Головна || Новини || Гості || Фотогалерея || Бібліографія || Архіви || Критика

АСОЦІАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ

Наталка ГОМЕЛЬ
поетеса
Народилася 1989 року на Вінниччині.
Навчалася у Вінницькому державному педагогічному університеті. Проживає у Києві.
Дочка лісника. Перші вірші написала, живучи у лісі. .

Основні твори:
Автор поетичних збірок “Сповідь лісової мавки” (2010)
та “Фіджі” (2018).




ВИБРАНЕ
Публікується в авторскій транскрипції
* * *
ще трохи затримаю руку в твоїм кулаці
ще клен купається в сонці
                           як жук золотий в молоці
якщо ми доїдемо в місце призначення –
                                                нам пощастило
тоді зрозумієм чому засинали завжди не з тими

у потязі стільки людей мов люди муляжні
усюди їх наче повітря пилу й піску…
на вулиці люди в метро в магазині на пляжі
земля їх міняє як вічна риба луску

а я дивлюся на тебе і думаю «хто він?
увесь запас моєї планети водний?»
ти віддаси єдиний шмат хліба котові
з вулиці
сам же ляжеш спати голодний

осінь схожа на літо довге сухе і тепле
ми їдемо їдемо їдемо…
читаємо… дивимось відео…
немов загубитись боюсь між людьми – тулюся до тебе…
в цілодобовому купимо каву… якщо доїдемо…
* * *
не заїдеш на ночівлю
на прогулянку по місту
ти - сивіючий кочі'вник
і тобі усюди - тісно
навіть у моїх зіницях
навіть на своїх говерлах
і нічого вже не сниться
тільки друзі що померли
ти б прийшов і привітався
розповів мені б про вірші…
почекала б суєта вся…
смерть відклав би на пізніше…

випий чаю випий ліки
на! – моя для тебе сила
…ти б побув зі мною стільки
щоб уже не відпустила
* * *
рядки наче краплі крові на шкірі білій -
ти пишеш що скоро приїдеш до них на свято
так скучив без тих відчайдухів без тих дебілів
які стали ближчими більше ніж мама й тато

напівбожевільні і отупілі від бою
уже напівзвірі і досі ще напівлюди
вони були поряд в найважчі хвилини з тобою
один з них підклав замість тебе під кулі груди

транслюють по телику урочисті паради
тебе від них нудить на вилиці лізе вищир
малюєш і пишеш бо так психолог порадив
як вихід для болю аби він тебе не знищив

блукаєш в червоних снах і річки червоні
повільно течуть несуть на руках двохсотих
прокинешся – груди крику німого повні
у дзеркало в ванній глянеш спитаєш «хто ти?»

а потім пригнешся різко! та ні здалося
крізь відстань і час звучить одиночний постріл…
рятує лише папір… і її волосся
що ллється приглушеним світлом на темну постіль
* * *
ти пам'ятаєш я була з тобою
в тобі і біля тебе і… тобою
немов маленький котик під вербою
що з кінчика гілячки нависа
поля гуділи ранньою сівбою
було у серці безліч щастя й болю
і в ямочці над верхньою губою
цілунку запікалася роса

а пам’ятаєш теплими дощами
як тіла кожен клаптик ми вивчали
як до полів безмежності домчали
на вкраденім у випадку коні
як свічі догораючи сичали
і ми шукали спокою причали
як все один ми одному прощали
і ніч текла в пролитому вині

в малій квартирці наче у палаці
ховалось двоє стомлених коханців
ти пам’ятаєш я зникала вранці
мов (фокус!) із циліндру зайченя…
дивилися з вітрин яскраві глянці
втікали зорі з неба як вигнанці
а я ще чула як солодкі пальці
для мене відчиняли двері дня
Біличин
сніг рипить як голос півня
зірка рухається з півдня
мов похилий мандрівник
мов його прозорий лик
поміж двох кооперацій
поміж в інеї акацій
дві дороги в різні боки
й коляда мов  караоке
вже кому колядувати?
на село усе – дві хати
наче дві значні події…
а вікно баби марії
згасло перед колядками
зачинилось мов руками
вмить накинуті тенета
не шукайте – не знайдете
тихо вимовила «синку
з хати винесеш ялинку»…
…як виносили марію
сипались з ялинки вії…
і на всьому на кутку –
тільки яблуні в садку
* * *
з-під шапки брови й борода
з-під диму пальці вузлуваті
шипить з-під кришечки вода
порушуючи тишу в хаті
вікно золочена бжола
в дворі золочені кульбаби
весна б тобі когось дала
якби хотів – мо' - і змогла би
якби ти вигорнув золу
минулого - її на сажень...
не проганяй хоча б бджолу
бо зовсім дикий
зовсім сам же
підпертий книгами диван
якому з кішкою тепліше...
...ти забагато віддавав
або замало брав від інших
весна а холодно ще так
майбутній дощ гризе коліно
всі знають ти собі дивак
давно стабільно і незмінно
хтось може б їсти наварив
вночі б тобі погладив спину
...отак дожився до пори
коли - ні в Бога ні в людину
* * *
треба лиш сісти скраю на ліжко й сказати прокинься андрію
легко і обережно відсунути ковдру з його плеча
він каже що ніжно отак будити одна тільки я умію
звісно він бреше і я не вірю що я – наївне дівча?

треба… але сьогодні не буду зникну ще до шести
ударів будильника до дзвінків які розірвуть мобільний
якби він прокинувся він би мене вже б ніколи не відпустив
але навіщо псувати такі ідеальні вчорашні обійми

зміна сімкарти не обітне телепатичних зв'язків
наших але поверне свободу і омріяний спокій
…ліжка у цій подобовій квартирі такі незручні і низькі
але зате – широкі
* * *
Боже ці очі ти зняв їх із небосхилу
й дав їх йому щоб мені опікали нутро
бачив як носить він їх - мов полатану схиму
наче втомився все знати про зло і добро

в нього в кімнаті шпалери із хмелю і моху
тіло чутливе мов без оболонки яйце
страсті приборкує - хоче молитися Богу
тому в якого лише чоловіче лице

знаю його я не більше ніж з вулиці стрічних
тих випадкових яким не кажу «добрий день»
кине от зараз на спину зелений наплічник
й не пояснивши куди і навіщо піде

не потребує любові що гризтиме вени
і не шукає причалу комфорту сім'ї…
але чому він щоразу приходить до мене
і сновидіння дивитися кличе свої
І
пісок як дощ піщини долу
далеко до оазису
у снах ти чуєш запах дому
шепочучи: я донесу
а ще далеко так далеко
між наступами і між втечами
твій простір як велике деко
закрито наглухо й розпечено
ІІ
ані краплини з висоти
води б! яке там - що я їстиму?
злови жука і відпусти
на крилах написавши істину
сорок ночей і сорок днів
вагань і сумнівів зибучих
а ти Йому не відповів
відтягуючи неминуче
ІІІ
безсилих рук прозорі дюни
кісток біління на сонцях...
усе ж - улюбленець фортуни
або улюбленець Творця
добрів доповз
із ямки - ключик
води:
чи правда
чи здурів
...якби Господь тебе не мучив
нічого б ти не зрозумів
* * *
яскраві кольори як на полотнах клімта…
ми десять зим підряд жили в снігах
і так чекали звільнення мов літа
мов бджіл на травах сонця на плодах

ми так впирались борсались терпіли
залатували діри у стіні
між небом полем і безмежжям білим
за свічкою на білому вікні

за пічкою що дихала спроквола
немов старий собака у кутку…
нам від безсоння – під очима кола
нам вистачало снігу на віку

…упасти в трави  і отут померти
від щастя що – не віриться - сповна…
о Господи які були замети!
о небо - і яка тепер весна!
* * *
Дай олівець – мучитиму ним папір.
Як ще інакше я можу полегшити ношу?
Брови, мов на полюванні украдливий звір,
Очі, в які я дивитися більше не можу,
Виведу правою, наче зі стійла вола
Впертого, що не бажає лишати покрівлю...
Все заважає! Все рухом одним – зі стола!..
...дивиться небо на землю, мов пан на нерівню.
Сосни в снігах, як над мертвими тихі горби.
Груди лісів ледве дихають стомленим ріщам.
Впала би я на коліна й просила б: люби!
Але, за що, я не знаю й не знаю – навіщо?
З ким ти розділиш ранкової кави ковток?
Трясця, яке мені діло! Яке мені діло!
Котиться вулицею, мов на ринок візок,
Сніжної хмари рипуче розхристане тіло.
Дай же мені той огризок.
Сама підтешу!
Виллю в папір твої стиснуті губи терплячі.
В голову кров, наче в місто вливається шум...
Ніч добігає кінця, помирає неначе...
* * *
мине трохи часу і ти зрозумієш тоді
як важко без тебе мені а без мене тобі
і спробуєш губи чужі і промовиш «не те»
немов ювелір констатуєш «воно золоте
минуле яке загубили якому нема
заміни чи альтернативи»
...довкола – зима
довкола красиві тіла і красиві слова
а серце твоє їх не бачить і недочува
зарите в минуле як в землю загублений скарб
немов у пісок переляканий бурею краб
я винна найбільше – я знаю – та каюся не
тому що чекаю що кликати будеш мене
а тільки тому що усе вже зі мною було
і лише оце не зникає нікуди тепло
воно мої ранки запалює знову і знов
і сонце підносить над гуркотом новобудов
воно не вдягається в смерть у запилений цинк
воно собі поряд і я вже змирилася з цим
* * *
сніг рипить як голос півня
зірка рухається з півдня
мов похилий мандрівник
мов його прозорий лик
поміж двох кооперацій
поміж в інеї акацій
дві дороги в різні боки
й коляда мов караоке
вже кому колядувати?
на село усе – дві хати
наче дві значні події...
а вікно баби Марії
згасло перед колядками
зачинилось мов руками
вмить накинуті тенета
не шукайте – не знайдете
тихо вимовила «синку
з хати винесеш ялинку»...
...як виносили Марію
сипались з ялинки вії...
і на всьому на кутку –
тільки яблуні в садку
* * *
не заїдеш на ночівлю
на прогулянку по місту
ти – сивіючий кочівник
і тобі усюди – тісно
навіть у моїх зіницях
навіть на своїх говерлах
і нічого вже не сниться
тільки друзі що померли
ти б прийшов і привітався
розповів мені про вірші...
почекала б суєта вся...
смерть відклав би на пізніше...
випий чаю випий ліки
на! – моя для тебе сила
...ти б побув зі мною стільки
щоб уже не відпустила
* * *
треба лиш сісти скраю на ліжко й сказати прокинься андрію
легко і обережно відсунути ковдру з його плеча
він каже що ніжно отак будити одна тільки я умію
звісно він бреше і я не вірю що я – наївне дівча?
треба... але сьогодні не буду
зникну ще до шести
ударів будильника
до дзвінків які розірвуть мобільний
якби він прокинувся він би мене вже б ніколи не відпустив
тільки навіщо псувати такі ідеальні вчорашні обійми
зміна sim-карти не обітне телепатичних зв’язків
наших
але поверне свободу й омріяний спокій
...ліжка у цій подобовій квартирі такі незручні і низькі
але зате – широкі
* * *
ще трохи затримаю руку в твоїм кулаці
ще клен купається в сонці
як жук золотий в молоці
якщо ми доїдемо в місце призначення –
нам пощастило
тоді зрозумієм чому засинали завжди не з тими

у потязі стільки людей мов люди муляжні
усюди їх наче повітря пилу й піску...
на вулиці люди в метро в магазині на пляжі
земля їх міняє як вічна риба луску

а я дивлюся на тебе і думаю «хто він?
увесь запас моєї планети водний?»
ти віддаси єдиний шмат хліба котові
з вулиці сам же ляжеш спати голодний

осінь схожа на літо довге сухе і тепле
ми їдемо їдемо їдемо... читаємо... дивимось відео...
немов загубитись боюсь між людьми – тулюся до тебе...
...в цілодобовому купимо каву... якщо доїдемо...
* * *
мій королю
годинник метрон
той що я продаю в OLX
каже що відчинилось метро –
розтікається сутінок віск
маєш владу
якби ти наказ
вчора видав убити мене
не зникала би я через раз
мов дитя інфантильне дурне
не було б цих різких діаграм
не було би твоїх аритмій
не було би віддам – не віддам
віру в те що навіки ти мій
і у сплетенні скошених тіл
безтолковою пристрастю
                      ми
вже не минулорічні не ті
що чекали цієї зими
ми – розколоте яблуко чи
швидше тріснутий навпіл метал
і немає у снігу причин
щоб дорогу він не замітав
* * *
ти пам’ятаєш я була з тобою
в тобі і біля тебе і... тобою
немов маленький котик під вербою
що з кінчика гілляки нависа
поля гуділи ранньою сівбою
було у серці безліч щастя й болю
і в ямочці над верхньою губою
цілунку запікалася роса
а пам’ятаєш теплими дощами
як тіла кожен клаптик ми вивчали
як до полів безмежності домчали
на вкраденім у випадку коні
як свічі догораючи сичали
і ми шукали спокою причали
як все одне ми одному прощали
і ніч текла в пролитому вині
в малій квартирці наче у палаці
ховалось двоє стомлених коханців
ти пам’ятаєш я зникала вранці
мов (фокус!) із циліндру зайченя...
дивилися з вітрин яскраві глянці
втікали зорі з неба як вигнанці
а я ще чула як солодкі пальці
для мене відчиняли двері дня
Круглик-Садова
Тут немає нічого, окрім ліхтарів і дахів.
І немає нікого, крім диких собак та котів.
І листки із життя, мов з дерев, опадають сухі.
Все, чого ти боявся, від чого втікав, не хотів...
Ще сусід є – встає він о третій і їде на ринок,
Завантаживши різним товаром старенький жигуль.
...Зиму перепливи до весни, моя субмарино,
І на березі весен втамуй зголоднілу жагу
За картинами, повними кольором провокаційним,
За зеленим дозвіллям в обіймах дзвінкої води...
Лід на вигляд буває таким безкінечно надійним,
Мов ніколи не скаже термометр нам «плюс один».
Але тільки тепер ти приїдеш, бо грітися ні з ким.
Бо згадаєш мене, мов знайдеш у кишені сірник...
Бо лишились від цілого тільки уламки й обрізки.
Приїжджай. Відчиню й не спитаю: «Куди ти був зник?».
В мене тихо у домі. Неприбрано трохи і тихо.
За вікном, як казала уже, – ліхтарі і дахи.
Відпускає зима до весни, мій коханий, лиш тих, хто
Відпускає коханим своїм застарілі гріхи.
* * *
рядки наче краплі крові на шкірі білій –
ти пишеш що скоро приїдеш до них на свято
так скучив без тих відчайдухів без тих дебілів
які стали ближчими більше ніж мама й тато
напівбожевільні і отупілі від бою
уже напівзвірі і досі ще напівлюди
вони були поряд в найважчі хвилини з тобою
один з них підклав замість тебе під кулі груди
транслюють по телику урочисті паради
тебе від них нудить на вилиці лізе вищир
малюєш і пишеш бо так психолог порадив
як вихід для болю аби він тебе не знищив
блукаєш в червоних снах
і річки червоні
повільно течуть несуть на руках двохсотих
прокинешся – груди крику німого повні
у дзеркало в ванній глянеш спитаєш «хто ти?»
а потім пригнешся різко!
та ні здалося
крізь відстань і час звучить одиночний постріл...
рятує лише папір...
і її волосся
що ллється приглушеним світлом
на темну постіль












Нашi автори

Віка БРОВАРНА

поетеса

Віктор РИБАЧУК

письменник

Тарас ФЕДЮК

поет

Ігор ШУРОВ

поет