Головна || Новини || Гості || Фотогалерея || Бібліографія || Архіви || Критика

АСОЦІАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ

ПРЕЗЕНТАЦІЯ НОВОГО ПРОЕКТУ

Олег ГОНЧАРЕНКО
поет, прозаїк, публіцист, перекладач

Член Національної Спілки письменників України з 1993 року
Член Національної Спілки журналістів з 2014 року
Член Міжнародної літературно-мистецької Академії України з 2015 року
Член Міжнародної Академії культурних взаємозв’язків Румунії з 2016 року
Член Асоціації українських письменників з 2017 року

Народився 5 серпня 1959 року, м. Теміртау, Казахстан.
Проживає в м. Мелітополь, Запорізька області.

Лауреат Запорізької обласної премії ім. М. Андросова (1989), заохочувальної премії Спілки письменників України та фонду «Літературна скарбниця» (1992), міжнародної премії ім. Богдана-Нестора Лепкого (2006), премії фонду Воляників-Швабінських при Фундації Українського Вільного Університету в Нью-Йорку (2008) та (2017), Полтавської єпархіальної премії імені преподобного Паїсія Величковського УПЦ КП (2012), всеукраїнської літературно-мистецької премії імені братів Богдана та Левка Лепких (2013), літературно-мистецької премії імені Василя Юхимовича (2014), Чернігівської обласної літературно-мистецької премії імені Михайла Коцюбинського (2015), міжнародної літературно-мистецької премії ім. Пантелеймона Куліша (2016), міжнародної гуманітарної премії «Золотий асик» (Казахстан, 2016), міжнародної літературно-мистецької премії «Сад божественних пісень» ім. Григорія Сковороди (2016), міжнародної літературно-мистецької премії ім. М.В. Гоголя «Тріумф» (2017), літературної премії імені Веніаміна Блаженного (Білорусь, 2017), Івано-Франківської міської літературної премії імені Євгена Дорошенка (2017), літературно-мистецької премії імені Богдана Хмельницького Міністерства оборони України (2017). Нагороджений медаллю Мелітопольської міської ради «За вклад у розвиток міста Мелітополь» (2014). Міжнародною Академією літератури і мистецтв України нагороджений медаллю Івана Мазепи (2016) та медаллю Олександра Довженка (2017).
Основні твори:
Автор 30 книг, у тому числі:
«Крони дитинства» (1988), «Петрогліфи» (1991), «Тяжіння сонця» (1992), «Світ очей моїх» (2003), «Дорога крізь хату» (2004), «Серцебуття» (2005), «Храм голосів» (2005), «Собор одкровень» (2006), «Зірка Вітанія» (2006), «Наголоси і наголоси» (2007), «Напроти пам’яті» (2008), «Крилогія Вічної Гордії» (2009), «Український порідник» (2011), «Катрени оголошених картин» (2011), «За Емінеску… до себе» (2012), «Медовий блюз» (2012), «Молитва за любов» (2013), «Астрофізми вічної гончарні» (2013), «Буремні буриме свободи» (2014), «Віща тінь табуна» (2015), «Я прошу вас – живіть!» (2016), «В чеканні нової трави» (2016).

Укладач хрестоматії літератури рідного краю, (у співав авторстві з Н. Зайдлер), (2009)
Укладач-пошуковець літературно-краєзнавчого збірника «Павло Каетанович Дзякович
Фундатор літературної традиції на Мелітопольщині»




ВИБРАНЕ
Поезії
ВОЮЮ ХТОЗНА З КИМ.
СУМУЮ З ВОРОГАМИ…
 Новий, ген, зорепад іще серця шукає:
не відає, що перш їх кулі віднайшли.
І падає в грунти. Й згоряє до золи,
не в силах запалить порожнє і безкрає.

Тут пуста і нудьга, бо тут нема Людей,
бо тут, давно уже, немає України –
і Матері нема, й нема святого Сина.
Є лише я і ніч: «Чи буде завтра день?!»

Нізвідки вже давно мені нема звісток.
Є вороги сумні. І фронту є шматок.

Черешня біла є (я під крилом «драгани»)…
Черешня чорна є («чорно-французька» кров)…
Знов напинає ніч над пустами покров.
Воюю хтозна з ким. Сумую з ворогами.
ТАК ХОЧЕТЬСЯ ЗМІНИТЬ
НЕ МАСКУ, А ОБЛИЧЧЯ!
 Куди тебе іще підранок-мрія кличе?
Таких ніхто ніде  давним-давно не жде.
Лиш падолисту вже довкола – па-де-де…
Так хочеться змінить не маску, а обличчя!

З останніх сил себе тримаєш у собі
серед лихих німот новітньої «руїни».
Здається, з кожним днем все менше України…
І точно з кожним днем все більша дань журбі!

Ще виєш на зірки, жадаючи любові.
Клянешся на воді, на хлібі і на слові.

Клянешся на крові! Клянешся на вогні!
Надієшся іще, що крик почує хтось…
Лиш, зраджений, на те відповіда Христос:
«Даремно! Не клянись… Не рви душі мені».
СКЛЮ ВІКНА ДУШІ –
В ПУСТУ СТАВЛЮ КРИЖИНИ
 Даремно я знов, задубілий, отут стою.
Крізь мене до Шляху Чумацького видно:
В душі моїй спаленій вибито вікна
геть скалками чорних цеглин Інституцької.

А Київ мовчить… Саморобні, як помники,
ховаючи душі, ідуть перехожі.
Іржаві щити, ні до чого не гожі…
світлини… дерева… мла… написи… помилки…

Майдан зціпенів. Може, дарма я й жив ним?!
Склю вікна душі – в пусту ставлю крижини.

Сповідатись би! Хоч востаннє! Та, ба, кому?!
Нікому ні віршів, ні болів не треба.
А вулиця лине кудись, як… у Небо.
І тіні по ній знов простують на Банкову!
А ХТО ТОБІ СКАЗАВ,
СТАРЦЮ, ЩО ТИ – ПОЕТ?!
 Вже й мерзнеш, коли всі од спеки знемагають…
Уже гориш, коли довкола мерзнуть всі…
А хочеться, хоч раз, пройтися по росі!
А хочеться ізнов пісні почути гаю!

Вже й сумніву нема: «За ким голосять дзвони?»
Не хочеться шукать майбутнього прикмет.
У вуликах твоїх важніє чорний мед.
А у твоїй Ріці тече вода червона.

І повниться єство передчуттям біди.
І повняться вогнем покинуті сади!

І, без натхнення, вже секунди – як віки…
А хто тобі сказав, старцю, що ти – Поет?!
Ну, от і їж тепер полинний чорний мед.
Ну, от і пий тепер з кривавої Ріки.
КОЛИ Й БОЛИТЬ,
Я ВСОТУЮ БЛАКИТЬ
 Коли й болить, я всотую блакить
осіннього неляканого неба.
Найголовніше – не злякати мить,
а більше нічогісінько й не треба.

Найголовніше – вибрати своє
до крапельки, до рісочки, до денця:
той ще живий, хто суть безодень п’є,
аби не згаяти й останній, може, день цей.

«Momento mori»? Ні, нехай моря
мені шумлять урочистю моментів!
Моя щаслива, золота зоря –
іще не плід метафор й сентиментів.

Веселками вона ще виграє!
Я просто є. Ні, я незламно є!
І СТОГНЕ ЩЕ ДУША,
МОВ ХАТА НА ВІТРАХ
 За тінями іти – дурніш судьби немає.
А все-таки ідеш, аби кудись іти.
Давно вже не пророк і не будитель ти,
бо все своє лишив у чорній хаті скраю.

Та хата – як душа: стара і погоріла…
Тому їх часто вже ти й плутаєш, либонь?
А час твій так тече – немов пісок з долонь…
І руки – як чужі… І обважніли крила…

От тільки жінка ще всміхається тобі!
Того й немало вже у цій лихій добі:

принаймні, не тече тому у жили страх,
що винищать твоє ущент заброди злі.
Ти мерзнеш і гориш, та на своїй землі,
і стогне ще душа, мов хата на вітрах.
НЕ ВИСТАЧА ДОБРА
І СОВІСТІ МОВЧАТИ
Не слухав… не почув… почув – не відповів…
От, зрештою, і все, що для мовчання треба.
Ніхто не вимага вже й голосу у тебе
на цій страшній межі поразок, віковій.

Навіщо ж душу знов розкопуєш до карсту,
«длубаєш сю скалу», шукаючи Води,
коли, здається, й Бог вже кинув поводи,
пустивши світ навскач до фальші і штукарства?!

Давно вже знаєш сам, що і не Геній ти.
Та зла в тобі нема для зречення мети.

Не вистача добра і совісті мовчати.
Зупинишся – помреш. Тому-то йдеш і йдеш,
не відаючи й те – жаданий фініш де ж.
Вже сивий, як туман… А все шляху – початок.
ВСЕ ДОБРЕ У МЕНІ –
З КОХАНОЇ ЛИЦЯ
Зерна в руці нема – відсіялась полова,
та жоден колосок життю не давсь взнаки.
Пісками мертвих літ нас водять «вожаки»
(про них казать «вожді» – образливо для слова).

Я п’ю дощі з лиця Коханої давно,
то з чесністю жадань, то з підступом Іуди.
Вже од «небесних манн» у цих пустелях нудить.
Й жертовна кров п’янить нам душі – не вино!

Вам хочеться пісень? А що таке – пісні?
Уже мені й слова, як чоботи, тісні…

Жадається ж натхнень – без краю, без кінця!
Й так хочеться зайти, хоч раз, кудись… за вітер.
Все зле, що є в мені (все!) – все від людських «завітів».
Все добре у мені – з Коханої лиця.
ТИ Й ПАЗУРАМИ ВЖЕ
ОЧЕЙ НЕ ПРОДЕРЕШ
Доживши до Біди, ще й каятись уклінно?
А в чому?! По тобі пройшли сади й ліси…
І, як не голоси, втаєш у голоси,
що чуються вночі під шатрами калини.

Опухлий, мов казах з байрамної толоки,
ти й пазурами вже очей не продереш,
аби жорстокий світ побачить врешті-решт.
Надієшся іще Судьби почути кроки.

Та звуки – повз і повз, шурхотні і шаркі…
І кава – як ропа. Й тютюн – як хворий кінь.

В розметаних книжках знов жебонять мерці, –
наслухавшись дерев, ведуть п’янку розмову.
Великдень. Ти – один. Любов проклявши, знову
і кашляєш в кулак, і спиш на кулаці.
РЯТУЄ ТІЛЬКИ ШУМ
ВОСКРЕСЛОЇ ТРАВИ
Чомусь, чомусь усе розшарпаніше мислі.
І висновки такі – хоч завтра не живи.
Рятує тільки шум воскреслої трави,
яка ще рве бетон і у всесильнім місті.

Немов не варте все ні кроку і ні шагу…
Своє і золоте задарма віддаєш –
пускаєш на вітри з усіх похилих веж.
П’єш істину гірку, щоби притлумить спрагу.

А істина буття, для простаків, проста:
«Не годні для життя іще живих міста!»

То, що ж тебе трима стовпом на кромці волі?
Зібрався, то іди! Не хочеш – зупинись…
Тільки тоді забудь і про жадану вись, –
те, що собі лишиш, не вище за тополі.
ЯКЩО ЛІТА – ЗГОРИ,
ТО (ТОЧНО!) ЧАРІВНИЙ ПОКОТИТЬСЯ КЛУБОК
Сказала, що життя твоє пройшло дарма…
Хіба ж то не цвілось, хіба ж то не любилось?!
Ну, хтось не написав ще головний тобі лист…
Хіба ж це привід скніть, немов – уже зима?!

Ну, так, не все збулось, що мріялось колись.
Ну, так, піски – такі, що грузнуть й драмадери.
Зате – які в пісках омани і химери,
яка безмежна даль, яка бентежна вись!

От мною прибуло іще твоєму полку…
Верблюдів проведеш ти і крізь вушко голки:

там й треба тільки лиш робить за кроком крок…
Для поступу й нема прекрасніше пори!
Ну, просто говори… Якщо літа – згори,
то (точно!) Чарівний покотиться клубок.
ЗБИРАЮЧИСЬ РАНО,
ВЕРТАЮЧИСЬ ПІЗНО…
Збираючись рано, вертаючись пізно
кудись – з-під зірок під новітні зірки,
й дароване в супіски точиш з руки:
живеш ти давно в безліричності, визнай.

Криниць не сяйнуло: копалось без віри.
Висот не сягнулось. Діждалось Орди.
Сьогодні нема де напитись Води
ні бідній людині, ні бідному звіру.

Вірш й сад, що чекають хоч осені злив,
зчорнілі, аж стогнуть – гра слів і гра слив…

У чорних проваллях пилюжного міста,
яке ти обрав ореолом буття,
і Хрест навіть, котрий колись ти був-тяг, –
даремна вагіть, котру дарма був-ніс ти.
ТУТ НЕ ЗАПАМ’ЯТАЮТЬ
НАС, СУМНИХ
Не стане сили кинути містки,
мій друже, – навчимося ми літати,
аби долати і роки, й річки,
і кимось скрізь навергані загати.

Нехай мости будують молоді
для ще молодших, що й біди не стріли,
ми ж навчимось ходити по воді
і розгортати радісні вітрила.

У старості є, бач, своя краса,
тож навчимось красиво так старіти –
і сохнучи, іскрити, як роса,
й сумуючи, сміятися, як діти.

Тут не запам’ятають нас, сумних:
ми ще залишим крила і для них.
ПОДВИГНУСЬ НА
НЕБАЧЕНУ ЛЮБОВ
Зібратися – узяти тютюну,
вогню, води, дещицю солі й хліба.
Зібратися – залишити вину
тим, що не йдуть, хоча іти могли би.

Нехай вони сукають тишу цю,
келійність осягаючи, «учену».
Таки питання ще задам Вітцю:
«Я право маю чи я – твар нікчемна?!»

Нехай леліють видимість хвороб,
а я задам ще лиха закаблукам –
Ще подратую зрадників-нероб
і ще спростую їх нудну «науку».

Порушу їхні «тверді» до основ:
подвигнусь на небачену любов!
Я ЗНАЮ:
ВСЕ НАЛЕЖНО ПРОМАЙНЕ
Кохана, я поляжу, як трава,
але твоє шумітиму імення,
Й коли вже всі розвіються слова,
коли чуття наринуть не шалені.

Я знаю: все належно промайне…
Але і тут: крайнеба і край світу,
ти нищ своєю пристрастю мене,
аби орди не знищили копита!

Лягать під ноги? Краще вже тобі,
у золоті переявившись п’яді:
якщо таки скорятися судьбі,
то краще – у твоєму палісаді,

посивіло і сонно, восени…
І причаїтись, знов чекаючи весни.
А Й ЗАЛИШИЛИСЬ – Я І ТИ
У висі чутно круків грай…
А ми «щасливо вийшли з бою».
Ну, що ж, попутнику, давай
хоч поговоримо з тобою –

про те, що не судилось дню,
про те, що честь звітріла геть вся,
про мир, про світ – про всю «дурню»,
якій згадатись заманеться.

Чи, може, досі хочеш мсти?
Чи, може, у безсуття ти вник?
А й залишились – я і ти
з двох військ, двох армій супротивних…

Прощай! Говоримо дарма:
є «правди», Істини нема.
КОМУ ВОНО Й ТЕБА –
УБОГЕ «ЗНАТТЯ»?
І біль, і натхнення, і стогін, і щем,
і в небі, і в морі, і в полі, і в лузі –
все свідчить, що я не навчився іще
любити мінливу реальність ілюзій.

Отак і живеш – наче пишеш есе,
звертаючись… ні до людей, ні до Бога, –
немов імітуєш, що знаєш усе,
не знаючи ще ні про що геть нічого.

Кому воно й треба – убоге «знаття»?
Ще поки сніг твердь золоту не вкрива, нести
нам всім в невідомість цю тайну життя –
ілюзію неголосної реальності.

Як світоч, – крізь далі, крізь доли, крізь дати!
І не долюбити… І не розгадати…
ЦЕ – ЧАС ДЛЯ ПРОЩЕННЯ
І САМЕ ЧАС – ДЛЯ МСТИ
Простить собі, поплакати й піти
з майбутнього в колишнє України –
туди, де ще не зведено мости
з кісток полеглих, де ще драговини

не виють од захланності кровей
своїх-ворожих і своїх-причинних.
Можливо б там добутись одкровень:
«Чому так жив? Тому зарадить чим міг?!»

Морозний Києве, заціпся і мовчи,
поки ще жінку не в чоло цілую!
Слова – різки, нагайки, карбачі…
Немає інших – добрих. Алілуя!

Простить собі, поплакати і йти:
це – час для прощення і саме час – для мсти.
ХОЧ НА П’ЯДЬ ЗНОВУ
ТЕРМІН ВІДСУНУТИ СУДУ
І зійти із хреста, щоб на чорній землі,
на якій вже од сліз западають могили,
розбудити сади, що до квіту – презлі
і до плоду – шаленої сили.

Увійти у солдатські прокляття і сни –
стати болем і стихнути болем,
де – війна, хоч неначе й немає війни,
вже не рік, а не знати й відколи.

Хоч на п’ядь знову термін відсунути Суду,
до якого готовий суворий Отець,
ради тих, хто ще рветься крізь терни у Люди,
ради ще не погаслих сердець.

І потому сказати їм: «Будьмо ще, браття!»
І чекати… від них же… нового розп’яття…
І НЕ ЖИВУ –
ВЕРТАЮСЯ В ЖИТТЯ
Спадає ніч. Я запалив свічу
за упокій тих душ голодоморних,
з тіні яких наврочено ячу,
зелом яких роздмухую ще горни,

гончарські печі, ватри осяйні –
все, що горить і з чого нам живеться.
Мені іще якісь належать дні,
та істина в тих днях прогіркла геть вся.

І не живу – вертаюся в життя.
І не вмираю – вимерли й за мене.
Не чую – так… шумлять сумні жита…
Не бачу – так… мілка імла зелена…

Спадає ніч. Я запалив свічу.
Болю. Горю. Не каюся. Мовчу…
ЗА КОЖНИМ КРОКОМ
ГЛИБШАЮТЬ СЛІДИ…
«Всі друзі зрадили, піду до ворогів…» –
сказав один поет, затнувшись болем.
Ну, ось і я дивлюсь у вірогідь,
яка не стане явністю ніколи…

Навіщо б і талапати біду,
коли уже й не віриться у вирій?!
Талапаю. Чалапаю – не йду
по видимості, по сирій і сірій.

За кожним кроком глибшають сліди –
пісками пусти осідають в очі…
Біди тієї, справді, – як води,
як небуття, як страху проти ночі!

Повзу. Стогну. Проламуюсь в галуззі.
Поки… іще… не зрадили… всі друзі…
ІЩЕ ОДИН РІК
ПРОМИНУВ І РОЗТАВ
Іще один рік проминув і розтав,
забравши з собою гріхи і провини,
усе зрозуміле лиш до половини,
примарність «основ» і «надійність» підстав.

Багато ще зла не вдалось побороти.
Багато крізь пальці добра пролилось.
Когось віднайшов, загубивши когось.
Трудився. Була нелегкою робота.

Все наче по-людськи. І все – між людей.
І все – для людей і з людьми, слава Богу.
Ішов. І таки не зурочив дорогу
брехливістю псевдо-величних ідей, –

уперто, сопком, день за днем, крок за кроком…
Вітаю надію свою з новим роком!
І ЯК ЗІ СКЕЛІ
ВИТИСНУТИ ВОЛЮ?!
Туман над сивим степом осіда…
А я ізнов у цім тумані – бродник.
Тарпан тече у далеч, як вода, –
так непомітно і невідворотно.

Його лиш пісня і наздоганя!
Його лиш думка і наздоганяє!
… Тепер це – марення, натхненна маячня:
вже ні його і ні мене немає.

Я вже осів – нікуди не іду…
А кінь біліє в ковилах кістками…
Я в «тихий мир» повірив – на біду.
І він спіткнувся, зник, та й стік у камінь.

Як виманити душу з мли і болю?!
І як зі скелі витиснути волю?!
ВСОТАТИ КРОВ
ВСЕ ЛЕГШАЄ ЗЕМЛІ…
Ця пам'ять, що троюдніша тернини,
смертельніша зміїної отрути…
Ця зла парабола, що знов злітає круто,
означуючи бескиди загину!

А втім, немов не додалось вини
нікому, – так, брати, й буває, сливе,
коли сонети пишуться брехливі,
коли сонети пишуть брехуни.

Народ мовчить – копичить думи злі ще.
Та неповернення уже бринить межа!
Й рука повзе, мов кобра, до ножа!

Всотати кров все легшає землі…
Оракулам муляють мислі «віщі»
й лягають шрамами на кожному чолі.
ВІТРИ СНІГИ РОЗДМУХУЮТЬ,
ЯК ПІНУ…
І легко так списати все на втому,
аби не виграти Великої Війни.
Солдати… Натерпілися вони,
та, поки що, таки не йдуть додому!

На що надіються, коли вже для надій
всесвітня розгулялась пандемія?
На те, що Бог нас зрадить не посміє
і діятиме, щоб надати див?

Вітри сніги роздмухують, як піну…
Являється у переддень Різдва
майбутнього бліда (жива!) трава,

що під снігами зачаїлась до пори…
Стоять солдати: підпирають в спини
їх ще могил солдатських бруствери.
МОЖЕ, Й ВАРТО СЕБЕ ЗАПИТАТИ:
«А ЧОМ НЕ МИ?»
А завія уже знов жаліється кожному:
«Треба геній. А ти от – не цей!»
Покоління нездар... Не сприймаємо боже ми –
од покари до теодицей.
Може, й варто себе запитати: «А чом не ми
свій кривавий лишаємо слід
там, де люта зима пише білим по чорному –
виправдовує знов білий світ?
«Ох, раніше, скажи, правду, Боже, ти ніс з ким
і чиї фарбував прапори
в заголовні такі кольори,
в таку зиму червону од рим бажанівських?!» –
хрипимо знов простудно про стид.
Простір просто ж чийсь постріл простить...
ДЕСЬ, МАБУТЬ,
СТАВСЯ ПРОСТОРУ ПРОРИВ
Дощ аж сичить, знов повзучи в світи.
Шибки тоненькі скрикують тоненько.
Являються мені із темноти
то брат небачений, то батько, а то ненька.

Десь, мабуть, стався простору прорив
і мертві йдуть із вирію додому.
Уже я з кожним з них поговорив,
та не зараяв у біді нікому.

Хіба її ти відворожиш – смерть?
Їй можна заплатити лиш собою.
Дощем цей світ уже преповний вщерть.
Душа ущербна сповнена журбою.

То, як же не піддатися печалі
у кінці світу цього чи… в началі?
ТА ЇХ Й НЕ ТРЕБА –
ПРОРВИ ГОЛОСІНЬ
Вона таки, ясна печаль, бува.
Постійного не витримати щастя.
Тоді піснями і стають слова –
народними піснями. Хоч нечасто…

Та їх й не треба – прорви голосінь.
У цім житті і вистраждать мені би
одненьку пісню, щоб співав би син,
коли достатньо і любові, й хліба.

Та ще одну, таку сумну, як дзвін,
що стогоном полохає удачу, –
аби потому нею плакав він,
коли в житті уже всього – нестача.

Тому натхнення миті і ловлю,
тому живу, страждаю, і люблю.
ЩОБ ЗА МАЙДАНОМ
КОЛОСИЛОСЬ ПОЛЕ
А знаєте, спокійно я віддам
талант, натхнення, спрагу, біль – усе це,
аби вернутись знов на свій Майдан –
надією знов освятити серце!

Щоб не сукати гемонську журу,
його пройду і за доньку, й за сина.
Якщо на тім Майдані не помру…
Якщо на тім Майдані не загину…

А хоч би й так! Принаймні, вже тоді,
зважаючи на чесність і відвагу,
мене прикриють друзі молоді
пшениці й неба українським стягом.

І підуть. І не вернуться ніколи.
Щоб за Майданом колосилось поле.
БУВАЄ, ЩО БІЛЬ
РІЗКО ТАК ПРОЙМА
Нічого непоправного нема.
От просто так далося в цьому світі!
А то були б свята не варті квітів,
й була би даль – як покритка німа.

Буває, що біль різко так пройма
і вибуха, мов блискавка у вітті…
Нічого непоправного нема,
поки ти є і вільний в цьому світі!

Не вічні ні розлука, ні пітьма,
ні спрага, ні зажура, ні розпука.
Ось гарну звістку принесла онука…

Я думаю: «Палив себе дарма.
Вона – прикмета славна і сама!»
І знов, і знов роботи просять руки.
ТА ЩЕ ЛЮБИТЬ
Я ГОДЕН ВСЕ-ТАКИ
Кінець (а наче – середина!) літа,
немов у пеклі грішників, пече.
А зовсім же й не грішна отча липа
в журі схилила віти на плече…

Вона стара. Й востаннє, може, горнеться,
щоб спеки й спраги видихати шок.
Уже пряде їй в кроні сива горлиця
на саван туркотіння трутний шовк.

Сюди гукнуть на Спас би «мавку-з-перцем»,
та нас давно вже розвели літа…
І липа тихо стукає у серце,
така, і в смертнім сумі, золота.

Болить мені: «Пролинули роки…»
Та ще любить я годен все-таки!
А ХОЧЕТЬСЯ
ГОРІТИ ЩЕ НАПРОЧУД
Така стерня – не заховати й очі.
Вже по обійстях літо рознесли…
І ти стоїш прозрілим проти ночі,
в якій стають же здобиччю й орли.

Пітьма на доли наповза спроквола
з померлих сіл й занедбаних горищ.
Знов сонячна підкова (чи пів кола?)
з-за обрію під’юджує: «Гориш?

Те – поки ще дерева тут джеркочуть, –
поки садів не погасив цей світ…»
А хочеться горіти ще напрочуд.
Й нехай реальність цим горінням снить!

І я живу, і я таки горю.
І я люблю, болю і говорю…
ТОЖ ТИ ЗВУЧИШ,
Й ЗВУЧАТИМЕШ ДО РАНКУ…
«Чим кращі, – думаєш, – за мене дальні вишні?»
Та місяць вже виблискує, мов ніж.
І жури повертаються, торішні.
«Ох, жури-жури, як набридли ви ж!

Ну, бути би горобчиком у стрісі,
то й вигрів би домашній тихий рай…»
А сонце врешті гасне на узліссі,
ледь схлипнувши: «Якщо болить, ти грай –

звучи, кричи, стогни, як наостанку,
щоб оминули кам’яні дощі!»
Тож ти звучиш. Й звучатимеш до ранку –
до спалаху майбутнього душі.

А скільки ж в тебе іще добрих днів,
що із досвітніх починаються вогнів!
ЦЕ ОСІНЬ
ДОГОРАЮЧИХ АЛЕЙ…
Яснять червоним шерехом алеї
і ясени красніють у воланні.
Цю осінь не об’їдеш і волами,
навіть гріхів позбувшись Галілея –

повіривши, що крутиться Земля –
себе і всіх у тім переконавши.
Вже просто зрушити б, зітхнувши: «Гріхи наші…»,
непросто, коли бачиш млу здаля.

А навіть мла багряна, як вогонь!
Й роса кривава на гранітній брилі
фонтану мертвого – чатівника безсонь.

Лиш голуби, як перше, сизокрилі,
розпурхують цей суму  мавзолей…
Це осінь догораючих алей.
ЛЮДИ? ХАЙ ДУМАЮТЬ –
МЕРЗЛИ АБИ…
Хай собі думають, що так і треба,
що це блюзнірство не дограний блюз.
Єв колуном виколупують з ребер
хай, щоб аж потом дощило з-під блуз.

Може, частіше брестимуть за брами,
де шрифтом Брайля читають лише
із «середмислля» цього телеграми –
дивні канони і давні кліше.

Знов у гілки витікають дерева
смолами чорними, випивши ніч…
Й Світло не варте заплаканих свіч:
древні дари дарувались даремно!

Люди? Хай думають – мерзли аби
й так хоч сприймали весь безум доби.
ЩЕ ВІДЧУЮ
ГРУДЬМИ МАТЕРИК
Поховайте по смерті мене
У сумотній тіні кипариса…
В. ШЕКСПІР

Поховайте по смерті мене
у сумотній тіні кипариса.
Я спокійно углибну в сумне.
Я засмикну цю твердь, як завісу.

І так легко вже більше ніхто
не образить моєї надії.
Десять вершників, може, чи сто
моїх марень злий вітер розвіє…

Ще відчую грудьми Материк
і розхитаний бурями Острів…
Але, як же вмирати непросто,
якщо вмерти врага не прирік!

Тож, покіль не зроблю основне,
хай Всевишній рятує мене.
ОТАК Й НЕ ОСЯГНУВ
ПОНЯТТЯ «СВЯТО»
Я так й не осягнув поняття «свято»,
хоча з віків аж прискала снага,
й казала мати: «Мусиш музу мати!
То наречена й геть недорога…»

Та не було і ламаних сантимів.
А сентиментів серцю вщерть було.
Іще й дружив же, як на зло, з «отими» –
які живуть самі собі на зло.

Запахи «польщ» і кольори «молдавій»
чув-відчував, та в росяній траві,
я розтавав на складові живі
і просто ринув, мов святий, мов давній –

в афери і офіри, і розплати…
Отак й не осягнув поняття «свято».
НЕХАЙ ГОРИТЬ
ІЩЕ ЗОРЯ ЛЮБОВІ!
А як любити, коли всі ідуть
за ту межу, яка бринить в негоді,
і губиться краси рахманна суть,
що довго накипала у народі?

Ні! Не боюся вічної пітьми,
та жаль ще нерозтраченої сили,
яку так часто міряємо ми
лиш кроками сумними до могили.

На зло судьбині славлю я життя!
Нехай горить іще зоря любові!
І, хоч секунди та роки летять,

молюся на серпанки кольорові,
на жінки дивовижну сяйну стать,
на мрію, котра – сталь в буття основі.
ТЕПЕР НЕ ПІДКОРЯЮСЯ І ВСЕ!
Тепер не підкоряюся і все!
Ні ворогу, ні часові, ні смерті!
Страх ниций ні від чого не спасе:
перемагають вперті і відверті.

Тепер не покладаюся і все!
На догми, на карби і аксіоми!
Нехай мене Ріка Життя несе
і в те, чого боялися всього ми.

Не лютий зух, а лицар і шукач
скарбів науки і секретів суті,
віднині озиватимусь на плач

на клич, на сміх – на ті чуття забуті,
які не терплять розграю дознач
і не ведуть до скону на розпутті.
















Нашi автори

Віка БРОВАРНА

поетеса

Віктор РИБАЧУК

письменник

Тарас ФЕДЮК

поет

Ігор ШУРОВ

поет