком
тебе почина діставати озонова в небі діра
і з голою бабою на обкладинці книжка

та інші дрібниці
                             наприклад зв’язок поколінь
брудна екологія повна відсутність моралі
поклони святиням повернення з поклонінь
погода на завтра канадієнс в монреалі

нікому не ворог нікому живому не друг
налякана здобич активних шкільних слідопитів…
безсоння вночі безрух пальців холодних і рух
підземних ходів і небесних метеоритів
* * *
ти – не жінка
                         ти – прощальний змах крилом
тобто: дуже коротко і – в спину
рештками життя – нема зупину –
я біжу як битим синім склом

ти не жінка – панночка мала
що – немов душа – злітає з гроба,
біла тінь, любов яка – хвороба,
крик вночі і крихітка тепла,

пізній погляд в зоряний анклав,
скрип дверей в чужу порожню хату,
подих який Бог мені послав
перш ніж від’єднать від апарату
* * *
концерт в соборі собор в мінорі ксьондзи у білім їх майже два
ні, перша скрипка у довгій сукні красива наче нічна литва
а друга скрипка мов ключ скрипічний струна на горлі над вухом пейс
мінор бетховен туристи вічність ліхтар бруківка приблудний пес

за мандри пізні ковток глінтвейну європа сука бетховен ля
квиток не гріє литва не світить і рідна мова не затуля
і тільки вірші рятують вірші строфу колишню губами тру
концерт в соборі литва бетховен литво і срібло за срібну гру

літають вуха шукають гілку знаходять ноти і кажани
концерт в соборі всі емігранти на інструментах і до весни
і ти зі мною ми вдвох чорт знає для чого чуємо ці пісні
і що казати концерт скінчиться а твої пальці кохана ні
* * *
говорю повторю повторю говорю повторю
в небі ангел небесний цілує небесну зорю
його пальців відбитки лишаючи сині сліди
опадають згасаючи на вересневі сади

повторю повториться як перепелиця з-під ніг
крик осінньої птиці і холод останньої з книг
виноградників чорних бараняче чорне руно
в чорне море стікає якому давно все-одно

був би мудрим – мовчав би в льоновій сорочці ходив
доглядав би маяк чи лякав би в полях одудІв
чи ставав би на прю
                                   ну їй богу ставав би на прю
але хто ж говорю повторю говорю повторю
* * *
холодні кігті заметілі
супутникову антену рвуть
за фаренгейтом на три милі
впала ртуть

нарешті хороша погода –
гості замерзнуть в снігах
і тільки годинник з комода –
гах

налити трохи наливки
смородинової
телефон семизначної  дівки
пальці мої

міряння кроками кімнати
міль що кружляє мені
тиша можна камлати
можна і ні

бубнами арфами пальцями
можна жити могти
можна різдвяними смальцями
губи мастити

можна щоб кігті погоду
рвали як білу вівцю…
все життя за свободу
покладене цю
* * *
солоний горішок на
у січні печаль одна:
холодні твої руки
і україні хана

гойдаєш пошерхлі вуста
перстенями гладиш кота
над києвом сніг пролітає
на київ та інші міста

комп’ютер старий зависа
малює мороз чудеса
на вікнах
                 за вікнами тихо
хтось ходить риплять небеса
* * *
я тебе притисну до грудей
ту котору
як останній в світі іудей
тору

важко залишаючи тебе
за рікою
як колись давно в десятім б
ту з якою

за рікою часу і тепла
що – золою
ти іще не знаєш ким була
нам з тобою

котиться осінній материк
в лід і небо
ось і все. до смерті я вже звик.
як до тебе.
* * *
ми траулер чорний купили ми будемо рибу ловити:
креветок медуз потопельників і пеліканів
ми їх на базар понесемо їх куплять біблійні левіти
а ми попливемо угору – качками лускою – на канів

під нами соми невеликі каміння снаряди з іпритом
над нами супутник банячить зв’язку а можливо навали
штурвал наш скрипить дерев’яний і сонечко тоне в дніпрі там
де риба снаряди з іпритом левіти які купували

нарешті ліворуч висока могила поета старого
що вчив нас любити убогих: хрущів катерин і могили
він бронзовий вічний практично на траулер дивиться строго
якого такого припхались на кручі ревучі і схили

паромом червоним гойдався водою затоплений вечір
з далекого берега чути частенько співали бувало
і риби з води визирали гойдаючи морди овечі
і в небі все що виринало
                                           те майже усе й потопало
* * *
сіра асфальтова птиця на скибці
хліба крилом послизається вслід
дівчинка гроші збирає на скрипці
скрипка збирається в срібний відліт

пахне картоплею фрі і томатом
протягом пахне що пахне метром
кавою зробленою автоматом
матом сказатим пузатим ментом

натовп плете свої ноги тягучі
мочить у бруд і болото своє
квіти з голандії тітка із бучі
хлопцеві круче усіх продає

скрипка висмоктує душу дівочу
пальці як зламаний фаберже
бруд і нудота і жити не хочу
тут і тепер і не завтра а вже

вмерти від серця бинтів або вати
вдаритися головою у скло…
…Господи Господи менше читати
томаса стернз еліота було
пам’яти ігоря римарука
у цьому ґенделику його нема
всі хто з ним пили є а його немає
кельнерка що наливає і автомат
гральний і музика яка грає

алкоголі. відсутність.
                                 цигарки і бороди
дим.
        і слова повільні як виїзд  міста.
він тут жив він приходив жити сюди
схожий водночас на хасида і ісламіста

схожий на цивілізаційний зсув
до переважно божої кари
у цьому ґенделику його нема
                                                   він був
вірші читав блискучі як окуляри

горілку сам або з ким попало пив
він тут жив він тут не хотів жити
він вийшов звідси
                                під одну з лівобережних злив
і Бог його більше на світі не захотів лишити

все що було йому потім – для того аби спалить
зайве і відмолити зайве і зайве скласти до купи
…зривається мокре листя і розгинається віть
і краплі падають на плечі невеликої групи…
* * *
на мальованім коні
в закривавленім сукні
очі і вуста скляні

щоки білі як вночі
місяць світить в небі чи
череп в полі ідучи

кінь засипле з-під копит
глиною
                і з жовтих жит –
жайвір між небесних плит

дзенькне срібним дзьобом у
дощ чи зірку неживу
і покотиться в траву

пісня голова з плеча
кінь стремено і дівча
і історія країни
де я жив колись хоча
* * *
летять пелікани
                             повільно як ми живемо
як руки виламують кукурудзяний початок
як пишуться вірші як час витікає з печаток
і як у землі ще ворушиться римське письмо

летять пелікани
                            стирчать комиші
                                                          і дунай
у море солоне уже не тече а стікає
і пляжик сільський де п’ять-шість гагаузьких данай
чекає

пилюкою серпень закінчується і кружеля
і дачники мову російську товчуть у валізи
а я на балконі читаю собі василя
й на дачників зиркаю:
                                         мова могуча.
                                                                не лізе.
ворота гримочуть скрегочуть замки й ланцюги
багажники ляскають крилами плещуть когути
і тиша спадає на ці і на ті береги
летять пелікани
                             нарешті це можна почути
НАДІЯ
ця іскорка не згасне
що пролітає повз
що скажеш сокіл ясний?
пейзажу кілька поз

осінніх…щиглик з тіла
свого летить куди?
ця іскорка летіла
погасла б назавжди

ловив немов дитина
у небі несвоє
вона була єдина
і ще – скотина – є
* * *
пожити у полі побути латинським поетом
на волі побути де простір залито волами
з очима великим наче імперські монети
із профілем марка аврелія або орлами

пожити пожити і золотом кварців і мітів
змивати із ніг колючки і сліди резервацій
волів круторогих сліди і колишніх нарацій
питань і совітів совітів совітів совітів

пожити у полі – курінь з поколінь кукурудзи
важкі кавуни стерегти щоб очаківські sic! троглодити
не мали можливості їх у очаків котити
а мали можливості центуріони і музи

викочувати на пошарпані вітром трієри
рубати мечем і текти на плащі пурпурові
аяй аяяй хитрі митарі з плоті і крові
на митниці аяяяй кавуни до н.ери

а я як латинський поет тільки горду правицю
услід цьому всьому змахну в небеса із баштану
і сяду писати вустами гойдаючи птицю
і довго писатиму поки не перестану
* * *
ліхтар стамбул готель
і вечір як халва
і плечі як халва
і мова загадкова
перстені пальці два
і пальцям вслід овва…
кальян кишмиш мартель
а так – бувай здорова

красунчик муедзин
мені кричить атас
він звідти бачить нас
він знає твого брата
він братові весь час
кричить алла тарас
хтозна що за один
і що то за сестра та

історія проста
описана не раз
відмірювати час –
кров з носа або з рота
тече крізь ніч навруз
повзе крізь ніч намаз…
… невже це все до ста
старому ідіоту?
* * *
коли настане зима і терни
вовки і мова чужа
дві жаб’ячі лапки сухі
                                       характерник
складе обабіч ножа

траву почорнілу зніме з бантини
мовчки в руках розітре
мови немає мовчить скотина
шмаття на плечах старе

ті хто проходять з рушницями лісом
з мордами мови нема
з ким говорити? хліба замісить
терни дорога німа

з ким говорити – мови немає
він останній із тих
хто ці слова українські гойдає
так як зникає сніг

так як ведмідь задихнеться барлогом
так як минає зима –
тихо говорить з потрісканим Богом
Бог знає мови нема
* * *
може в дитинстві такі морози були
може і у дитинстві їх не було таких
крижини солоні на спинах у камбали
і у кишені різдва господнього – сніг

щезли мартини – біле на білім – нема
зникли вітрила – біле – нема бариг
тільки таджики з яток кричать: шаурма!
день шаурма ніч шаурма у них

білі платани сік зледенілий рве
кроки риплять наче двері чи яблуко
і фольксваген старенький з буквою дубль ве
вже нікуди не їде а стоїть отако

від потеплінь глобальних – тільки в горнятку чай
добре що є електрика можна загріть чайникА
добре що цей холод хай він побуде нехай
ще кілька днів полютує
                                         і
                                            повідволіка
* * *
пішли купувати ялинку онуче федюче
дивитись як вітер ялинку без грошей бере
підемо твій дід як собака приблудний живучий
нам добре удвох що з нас візьмеш: мале і старе

через іншомовну пургу і легеньку південну завію
крізь дворик що пахне ванілями і коньяком
підемо ходити і колядувати я вмію
я був непоганим поетом і колядником

підемо навчу говорити сніжинки ловити
ганяти примерзлих до снігу і крихт голубів
дівчатам ногатим дивитись услід ми як діти
ми можемо все
                           крім зими батьківщини і слів

підемо а втомишся – будеш сидіти на плечах
тримати ялинку крутити сніжинку і сміх
і пальцем торкатися – жилка на шиї стареча –
і жити так довго як я в цьому світі не зміг
* * *
спека у місті жахлива отже напевне пора
з’їжджати з асфальту з базару з дивану з бубнових дам
кайф ловити якщо він буває на світі
                                                               з відра
пити воду і шепотіти у воду «нікому водо тебе не дам»

з’їжджати туди де малину збирати щоби на пальцях – кров
з’їжджати туди де ожину збирати щоб на губах – ніч
слухати вранці пташину яку пташиний грип не зборов
слухати землю яку числені орди не затоптали ич

це відпустка брате це брате відпустка така
це називається відпочинок брате коли очерет
сонну артерію ріже
                                   і з води виринає рука
з пачкою кимось уже недокурених сиґарет

це відпустка брате і може примаритись і не така маячня
кабана ріжуть – село чує – собачий хай…
спека у місті мене проводжають хлопці ми п’ємо на коня
я від’їжджаю всі думають що у відпустку
                                                                          ну і нехай
* * *
коли душа відпрагне цих небес
а тих – її ніхто і не спитає
ця пісенька немов приблудний пес
приб’ється десь між бугом і дунаєм

де ворон з альбатросом пополам
клюють хамсу і ворогове око
де камінь і пісок і стежки злам
і пил що в полі поле п’є жорстоко

без місця без часу і віри теж
кружляє пил стоять сухі осоти
опудала стоять посеред меж
як чорні тіні зайшлої босоти

живи і виноград солодкий стеж
між бугом і дунаєм і між люде…
а пісенька – якщо її візьмеш –
постереже погавкає побуде…
* * *
життя минуло вже і як
                                        собі про це сказати
ти от біжиш собі проте життя минуло вже
ти щось колись писав що є ще станція козятин
але вже й станції нема – кінець життя лише

і в нім в кінці – хмарки ярки і золоті кульбаби
здається рай здається край але живий диви
портвейн дівчата молоді принади і приваби
і дзвін такої тятиви
                                  що і не тятиви

сказав би не повірив хто і сам би не повірив
якби не все для чого жив – в кінці життя було
хмарок морок кульбаб дівок і всяких інших звірів
і пальця воском золотим припертим об чоло

отож – бери хапай лови очима як руками
у чистім полі вершником душа воно гірке
і вірші з вуст немов смола стікають вивірками
в кінці життя – таке життя!
                                               таке таки таке
* * *
цих світлин пожовклих краще б зовсім не знати
якісь молоді страшенно якісь дівчата солдати
якісь на тлі фанерних берізок смішні як діти
в руках – гітари частіше – книги і часом квіти

це дід це баба а це хтознає і вже ніколи
не буде знати хто цей сміється у дверях школи

нічого з того крім жовтих фоток крім що згадаю
життя – можливе тоді здавалось тепер – не знаю

на стіл лягають долонь світлини пожовклі двоє
нема нікого – от чим скінчилось моє з добою

все що лишилось – потерті знимки куточків злами
і над усім цим одна світлина про батька й маму:
в учительському стоять обоє співають хорі
іще не мертві і навіть видно іще не хворі
ще будуть жити а що недовго ніхто не знає
і в білім небі хтось в білім хорі співа навзаєм
* * *
голки позбирано місяць погас
голки поламано на губах
рибиною в річці скидається час
хвостом розбиваючи нас

і дзеркало і павучків синдикат
плеяду якщо вже так…
як люди – двері з порожніх хат
виходять: такий от мхат

таке аж таке поетичне кіно
афішні тонкі папірці
причастя – кагор солодке вино –
випито в церкві давно

воно як зламана на губах
голка фактично вже
які рокИ лишилися – ах –
за хірургічним ножем

голки позбирано ампули теж
місяць лютий якщо кому
це цікаво…
                      а тільки все ж
звідки тепер ти мене візьмеш?
* * *
спокійно вмерти не дадуть
то тут то там не квити
сопуть ведуть в останню путь
і значить треба жити

продихати мороз на склі
орла погодувати
печінкою і на столі
блакити і блавати

розкласти і дивиться на
усе що йде й минає
чи ж так іде? чи ж так мина?
чи й зовсім як хтознає

живеш живеш живеш живеш
й не можеш пережити
кривавих дурнів але все ж
живеш живи кажи ти

свої слова прості і не.
є правда і вина є…
а смерть побуде і мине.
тому що все минає…


















Нашi автори

Віка БРОВАРНА

поетеса

Віктор РИБАЧУК

письменник

Олександр ДМИТРУК

поет

Ігор ШУРОВ

поет