Головна || Новини || Гості || Фотогалерея || Бібліографія || Архіви || Критика

АСОЦІАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ

ПРЕЗЕНТАЦІЯ НОВОГО ПРОЕКТУ

Галина ОВСІЄНКО
поетеса
Член Асоціації українських письменників
Народилася 06.05.1953 року в місті Тараща Київської області
Закінчила Київський інститут культури (1970)
Працювала методистом театрального жанру в обласному науково-методичному центрі народної творчості у Вінниці. Нині керівник театру-студії “Пролісок” при вінницькому Палаці дітей та юнацтва.
Працює кореспондентом обласного радіо.

Основні твори:
Вірші публікувалися в обласних та республіканських газетах, колективній збірці “Первоцтвіт” (1982)
Авторські збірки: «Куди, невидима, іду», «Фіолетовий світ», «На крилах ангела», «Поезія хоче тиші», «Квітка неба»




ВИБРАНЕ
Публікується в авторскій транскрипції
* * *
По-давньому сідало сонце
На храм Миколи Чудотворця,
На хор печальних куполів.
Мій син, єдиний поводир,
Уже мене за руку вів.
І позолочена гора
Відкрила таїну віконця,
У день Миколи Чудотворця,
У час добра.
Земні епітети і вміння
Уже дрібницею були,
Коли зліталося прозріння
У спів бджоли.
Є найдовершеніша путь.
Себе віддати і забуть.
ЖЕБРАЧКА
Хто ти, старенька жінко,
дощами вмита.
Ти знаєш більше могил і вітру,
зими і літа.
Бо ж стільки треба було тобі
переспівати,
щоб долетіти до цього місця
і примовчати.
Коли життя останню латку
у тебе вирве,
ти підеш тихо собі молитись
по той бік прірви.
А зараз: - Дайте хоч на вечерю,
бо ж їсти треба.
І я молитимуся за вас
по цей бік неба.
НАРОДЖЕННЯ

У тісноті я кликав до Господа І простором озвався до мене Господь! /пс. 118/

І
У мить перед Різдвом,
Всесвіт відпочиває.
Зливаються в одне
квітка, зірка і тіло.
Тріпочучи голубою стрічкою,
зависають над неосяжністю.
Земля у білому вінку,
очищена і наповнена –
чекає…
Заглиблюючись у тишу,
відчуваєш її глибинну прозорість
і величність.
Кожна клітинка життя
стає значливою.

ІІ
Який безмежний час,
не відавши покути,
себе відчути скрізь,
і все в собі відчути.
В жіночому єстві
не місце пориванням.
Яка солодка суть
Любові і чекання.

Яка бентежна мить,
яка блаженна тиша,
забутися, щоб жить.
І на сторожі дум,
і планетарних звичок,
в ритмічному танку
палахкотіння свічок.
У ангельських очах,
покора наймиліша.
І подихом живе
ця кришталева тиша…

ІІІ
Усе, що було,
буде і є,
проявляється голубими
пелюстками.
Поволі спускаєшся
пелюстковими сходинками
у глиб свого серця.
Легкість і покірність
змінюються непередбачуваною
радістю.
Пахучий щем кружляє тебе
у пелюстковому вихорі.
Мить – і ти летиш…
Там, на самому дні,
ти відкриваєш очі,
почувши спів
золотої пташки.

Хор запахів і звуків
дарує тобі дитя.
Звеличену і щасливу,
у піснях і сльозах
тебе піднімають
пелюсткові сходинки
у зовнішній світ твого «Я».
Ти - МАТИ
НЕБЕСНИЙ КОРОЛЬ
У цьому забутому
царстві
берег дощу
мовчить,
і тільки срібний
годинник
нагадує
про мить.
Стрілку на сім
відпущу,
думка сягає
дна,
я – не одна
в царстві дощу.
Гірко – земний
рятунок
стелить мізерну
роль.
Спасибі за подарунок,
ти – мій небесний
король.
Пахне твоїм
багаттям
букет із дощу
й розлук.
Стрілка на циферблаті
зближує зустріч
рук.
Думка
сягає дна.
Я – не одна.
* * *
Бажання ніжністю
кується.
Печально плаче,
ламко гнеться,
пливе у форму
без хотінь.
І світла тінь
тримає край.
Цнотливості
ти форму дай.
Не випускай
ту мить велику,
що закарбовує
навіки.
І знову пристрасть
через край,
і ніжність стелиться
супроти.
О, мій ковалю,
не згасай.
* * *
Бородатий пастух
звеличує стадо своє.
І мале у великім,
велике в малім виграє.
Зберегти б оцю мить
і залишить на потім.
Де в роботі
невтомних коліс
не зупиниться віз.
Де кується залізо
на білого птаха.
Де на плаху
сповзають
лише пелюшки.
Де із крапки – роки
й навпаки.
Де вогонь
не потух,
де на троні
пастух
прославляється
стадом.
* * *
Я так втомилася,
що в літо
уже не думала зайти,
щоб в ньому, там,
тебе зустріти.
Мандрівнику,
ми не чужі.
Над нами ніжні
міражі
понять, і образів,
і звуків.
І думка ллється
в небуття
і піднімається
над світом.
А за вікном
коротке літо,
і пахне кава
полином.
За нами дня
сліпуча мить
малюнком стелиться
простим.
Хтось відшукає
тихий звук
і, пригортаючи
до рук,
задумається
перед тим –
а хто б його міг
загубить?
* * *
Мережить дощ
на зморений асфальт.
І жалощів чекає
хриплий альт,
комусь збирає сльози
по краплині.
А що, як завтра
хтось та закричить
на збужденій від плоті
половині?
Пречиста діво,
твій ковчег
в роботі.
Всьому і всім
беззахисно прости.
Не бійся заблудитись,
щоб знайти.
* * *
Іще не скоїлось
нічого.
Іще безлико
день тече.
Із золотого –
золотого,
і тихо ллється
на плече.
Знайти себе
і не віддать.
Є інша рать
за небокраєм.
Вона давно
мене чекає
у всюдихідному
човні.
І вже ці хвилі
не мені,
а тільки шепіт –
вибирай…
Де край
мого земного
бору,
щоб знову вибратись
на гору.
І залишитися
в човні.
СЛУХАЮЧИ НІНУ МАТВІЄНКО
У голосі суще.
Воно не кричить
і не прагне медалі.
Хіба що й надалі
так хоче вливатися
ніжно у віття.
Цим звуком пульсує
прийдешнє століття,
й шепоче – Ще райська земля
не мовчить.
І жить
закликає коріння
з печалі,
з простої відгадки,
а що є листок?
Візьми цей росток –
і засяєш.
Таємне про пісню
запитуй у Бога.
Бо ж стежка розлога
її неземна.
Купаючись в звуках –
небесне збагни.
І слухай, і слухай,
і часом, бува,
не засни.
* * *
Пізнай мене
у вигині плеча,
в ході старої,
що до втоми звична.
Коли згасає
думка електрично
і падає тривожно
у печаль.
Пізнай у фіолетовім диму
чужого горя
і чужої долі,
коли поволі
мовкне небокрай,
і хтось його запитує:
чому?
Та краще в слові
ти мене пізнай.
* * *
Ця дача легка
і вбрана.
В ній серпень
притих.
Неначе рука
Сезанна
Зробила маленький
штрих.
А ще рука
змалювала
того, хто прийшов
сюди.
І ніжний політ
фіранок
аж до води.
Плелася із берега
м’ята,
і серце охоплював
щем,
і мить була
забагата
розмовами, сміхом,
дощем.
І троє,
однаково милі:
не ждали розваг.
Проте…
Про що вони
говорили?
Так, про пусте.
Про літо, удачу
й славу.
У кожного свій секрет.
Пахнув хмільними
травами
береговий букет.
* * *
І парувала міцно
кава
За пророкуючим
столом.
Мене ви проводжали
в славу
так трепетно.
Сміятися було
несила…
О, знали б ви,
як не хотіла
пророцтва вашого
я слів.
Собачкою б я вам
служила
біля мольберта.
А ви уперто
про своє…
Куди, чому?
І чи де є
такий ще спокій,
як у вас?
Коли ж ви двері
зачинили,
вогонь погас.
І я, як дика
ковила,
напівобламана
пішла.
О МІЙ МАЕСТРО
О мій маестро,
смійтесь без печалі.
Я вас придумала,
а ви вже й за своє.
Нова фантазія
підступно виграє.
Ловіть момент.
Ви – диригент.
Я ж випаду
з оркестру.
* * *
У оранжевому
колі
акварель дощу
стаккато.
Видно сонячну
сонату
на оранжевих
хустинах.
Сіра злюка-закарлюка
зачіпається
за днину.
У самотності немає
ні обличчя,
ні ходи.
Спішимо
ми всі туди.
Мій художнику
лукавий,
озовися
не гаркаво,
намалюй мені
мене.
У сумне не заглядай.
Дай
на згадку
чисту кладку,
що самотність
обмине.
* * *
Ніхто не чує,
а зовуть додому
всі дзвони літа
у повітрі рано.
І на вустах,
запечена й кривава
ятриться рана
бабиної втоми.
Принадами спокуса ожива,
відбитком упинається
в коліно.
Хустина,
наче біла павутина,
летить через осяяні слова.
* * *
Не плачте,
поетеси,
вас люблять
не за перса.
І не за очі
милі,
що гріють
на могилі.
А за подвійність
плину,
що на папір
ви клали.
Коханий вас
не кинув.
До вас
не долітали.
І за останнє
слово,
яке вже
не сказати.
А ще за те,
що вміли
понад усе
мовчати.
За те,
що не до моди
в безсмерті
нагороди.
Вмирати так
незвично
в рядку дано
уміти,
щоб потім жити
вічно,
щоб потім
не старіти.
* * *
Писала жінка
про любов,
про відпочинок
забувала.
Вона кохала…
Читала жінка
про любов,
надривно звуки
у самотність.
Вона чекала…
І свічку прагнув
не гасити
холодний долі
вітровій.
Мені нашіптувала
Муза,
а серце їй.
* * *
За маскою щасливою
сміється наше стидно.
Грай клоуна, мій рідний,
це все, що тут можливо.
Не зупинись на ноті,
вона п’янка до згуби.
Грай клоуна, мій любий,
а генія – вже потім.
* * *

«На Монмартрі для мене свято. Старий акордеоніст зіграв «Під небом Парижу». Віктор Абрамов.

Монмартр –
то не жарт
в різноколірних
звуках.
Акваріум стилю,
і злету, й біди.
Я там не була,
але я там –
завжди…
Мале і велике,
потворне і дике
у склянці для всіх.
«Під небом Парижу»
зіграй, музиканте,
смішний від утіх.
І генія топче
нестерпно Монмартр.
І жарт розлітається
бризками фарби,
цілунку,
рахунку,
вина.
Монмартр,
я до дна
випиваю твій сміх.
Під небом Парижу
до творення дива,
великого дива
впускаєш не всіх.
* * *
Простіть, забула я, що вишні
уже доспіли запашні.
Тому й поезії Всевишній
десь забарився на три дні.
Така печаль, що косять трави,
що день, як дивний передзвін,
мені всміхається лукаво
і щось шепоче навздогін.
Простіть, я так хотіла жити,
а ви й не знали, що є літо.










Нашi автори

Віка БРОВАРНА

поетеса

Віктор РИБАЧУК

письменник

Олександр ДМИТРУК

поет

Ігор ШУРОВ

поет