Головна || Новини || Гості || Фотогалерея || Бібліографія || Архіви || Критика

АСОЦІАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ

ПРЕЗЕНТАЦІЯ НОВОГО ПРОЕКТУ

Борис НЕЧЕРДА
поет
1939-1998
Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка в 2000 році за збірку поезій «Остання книга»

Народився 11 липня 1939 в селі Ярешки Житомирської області 
Дитинство пройшло в Олександрії
Жив і працював в Одесі
Закінчив кораблебудівний факультет Одеського інституту інженерів морського флоту
Основні твори:
Друкувався в одеському «Маяку», а також на сторінках місцевих газет
За життя випустив 12 книг поезії та один роман.
Друкувався на сторінках антологій, що виходили в ряді країн Європи, в США та Канаді




ВИБРАНЕ
Поезії
Снігурі

(Білий естамп)

Серед зими дістати лижі,
морок позбутись взагалі
і натщесерце слухать в лісі
високу мову снігурів,

і вже не згадувать обідні
бучних чиїхось роковин,
аби лише дерева білі
сміялись в білі рукави,

аби лише не знаком дурня
різнилась тиша лісова,
і стовпчик світла на котурнах
стояв і лісом ласував!

І наодинці, по метілі,
зайтись нестидними слізьми
над півдитячим примітивом
малюнків матінки зими…

Дійти узлісся, як порога
у людний світ добра і зла,
і в глупім полі ненароком
вгадати контури села

і хутко братися за розум:
своє “добридень і щасти!”,
як оберемок дров з морозу,
до хати крайньої внести,

глядіти в стелю — в небо хати,
а бачить інші небеса,
коли  й лишилось небагато:
сміятись, плакать і писать…

І беззахисним на ослоні
мовчати з думкою про хліб.
Зловить себе на чеснім слові,
як інших ловиш на брехні…
І все, і можна помирати!
Оскільки досі ти не встиг
гріхів одступництва набратись,
як твій кожух — ласкавих бліх!

…Вертаєш виспраглим додому
у снігопад, серед зими,
і снігурі летять додолу,
як з хору випалі псалми.
Райдуга
Доля мені годила.
Оком на неї важу.
Гляньте: котра година
на золотому вашому?

Довго ходив на прощу,
збився з числа та міри,
то підкажіте, прошу,
що за пора, допіру.

Що за пора гадюча
з ножиком просто серця…
Тількино не годуйте
пряником екстрасенсів!

Кручений мій паничу,
не відцвітай нерідно,
а помилуймось ніччю
просто із підворітні!

Райдуги дивен висяв —
з чого вродивсь так легко?
(Хтось із нас помилився —
я чи вона, сердега…)

В задумі непорочна,
нехтуючи провалом —
райдуга серед ночі!
Цього ще бракувало…

Мало набідувався?
Наслідки — препаршиві,
бо за мої дивацтва
дано мені ж по шиї.

Все — по заслузі більше!
Долю за дужки виніс.
Марно метати бісер
перед умиті свині.
Мова про інше…
Справді:
райдуга — із нічого?
(Серед порядних райдуг
ще не було нічної).

Радощам навдогоду
яро горить, настільки
красна і прохолодна —
мов кавунова скибка!

Пробуйте дивовижу
духом, а не перстами.
Н е   б а ч и т е?
А я — виджу,
отже, і не постарів.
Мисль не учора виникла,
стверджувана заледве:
яблуко без червивинки —
тільки коли зелене.

…Темрява в узороччі.
Зірка шукає шпарку.
Перша година ночі? —
Перша година ранку!
Кілійське
О панно Інно, ніжна Інно…—
живуть тичинині дива.
Тут воронованою міддю
шугав карбований Дунай.

А жовті сови з віт лапатих,
і віск, що меду натягнув,
надвечір світяться лампадно,
як грішна квітка тютюну.

І понад ніч, і понад крики —
нечутно точаться
з погорд
епічні в гирлі поєдинки
солодких і солоних вод.

а ми зза вогнища не  вчули,
як там — на стику двох осердь
дітей кефалі та чечуги
крутила яра карусель.

Солов’ї
Навіщо було підглядати
крізь просвіт плода і листка,
як брат упосліджує брата
в оркестровій ямі садка?
Навіщо жадливо взнаємо
(не тямлячи міри й межі)
основу не наших взаємин
і виміри — зовсім чужі…

Услід за полярним евенком,
що оленя в тундрі пасе,
гадав я, що наш соловейко —
це щось… не таке, як усе.
І вищий за смуток і чвари,
й гармонії символ ясний,
і навіть Сократова чаша
ніщо у порівнянні з ним.

Пригода чи доля — довідайсь! —
на розмисли скрушні мені
підсипала двох індивідів
із племені тих співунів.

Цікава невдача спіткала.
Я щебету марно чекав:
правничі нічного вокалу
забули про власне вокал.
Затяті, найоржені смалко,
тремтіли на кігтях міцних, —
таке відчуття, ніби сварка
точилася щойно між них.

Чого вони не поділили
на схресті мелодій своїх?
Невже — лиш душі і тіла
солодшої зміж солов’їх?
Не знаю. І знати не варто!
Я й так нерозважно чиню…
А сутичка їхня приватна
не скінчиться унічию.
Видовище це неприродне:
гартовані в інших ділах,
жаріють один перед одним —
мов кулі в рушничних стволах!

…Як виваляному в калюжі,
і стидко мені, і страх.
Чергову з священних ілюзій
співцями розвіяно в прах.

Відмию окрадену душу;
удамся до певних утіх;
забуду! — мов очі замружу…
А варто — щоб виколов їх!

Навіщо було підглядати
крізь просвіт плода і листка,
як брат упосліджує брата
в оркестровій ямі садка?!
Бо, крім аналогій п р и б л и з н и х,
нічого не дасть нам знаття
основ узаємин і пісні
та міри чужого буття.
І досить!
…А й досі тяжію
(як в поле якесь силове):
ворожо напружує шию
мій лагідний брат соловей.
1983 рік
Набуває сили рок.
Тільки й чути: хеві метал.
Перебудем? Дулю з медом! —
імпотенція думок.

Набуває сили рок.
Замість розладів статевих,
спостережено в стратегів
імпотенцію думок.

Набуває сили рок.
До душевного угаву
покалічений “афганець”
довжить милицею крок…

Не в країні Лімпопо
втрата брата і сестри,
а в крайні Імпопо
з роком — 83.

З перепою спить пророк.
Єрихон не вчує скрипки.
Боже правий, святий, кріпкий,
до кінця спотужни рок!

Ех… потенція думок…
Зодіак
Не дивую з людських видозмін
ні високого духу, ні вбозтва.
Як одужуючому — вітамін,
дався к старості досвід абощо…

Телефон прослуховуйте мій!
Перлюстровуйте пошту.

Переслідує назирці хорт.
Тож і ви покладіться на чудо.
І чиніть, хто до чого охоч, —
хоч під ліжком у мене ночуйте.

Тільки спершу — для блага свого ж —
мені душу знечульте.

Небагато потрібно душі.
Забаганка вибачна й природна:
щоб умілець її потрошив
під наркозом… Але — принародно!
Хай душа відбува привселюд
в драгву неба. І світиться звідтам.

Того сяйва (а то ж не салют!)
не показуйте дітям.
Затуліть їхні очі зіркі!
Не давайте глядіть у безодню…
бо душа — не самі лиш зірки,
але й вигріб мерзотний…
Не пускайте малих у вертеп,
щоб до крові
завчас не
навиклись!

Не на вас, а на ваших дітей
уповаю,
невіглас…

Не соромтеся, нумо скоріш
призволяйтесь і пийте доладно,
вітчизняні мої комарі,
шанувальники мого таланту!
(Скільки масок довкруж, а не лиць.
Як смакують інтим, до холери…)
Я цікавості вашої — лиш! —
безстроковий галерник.

Хоч який улаштовуйте трус,
а зловмисля —
не маю віддавна!
Впізнаю тебе, споєна Русь,
і — склотарно вітаю.

Лисе полечко… ліс під дощем…
птаства сірого стереощебет…
Тут вічнавіч побути б іще
з ще
живою душею…

Замість певності — віра сліпа
(золоті обіцяльні обценьки),
що придатна й годиться хіба
не для цеху, а церкви.

Чи багато потрібно душі?
Тільки спасу! Котрогось із тисяч…
Там, де пиляно, тирса лежить.
І сталевія тирса.
Тож визбирую, мовби магніт,
співвітчизників спиляну щирість.
Святсвятсвят! Що за тінь у вікні?.
Хто в потилицю дише мені? …
. . . . . . . . .  . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Знову… Здрастуйте, Штірліц!
1979
Антиутопія

Олі

Об револьверну собачку порскому
пальцю спіткнутися — наче об кому,
після якої: “Всі до обкому!
Всі до обкому — й пощади нікому!”
Пальцю здригатися. Оку сіять.
Грали до шалу. Програли дощенту!
Як було древніми й речено щемко —
Пес лиже цівку з губи Чаушеску…
Що нам ще вичворить Еклезіаст?

Рік на призаході. Східна Європа.
Цапа вподобано, й сірка в окропах.
Біблія в чорній шкірянці наопаш —
читана, отже! А схоже на обшук:
витрус полови, поокрім зела.
Що там торохко торує дорогу?
Морок. А з мороку сморід терору
(новозавітного; замість старого).
Пальцю здригатися. Оку сіять.

Знане з Радищева, чудище обло
нині шкураттям шагреневим зсохлось
та й обернулося — з панства на охлос.
Хто ж проти кого? Епосі на поглуз
шісткою врізано по козирях!
Начеб у жилах, холоне в антенах.
Чиним, лицюєм, аж поки зведемо
виворіт!.. Зносу не мають вандеї.
Пальцю здригатися. Оку сіять.

Снись мені, люба, майбутньому зеку,
снись у безпеці (як брешуть в газетках),
снися в прихистку останньому — себто
на розкладачці на кухні в Генсека
(лиш не харчуйся з його казана!).
Знайся, кохана, не май того знати:
доля біжуча во врем’я ненатле,
я — трохи натовп, а більше — не натовп…
Пальцю здригатися. Оку сіять.
* * *
Знову щовечора сходжу з ума.
Бачити страшно чи й знати:
підлітки в парку розкурюють мак,
злидні мої вітчизняні.

Поки парламентський моветон
з радіо битиме молотком,
вимруть мої підранки —
поєні маковим молоком,
а не сонетом Петрарки.
* * *
Був чоловік… Ну й
що із його грищ?
Слава для нього — нуль.
Він уподобав гріш.

Доповнення до заповіту
Більшого сволочизму,
ніж той, що в мені, немає.

Я не потрібен вітчизні.
Був я потрібний мамі.

Три крапки по слові погань.

Три літа і більш, як агжо
мати говорить із Богом.
Бог не про все їй каже.

Ледь оббулася в сяйві,
навикла до співів у кущах,
то що дрянцею взайве
ятрить материнську душу?

Пощо їй знатись на втечах,
на зсохлу його семижил,
і як йому там ведеться,
самішому з найсаміших:

міняє миро на мило,
а журавля на жандарма,
і неба сягти наміривсь
не так, як вона жадала…

Все правильно в сумі чисел
і в крові з аорти чи пальця.
У мами вже інша вітчизна,
а я ще за цю чіпляюсь —
односердь, обіруч, усуціль!

Вітчизні те все настільки
до лямпи… — мов квітка сучці
в солодкий період тічки.

Більшого сволочизму!..
P. S.
“…і прошу громаду, до титла
долюбити мою вітчизну,
як звідтам я сам не могтиму…”

Колядування у фамільному замку
“Трояндовий вінок”
мальвазії спожий уста утри Мальвіно
корсета розшнуруй і вибийся з панчіх
колядники пішли одначе неймовірне
триває за вікном дрібкоче і пахчить

не сяйво проз шибки вдиралось а по сяйві
ще й срібло на столі дивочно зайнялось
і знову звук і пах — так наче посівають
вишневим квітом і ядрінню з НЛО

цього ти не збагнеш в своїм середньовіччі
ото камін і жар то вовча хлань а це
на шкурі левеням спить Леонард да Вінчі
ти ськаєш в бороді курляндським гребінцем

і прянощем чоло божественне умастиш
і пахви промокнеш півнястим рушником
і в ночвах власноруч одквасиш сподні Майстра
а більшого ніні не смій не руш не мож

ото й усі твої Мальвіно забаганки
солом’яної чи нітрохи не вдови
а я з моїм добром і моцом небагацьким
не виден я тобі
не виден навдовік…

за чим я тут і там ушивсь якого ката
від світу що не тяг й на курячий жовтяк
де заколот умер і звідки хіть зникати
дорівнює судьбі за вичерком життя

за вичерком життя та за вирахуванням
іще кількох дрібниць й докучливих химер
якот: ганьба або свобода чи кохання
а також записник на кількасот імен

не виден я тобі
се добре є Мальвіно
я скоро схаменусь і здимію звідціль
от тількино свічу здійму до мальовидел
з яких як з конопель виткаються князі

виткаються князі в крицевих обладунках
з мармизами ченців чи спитих забіяк
нічого в них нема що збуджувало б думку
крім віспи чорних ком на білих соболях

а втім я не глядач і не дуркопідглядник
аби трусився від голизн твоїх колін!
лиш гріюсь при вогні де мав би Леонардо
та й не вчиню того що міг би тільки він

ні пальцем не сторкну ні грішним іншим чином
варязьке пасмо з уст і попри зваду вмить
не здихаю разка зворушливих мачинок
в западинці поміж ключицею й грудьми

Мальвіно не чудуй і поготів не бійся
я в тебе мимохідь і є в кінцікінців
лиш привид навпаки колядник
гуляйпільський
з козою
при звізді й пашниці в кулаці…

ми здобич
нас обох
мазнув Господній промінь
та в неокраїй тьмі ми не значніш овва
аніж короткий зблиск і ще коротший
промельк
двох різних а точніш двосічних існувань

Мальвіно прощавай я вщерть
намилувався
минув аукціон — наш лот не розігравсь
зате ввійшов у кров галантний смак
мальвазій
а решти й не було
ми пси на миловарні
Мальвіно Розенкранц
Malwina Rosenkranz…
* * *

S.N.P.

Через декілька літ закінчиться мій недоліт
до мети, до судьби і до N., що єдину й любив.
Слава віком накрилась і пахне, мов нафталін
в гробі, де вже гараздує міль і кам’яніє пил.

Тільки декілька літ, і гаплик, і затим одпуща
єша рабові гріхи незумисних провин,
і важкою совою зійде й підморгне знад плеча
назавжди неживими очима хрещатий барвін.

Недоліт, недоплав, недолив, недопив, недолам,
недобір і, нарешті, розпука дзвінка, коли мруть,
бо в затоні поцарськи зужитий на прах криголам
багряницею ржі зацікавить хіба Камерун…
Та во врем’я безврем’я, затхле на пах і люте,
все одно незнищенна й така, що не прагне на торг,
залишається вдячність лихому життю. Та людям
(дуже небагатьом).
* * *
Сходило сонце. І мисль
з ним підіймалась.
Як змолоділися ми!
Як нас вже мало.
Друзі позгибли хто де.
Любок не стало.
Тільки несмертний халдей
вірує в сало.
Тільки судьбі навзаєм
через нестачу
друзів — устав Віфлеєм…
Пізно, одначе.
Гляньте, які береги
по той бік ріки та світу!
На відстані (тільки!) руки —
наші батьки та діти.

Відгоготіли, відлинули й геть одплакали
плавтами й іншими істориками
зрання
понад уставленими (давно) планками
наше знання.

Замовте за мене золоте слово
на рівні лавреата В. Базилевського,
аби до вас я вернувсь знову
бодай то одненькою думкою —
кепсько.

Животійте, братове,
розкошуйте, сестри,
у найвисокій жазі та малості,
Най вас проведе прощальним жестом
Господь…
і майте, що маєте.












Нашi автори

Віка БРОВАРНА

поетеса

Віктор РИБАЧУК

письменник

Тарас ФЕДЮК

поет

Ігор ШУРОВ

поет