Головна || Новини || Гості || Фотогалерея || Бібліографія || Архіви || Критика

АСОЦІАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ

ПРЕЗЕНТАЦІЯ НОВОГО ПРОЕКТУ

Володимир ПРИЛИПКО
поет, археолог
(1947-2004)
Лауреат літературно-мистецької премії «Кришталева вишня» 1996 року та Всеукраїнської літературної премії імені Михайла Коцюбинського 2003 року
Перебував у Національній спілці письменників України з 1997 року

Народився 16 листопада 1947 у селі Краскіно Хасанського району Приморського краю Росії.
До 1965 року жив у селі Ялтушкові на Вінниччині, а з 1965-го  — у Вінниці
Навчався у Вінницькому педагогічному інституті.
Працював консультантом Товариства охорони пам'яток історії та культури
З 1971 року був науковим працівником Вінницького обласного краєзнавчого музею, а згодом — Вінницької обласної археологічної науково-дослідницької інспекції. Причетний до археологічного відкриття поховання сарматського царя І ст. н. е. та знаходження скарбів у курганах епохи бронзи 
Основні твори:
Низка наукових статей з краєзнавчої тематики
Буклет «Прадавнє золото Поділля»
Збірки поезій "Лядова", "Старий сад", "Зелене сонце"





СТАРИЙ САД
поезії
Півонії
А рано-вранці
Палають квіти
І чистий вітер.
А рано-вранці
Роса родила
На полі грім.
На білій стелі
Зелені тіні
Хитає вітер.
І не проснеться
Від півоній
Щасливий дім.
* * *
А в кленовім полі чисто,
Бо вітри.
Наколи мені намисто,
Наколи.
За парканом крихко висить
Образ-сад.
Не знайти намиста в листі —
Листопад.
* * *
Бенкет затих. Затихнувши — застиг.
І ліс стоїть навкруг багряним фронтом.
І день, як колесо, великий і простий,
Два журавлі несуть над горизонтом.
як же пахнуть яблука в саду
І серце щемом повниться до краю,
Коли в осінню ніч з далекої дороги
Ступаєш ти на дивне це подвір
І знову доторкаєшся руками
До світлих чар дитинства,
До колиски,
Де мати тихі квіти посадила.
Став нижчим сад, як осінь наступила.
Зорить мій дім. Він серед саду білий.
Дорога в мокрім золоті за ніч
І листя вдень в саду не висихає.
А неозора журавлів скликає
І ліс горить, немовби дім ясний,
І день підводиться від краю і до краю
Великий і, як колесо, простий.
Калина у вікні
Ти подивись, як вишиває
Дорогу в візерунки лист.
Як море, вітер сад хитає,
І п'яне світло ллється скрізь.
Очима смутку зирять сливи,
Волами котиться вода,
І між дерев, де лист спада,
Дітей фігурки мерехтливі.
Ти подивись — у світі голім
Росте дорога склом у вись
І, як по ковзанці, на волю
За птахом птах по ній знялись
Над головами, над хатами
Над білими у далині...
Ти подивися: у вікні
Стоїть калина — та, що в полі.
Червоні снігурі
Сьогодні прийде щастя,
Сьогодні перший сніг.
Сьогодні буде казка
Ось біля ніг твоїх.
Прийди до мене вранці,
З'явися на зорі,
Де в сонячному танці
Червоні снігурі.
Хазяїн мій із півдня
Вже пічку розтопив.
Не звик він до морозів,
Не бачив снігурів.
А ти до мене вранці
Прийди, щоб на зорі
Зустріли нас у танці
Червоні снігурі.
* * *
Місяць дорогу стелить
Річці між двох берегів.
Зірка тремтить, як келих.
Повна вогню і снігів.
Поле чорніє. Повільно
Смуга червона згаса.
І застигають привільно
В зорях густих небеса.
Білий кіт
На ранок випав перший сніг,
Зотліле листя притрусив.
На ґанок вийшов білий кіт
І білий слід в снігу лишив.
По літі
Починаються по літі
Вересневі холоди.
Ще не бачили такого
Неба синьої води.
І земля вся після літа
Пахне, як із печі хліб.
Небагато треба світу,
Щоб любити білий світ.
Місячні луги
Стануть скрізь луги — як білі хати.
В небі неозорім — дим прозорий.
Білим житом буде місяць повний
Чорні очі річки напувати.
Вже ріка, вугільна, опівнічна,
Будить іскри, рибою багата.
Ген луги, луги, як білі хати,
Як любов до тебе, земле вічна.
Всі слова сьогодні — сірі миші.
Чуєш-бо, як тишу Буг ворушить?
І росте граніт, і чутно в тиші,
Як земля вдивляється у душу.
Місячні луги — як білі хати.
В небі неозорім — дим прозорий.
Білим житом не пристане повний
Чорні очі річки напувати.
* * *

І. Коптюху

Жовтий клен
Журавлиний клин
Неба синь
Неба син
Слобода
Над слободою дзвони дзвонять
Клепають коси.
Іде відлуння над водою
І стоголосить.
Смакує дітям кавун та сонях
І світять квіти.
А слободою дзвони дзвонять,
Як маком вітер!
Левада
Тополі сонячного бога
На веретенах крутять довгих
Легкі сувої наших доль.
Ріка, як вітер між тополь,
То засміється, то заплаче,
То півнем блисне, то мовчить.
Мов голка мамина, струмить
І шиє дні і ночі наші.
* * *
О літо бабине! Ти наче сивина
Дружини, яку бачив молодою.
Верба моя, Софія над водою!
Маленький купол
В куполі без дна.
Зрадлива музика
...І ось у ресторан цей
під музику крикливу
Погоничі печалі
пригнали вечір сивий.
(Ох, дівчина-співачка,
ох, музикант зрадливий,
Ох, мокрі срібні гроші
в скрипальських переливах!..)
Погоничі печалі...
у них незвичні очі,
В цій напівтемній залі
ніхто їх знать не хоче.
Але чому так сумно
скрипаль ховає скрипку?
Крізь сутінки в обличчях
вже стало місяць видко.
А в світ вогнисто-чорний
важка зоря упала,
Мов перезріла груша.
І ніч водою стала.
Терези

В. Клепку

1 серпень репнув кавуном,
І звідусіль червона осінь,
І, повне громом і вином,
Весілля скаче по дорозі.
І стало менше в сонця шпиць,
І, врівноваживши природу,
Стріча вагітних молодиць
Гарбуз, як сонце із городу.
* * *
На старовинні образи
Ці дні так схожі!
І сине небо до сльози,
І перехожі,
Мов зрідка яблука в саду
В драбинах суму.
Куди я легко так іду?
Додому, думо.
Обвіяв вітер дерева
Обвіяв вітер дерева,
Лише калина червоніє
Та ожеред ген бовваніє,
Як лев, що голову хова.
Обвіяв вітер дерева.
На триста верст,
На триста вікон
Розкрився ліс,
Зірки без ліку
Вночі танцюють, як дива.
Обвіяв вітер дерева.
А попіл листя серед ночі
Щось шурхотить собі, шепоче,
Умощується — спати хоче...
Обвіяв вітер дерева.
Голота
А ріка, як вдова, восени
Котить хвилі байдужі поволі,
І аж глянути страшно на волю,
За якою так марили ми
(Гнали коней, міняли знамена!).
А ріка, як вдова, восени
Котить хвилі, і в скрипах осінніх
Вже нема між вільнішими вільних,
Ніж посохле бадилля і ми
Та цвіркун, що пряде до зими,
До розмов під снігами спокійних.
Рівновага
І що за день!
Сад — виїдена риба,
І вітер оті ребра продуває.
Не розберу, чи то уже світає.
Чи то вже вечір, чи на світ погибель,
Ось хмара сіла — і нема півгруші.
Пес закрутив ланцюг на стовп в калюжі.
Вже третій день дощить і не вгаває —
Через діжу вода переливає.
Та коли стих, аж місячно, так легко:
На кронах яблука, у небі два лелеки,
І крижі зламаних жоржин
На листі темнім,
І вдалині, як килими,
Горби зелені.
І що за день!
Сад легкий, наче скрипка!
Подзенькують листки, далеко видко.
Пес грає ланцюгом — здоровий, дужий.
Збирають яблука в саду
І пізні груші.
Скрипалі
Гей, дерева-скрипалі!
Гей, співці мої високі!
Зажурився дядько сокіл
Краєм світа на крилі.
Та заграло сонце враз
Дзвонами в зеленій стрісі,
І, як олень на узліссі,
Дуб гуде в червоний бас!
Гей, дерева-скрипалі!
Понад вас ніхто не грає.
І спалахує над гаєм
Сокіл неба на шпилі.
Дими
Вже вечорами дим снує.
На підвіконні пишні квіти,
В кімнату ніби свято світить,
Воно моє і не моє —
Так рання осінь настає.
В далеких селах ще хати
Стоять в намистах кукурудзи,
За ними висохле галуззя,
А далі рів, стерня, шляхи...
(О Господи, прости гріхи!)
А ось і стежка ця знайома:
Униз, через рівчак, і дома.
А там, де станція товарна,—
Там рейки, ферми, даль державна,
А тут ось стежка ця знайома,
По ній ще втоптана солома —
Униз, через рівчак, і дома.
Осінні півнів голоси!
Коли вони, рожеві квіти,
Новий світанок нам засвітять,
Спросоння дядько смикне чуб
І першу витягне цигарку.
Сірник присвітить, пихне хмарка,
Почнеться день новий, і дім
На мить всміхнеться разом з ним.
Пливе листок дзьобатий гострий,
Об камінь стукнувся, притих.
Обдертий клен ні в тих ні в сих.
Про це запише у блокнот свій
* * *
Заробітчанин-журналіст,
Ще й втне етюд «Осінній ліс»,
Якраз отой, якого хмарка
Летить з ранкової цигарки,
А далі шлейфом через сад.
Та дядько і газеті рад,
Бо є безрукому робота,
Миколі Непришийдоплота,
Що носить пошту залюбки,
Ще й про війну нову чутки.
До неї дядько небайдужий,
Відхаркує півсотні літ.
А по воді за листям вслід
Нечутно наступає лід...
І з хати не димок, а дим
У небо посилає ЗБИТОК —
Життя прожитого відбиток.
* * *
Дерева світяться. Хрести
Гілок в осіннім мерехтінні.
Світ світиться, і на камінні
Відбиток сонця золотий.
Така теплінь останній день.
Південний вітер сад колише
І золото, і тіні кришить
В нас на обличчі, на руках.
А сад легкий, неначе птах,
З легкою бородою бога —
Два слова скаже і мовчить.
Тікає річка під пороги.
Зігнувши ноги, камінь спить.
* * *
Там сніг іде!
Вже хаті він по вії
Вугпяк і ворон.
Повнолунний дзвін
Там, за горами, там,
Де очерет сухий перебир<
І перешіптує
Прожитий день за днем,
Що вже минув
И відбитком жовтим має.
Джерело
Я задивився в джерело.
Моє обличчя захитали
Немов би сну непевні коридори
Історія
Під ребра серце стукотить,
Б'є в берег річка.
Як вже помру, тополе, ти
Поставиш свічку.
За сонцем браму зачинив
Червоний захід,
І місяць пришпилив штани
Згори на хату.
Де в день співаючий дівки
Татарку рвали,
Там зараз шаблі осоки,
Татар навала.
Висять над берегом ріки
Прадавні звуки.
Зі скарбом скриню ватажки
Беруть на руки.
Пісня
Я на білу воду погадаю,
Пущу чорні коси по Дунаю.
Виноградом буду шлях встеляти,
Щоби знав, додому як вертати.
Виноградом, п'яною лозою,
Щоби був назавше ізо мною,
Щоб воли, як місяці щербаті,
Не світили до чужої хати.
Я на білу воду погадала.
Вже коса моя Дунаєм стала,
Вже мій гребінь — гори то, Карпати
Білий місяць білить мою хату
Виноградом, п'яною лозою,
Щоби був назавше ізо мною.
Панська садиба
Як той заляпаний маляр,
По листю місяць
Із саду вибіг і на став
І став на місці.
І довгі вуса розпустив
В обидва боки.
Чи ними рибу він ловив,
Чи одиноких?
Зелений присмерк по воді
Недовго зблисне,
И дівочі коси золоті
Із верб повиснуть.
Офелія
Могильний дух, нечиста сила
Мене в місця ці заманила,
Де ти лілеєю цвіла,
Чи мати відьмою була?
Кричу тобі я навмання —
(Горбатить вітер сиві хвилі):
Така, як з мавки породілля,
Із тебе мати і жона!
А вітер стан твій вигина.
Молодик
Стояли ночі чорні гори,
Дивились риби із води.
З яких казкових ви історій,
З яких світів прийшли сюди?
Лілеї чисті. Ніч дівчат.
Петляє стежка в темний сад.
І місяць — сточений на ніж,
Тонесенький, хоч горло ріж.
Невінчані квіти
Люблю люблю люблю люблю
Так в чоло ночі птахи б'ють
І хмари в морі хмари в морі
Квіток і нічим вже дихнуть
Квітки невінчані цвітуть
І липа шелестить і в'яне
Сліпому шалу слів віддана
Люблю люблю люблю люблю.
* * *
На зеленій скрині
Півень і зозуля
Нас розбудить сонце
І не вцілить куля.
Тільки б перебігти
Кладку цю вузеньку —
На тім боці батько,
На цім боці ненька.
Татарські шляхи
Як добре в довгий літній день
Дрімати на колінах тиші!
Світ за очима ледве дише,
І пахне жито молоде.
І задрімав я. Стала мить
І час мені відрахувала.
І промайнуло шість століть,
Мов вітром зошит перегнало.
І гнана вітром татарва
На тятиви твої тне коси,
І кров твоя в степу голосить
Калину й маки напува.
Той крик старий в мені сидить
Заядліш пам'яті у мощах,
Лиш гляну на калини віть,
А ворог руки в ній полоще.
І мов русалоньки малі
Дівчатонька сидять у плавнях
І пуповиною землі
їм сопілки очеретяні.
Молюсь на схрещених мечах!
Молюсь за вас, вам жити треба,
А в очі псам ізнятий з неба
Регоче місяць на щитах.
Таке наснилось. Висне сад
Чорнявих кіс твоїх, і літо...
І ось вже протяг рушив — ах!
По всім степу — за маком мак.
Як вершників виносить жито!
Відьма
Мак спить.
Вода шумить.
Господиня гадюк вчить.
Мавка
Опівночі, коли поснуть дерева,
Коли зійде тонкий і срібний серп,
А від гілок беріз туман запахне,
Вона спішить в сирий і темний ліс
Шукати папороть для хворої душі
І лікувати в росах білі ноги,
її поділ змокрів від лободи.
В руці блищить кривенький ножик.
Лукаш
Дивись, дивись зеленими очима
І свою душу у моїй читай.
Якщо до мене двері хто відчинить,
То це очей твоїх зелений гай,
Тополею ставай, навколо стану
Снігами оперізуйся, мовчи...
Я вітром обернусь і не пристану
Твої гілки цілуючи лічить.
Чотири відьми
Чотири відьми —
Третя ніч,
Зелена, як батіг на небі.
О Господи, кому не треба
Безумства протиріч?!
Чотири відьми —
Буде хрест,
А мені йти і чути тільки,
Як плаче в житі перепілка
В діряву ніч.
Тіні забутих
Не годен я повісти про печаль
Горбів осінніх — місячних плантацій.
У серці рів, що сріблом голосним
Горлянки птахів перелітних повнить,
А на даху червонім лісовім
Вже ополонки неба.
Не годен я повісти про печаль
Глибоких дум, що із ріллі пророчать
У труби пагонів народження нові,
Тоді як нас вже черво стійко точить.
Чому б мені, коли вже сніг димить,
Не побренчати тихо на роялі...
Почнуть свічки світити в темній залі,
І тіні нагадають тих дідів,
Що вже хрестами піднялись у небо,
А звуки, як луска у карасів,
Мінятимуться, поки не розбудять
У тінях-душах, що світами нудять,
Далекий гамір зниклих голосів.
Ностальгія
І потягнув він, неборака, ноги
В краї, де виріс. І заривсь в траву.
Дозвілля бджіл наткало сон в'яву.
Розжмурив очі — серце явір коле.
Була весна, і пасла ніч коней'—
Таких блакитних! І таких зелених!
Була любов дитинства у велені,
І став старий світився від лілей.
Дарма, дарма, що роки проминули, —
Десятилітня дівчинка стоїть
Й стоятиме, хоч світить осінь гола
Свічки зірок між чорних верховіть.
В очах, що не зазнали ще неслави,
Не зрадив він... Зітхнув лише на мить.
Потяг
Так тріснув лист,
Немов розбили шибу.
Кленовий лист,
Немов коханню нашому кінець.
Ліхтар червоний. Потяг в юність вибув
Там залишилась доля дівувать,
Туди тягнусь співучими очима,
А кобзарі дошки кленові димом
Історій наших стали сповивать.
Картярі

С. Кокряцькому

Сад і нива сон і сани
Заплітають криво путь
Хурделівна править нами
Нам з тобою не заснуть
Нам з тобою ворожбою
На шість карт розкинувсь шлях
Алкогольним квітом має
Трефа-гілка в головах
Ах як дивно сад і нива
Заплітаються у путь
Хурделівна править криво
Хай уже куди-небудь
Нам з тобою по дорозі
По накатаній як диск
В модних капцях на морозі
Сад і нива сон і блиск
Пісня

А. Секретарьову

Виплив човен-місяченько
Та й у зоряну долину.
Зажурився козаченько,
Золоте весло покинув.
Ой вже пізно нам, братове,
Золоте весло шукати,
Загойдався важко човен
Та й узявся потопати.
Нижче верби золотіють,
Когути вже за ніч хрипнуть,
Нижче хати вже біліють,
Сніг-крупу хурделі сиплють.
Ой вже пізно нам, братове,
Золоте весло шукати,
Загойдався важко човен
Та й узявся потопати.
Лине місяць нижче й нижче
Та й сховався на горище.
* * *
Гуркоче потяг уночі —
В кишені знов твої ключі.
Ти дім свій нащось зачинив,
Покинув, без мети поїхав.
Чи ти потомок журавлів
І вересень тебе покликав?
Гуркоче потяг уночі,
Сусіда доїдає курку,
А небо вистріляне журко,
Немов останній жар в печі.
І ні до кого ти не біг
Ні на пораду, ні за ділом —
В нічнім вагоні чоловік
Із стомленим обличчям білим.
Каранчучка
Ох і кріпка наша Каранчучка!
Весь куток про бабу так говорить.
Так і досі пам'ятаю, бачу:
На городі разом з сонцем роблять.
Погляда на грушу наша баба,
Ще яку в дівоцтві посадила.
Зацвітає із весною груша —
Крізь гіллячки зморщок проглядає
Щире сонце в бабинім обличчі.
Отаким би пам'ятник лицям!
Отакі на собі світ тримають.
Не годиться славить стару бабу,
Бо словами не розкажеш душу.
Перед хлібом шапку я скидаю,
Перед Вами сліз своїх не зсушу.
* * *
Славний вітер зашумів!
Молодою кров сонця
Аж забризкали віконця —
Славний вітер зашумів!
Світ живий шумить і меле,
Наче млин гуде веселий, —
Славний вітер зашумів!
А в очах не море грає —
Сад біжить і пропадає,
Небом блиска із-під брів.
І найменша бадилина
И та на скрипці витинає,
Аж додолу присідає —
Славний вітер зашумів!
Мить
Роз'їхали квіти у вазі
Світ на картину став схожий
Ти його бачив недовго
Крісло
На вулиці
Сонце
Плямами бігло по листю
Наче олень полохливий
Розум відбитки шукає
Птаха
Ми відриваємось від діла
І дивимся у далину,
І заглядаєм в давнину,
Та птаха тут і там летіла.
І, нагадавши щось собі,
Спохопимось, мов боїмося,
Що відриваємось від діла,
А птаха тут і там летіла.
Наливання колосу
Вже ніч старезні крутить жорна,
Зірок не видно — тільки порох.
І вулиця німа, як короп,
І стежка, як змія, проворна.
А угорі жнива палають,
І чорт цілує кожну зірку,
І у димар виносить жінку
Та сила, що й граніт ламає.
І я вже дихати не знаю —
Хитає в горлі гілки вітер!
Дивлюсь, як з зірок проростають
Маленькі зерна — хліба діти.
* * *
Я намалюю білі стіни
На них колишеться горіх
І ніч велика для малих
І двір мій поки вся країна
І потім вже коли роз'їсть
Малечу душу перша школа
Коли осінній дух довкола
І в небі птах останній гість
Коли усе у кольорах
Різдво і зірка в вікна світить
І голоси що мають діти
На шибах світяться на мить
И собачих голосів льохи
І снігу скрип нічний святковий
Дзвінково дивляться зірки
Співають на морозі дрова
І в діда борода свята
Прозора наче хурделиця
І спів дитячий світить лиця
Я намалюю білу ніч
Де на стіні горіха крона
Грудень
Ой ревнув віл,
Ой рипнули сніги.
Захмарилося небо.
Опустилась,
Як шабля в піхви,
Річка в береги.
Ой ревнув віл,
Ой рипнули сніги,
І лан хурделя
Білим плугом оре...
Нема села —
Дими, сніги і поле.
Криниця бородою обросла.
Хуртовина

В. Кросотченку

Знялась хуртовина,
А друг мій не їде.
Давай-но, сестрице,
До столу обідать.
Знялась хуртовина,
І дня — як немає,
Дзигар старовинний
Дванадцяту грає.
Підтягнемо гирі,
Вікно віддихаєм.
На неба мундирі
Зірки уже сяють.
Давай-но, сестрице,
До столу вечерять.
На мить проясниться,
Та й знову хурделить.
Пробудження
Ще вранці сад у синім інеї
Лапаті віти розпустив,
І дім мій, вдягнутий по-зимньому,
Дрімав і з комина курив,
І настороженими знаками
Ворони спали на стовпах.
Та першими весни ознаками
Вода в відлигу на шляхах
Під ніздрюватий сніг проходила
І пропадала, і в снігу,
Його корою бита, копана,
Уся темніла на бігу.
І хоч під вечір, склом затягнуті,
Світились колії, сліди,
Та вже накреслювали в пам'яті
Свій злам натруджені льоди.
Був в деревах вже шлях намічений
Старих гілок і молодих,
І навіть дім —
Шкарбун засніжений —
Чутливим голубом притих.
* * *
Бушує сніг,
Як в келиху по вінцях
Розкручений несамовитий звук.
Прозорий край,
Глибокий хрип каналу,
Води підземний вічний
Темний гук.
Гримить вода.
Із ринви безугавно
Перебиває світлі й темні дні.
На всій землі настав шалений спокій
Цих березневих далей у імлі.
Так кров шумить,
Так корки вириває
Повстання вин,
Столітніх вин землі.
Бушує сніг,
Як в келиху по вінця
Розкручуються далі у імлі.
Сніг під місяцем
На вулиці білій
Ховаються дві незнайомки
В очах їхніх іній
Півмісяцем зеленкуватим
Цариця Єгипту
Краси незрівнянного шовку
На картах розкиданих
Буде в цей вечір дрімати
На вулиці білій
До місяця зір одиноких
Собаки як дзвони
Повітря нічне потрясають
І в інеї древо
І крок
То як відблиск корони
І зорі на нікелі
Велосипеднім ридають
Як серце зайдеться
Від блиску від шуму німого
Ряхтіння дерев
Як заплющені очі засліпить
Загублений лист
На стежці біля порога
Невидимий світ
Мого дивного суму освітить
* * *
На Поділлі зима,
Як шоломи, горби,
І дорога з села до села
Золотою соломою стелеться вся
І дими, як стовпи в небесах.
На Поділлі зима,
Чуйно сплять пшениці...
(О липнева квітна далина!)
Тихим ранком од відер
Дзвенять криниці,
Ополонка чорніє на білій ріці,
Наче подих на шибі вікна.
* * *
Вересневії свята!
Безголосі і безмежні.
В голці нитка золота
Шиє річку обережно.
Ах, які були літа!
Як вусатів дядько колос!
Та забулось і змололось.
Шиє річку голки голос,
В голці нитка золота.
Відліт
Під крилами лелеки не нагрієшся,
Така пора, як той спориш, мала.
Але далеко степ навкруг видніється
І степ старий, і річка, що була.
Валентина
Сонцями круглими твій сміх
Розкотиться,
Що аж завидно —
Так довго після нього видно.
Старий пес
І пізно восени, перед обідом,
Лежав собі, нічого не робив.
Дививсь на небо, повне синіх слив,
Я, пес старий, з домашніх дармоїдів.
Ловив блоху, та так і не зловив.
Не було думки, як весною в гаї,
Де чорна тінь зелену доганяє,
І все кипить, і все росте і пнеться...
Лежу собі і думаю: минеться.
Півні
Та не нап'єшся води із відра!
Листям прикрите, десь дінеться.
Скільки ж то півнів по обрію віється
З перами хмар!
Осінні весілля
Цвіте терен — квітнуть хустки.
Гуляє весілля.
Як метелик білий-білий,
Молода осіння.
Мов крізь воду, промінь сонця
Вибірково щедрий.
Молодий в тісній сорочці
Сумувато-чемний.
Старости метуть хвостами
Рушників дорогу,
Городський фотограф «ставить»
Тещу й молодого.
Дядько Федір вже роззувся
(Кляті черевики!).
Перекинули по чарці
На ходу музики.
А старий в льоху рахує —
Стане чи «не хватіт»,
А сват сваху вже цілує,
«Щоб були багаті».
Цвіте терен — квітнуть хустки,
Вже й квіт опадає.
«Хто з любов не знається,
Той горя не знає ».
Старі істини
Сміється чобіт на смітнику,
А тут і пляшка з-під коньяку,
А тут і кістка того коня,
Якого чобіт поганяв,
І хоч ці істини дуже старі —
Корисно бувати на пустирі.
Чотири «А»
А цап бородою трясе,
А тітка солому несе,
А танок кривий коло хати,
А взяли Івана в солдати.
І кіт, і пес
Кіт і пес не мають дружби,
Хоч і кіт, і пес
Часом ремствують на службу
До гори небес.
Догодили
Кинь, тобі я кажу, ну!
Де ті віжки? На тину.
Ну, а тин де? Я не бачу.
Та не бійся ж бо, ледащо!
Не ледачий я, сусідко,
То твоя горілка кріпка.
Млин
Ох, млин старий, ох, то біда!
Води вируб борода.
Ох, млин старий — дощатий віл,
мудрий камінь дивосил!
А на горищі в млина пан —
Легкий, як мить,— кажан, кажан
незнищенний хлібний дух,
І грізний жорен грім і рух.
Дитячі страхи
Вибігає із-за рогу
Щось страшне таке —
Ій-богу!
Мати спить.
Хата спить.
Кінь з копитом,
Ніч коритом.
Ну й жахи!
Ну й гріхи!
І садок — немов глухий.
Тут і стежки не знайти,
Щоб до дому підійти.
До сусідки
Так ніби й руки наче не болять,
Тільки в попереку, та дрібить в очах.
Дрібно так, дрібнесенько, наче дівка йде.
І де воно ділось, оте молоде?
Спеціальне завдання
Я єсть! Стріляю! Я герой!
Я виживу! Я буду гризти!
Я завжди твій, бо я конвой
Клинобородий сірий чистий.
Тридцять три
Сім снігів зійшло
І сім сонць скотилось.
Сім разів цвіло —
Ні разу не снилось.
Лише вітер знав,
Що робив, що діяв, —
Як не в стрісі спав,
То полову віяв.
Хор
Пані Іванна та пан Теодор
Слухають радіо по вихідних.
Чистий газон, і чистий хідник,
Чисто поголений пан Теодор.
Пані Іванна у вихідний
Зварить борщу, як баба навчила.
Правда, сьогодні переперчила,
Та, як в пилипівку, зовсім пісний.
Пані Іванна та пан Теодор
Слухають радіо. По радіо хор.
Перше побачення
Біла ніч. Від снігу біла.
Тінь моя так легко бігла
Хатня елегія
Розумом не розпишеш
Узори ті на вікні,
Але фіранки мати
Вміє так витинати.
Тепло в кімнаті. Кіт —
Хвіст догори. Він місяць
Тільки знадвору приніс.
Перед вогнем ховає,
Мружиться і співає.
Мов підсихає колиска,
Чути насіння тріск.
Срібляний дід
Пам'яті батька
Не відаю, не бачу, то й не плачу.
Передали, що вже розлізся тин.
По радіо «ликує» передача
Про те, як гарно бути молодим.
Зеленим заросте, й невидно стане.
Поки в село автобус забіжить
Через горби, де груша височить
і дід в снігу,
Мов стіг, стоїть срібляний.
Із санчатами на гору
Як світиться маленький ліс!
Вже сонце низько, вже сія
Серп місяця і сніг гуля
Калеником попід хатами.
У лід на річці молодий
Умерзли гіллячки червоні.
Маля все хукає в долоні,
І решетом понад селом,
І над всіма його димами
Зимове небо над домами.
* * *
Як наказалось, так і збулось,
А що наснилось — перевернулось.
Проміння сніп в снігу побачить
Тих, що сміються, і тих, що плачуть.
Калина
В диму зими свіча калини
Троїстим полум'ям горить.
В снігу по брови Батьківщина,
По чорні брови міцно спить.
І на луги беззвучно линуть
Велосипеди із небес.
І кожну ягоду обвинув,
Закутав, як малу дитину,
Мороз в хустки наперехрест.
* * *
І покручені, і білі
Рушники у заметілі.
Рушники, як перевесла,
Оперізують село.
В жмут людей, хати, хліви,
Бадилиння біля тину...
Бач, як вітром намело,
Бач, як снігом накрутило.
Білий чистий-чистий сніг
Язиками під поріг
Та за двері, в сіни, в хату.
Йдем дорогу прогортати.
Неначе захід сонця...
Неначе захід сонця між дерев —
І в нас, і в звірини
Так само кров червона.
Людина із кривавого полону
Ніяк не вийде, поки не схолоне
Вже не людський — звіриний її рев,
И не вернеться до сонячного лона.
День перейшов за днем — не оглянувсь.
За що не візьмусь, те уже минуло.
Як за вікном дитинство промайнуло,
То й час самий в мару перевернувсь.
О, їдь людська! О, пам'яте людська!
Не все травою проросте і згине,
Не все мені у слові Батьківщина —
Лиш камінь з придорожнього хреста...
О, тінь людська! О, пам'яте людська!
Як пахне сонце там! Як соняхи сміються!
Які побожні зорі над садами,
Коли зачинить сонце свої брами,
И на тичках споминів думки так хмільно в'ються!
День перейшов за днем — не оглянувсь,
І навіть час в мару перевернувсь.
Старий цвіт
Старого цвіту сон —
В саду, як по весіллі.
Ліниво деінде
Бджола важка гуде.
І хмари в вишині
Такі купчасто-білі,
Мов сад, що тут відцвів,
У небі знов цвіте.
Старого цвіту сон...
По стежці побілілій
Хазяйська йде мітла
І весну виміта.
Скінчилось, відгуло
Духмяне божевілля —
З посохлих пелюсток
Вже зав'язь прогляда.
Старого цвіту сум...
Іти — не йти з полону
Зеленої трави, духмяної земл
І стрій погідних дум,
Немовби без мети,
Мандрує вслід бджолі
По коридорах дзвону.
* * *
І сум, і цвіт, і сніг,
И зелений присмерк глиці.
Наснились навесні
Непробужденні лиця.
Від себе не збудиться —
Малюю те, що маю.
І в річці сонце сяє,
Як масло у масниці.
Здається, ця ріка...
Здається, ця ріка не може вже текти.
Латаття, куширі, вода в старому човні.
Через садок до неї не дійти —
Заріс, здичавів. Тут і місяць вповні —
Художник. Він малює цей пейзаж,
І неретельно так — зображує лиш тіні...
Та тчеться полотно і — наче диха аж —
Дрібнесенька роса на кожній бадилині.
Досвіток
Сум.
На озері сум.
Навіть тіней немає.
Тлум.
Тлумиться тлум.
І позіхає...
* * *
Яка зелена довга тінь!
Ця довга тінь і мерехтіння,
І хвиля лиже це каміння,
І у просторі довгім лінь.
Так і лежить камінний схил,
Не витрачаючи зусилля,
І обробляє його хвиля.
І всім навкруг достатньо сил.
Забувся мак...
Забувся мак і так палає,
Здається, душу аж виймає.
Нащо тобі душа моя?
Злилося небо із землею:
Тремтить над норною ріллею
Легка повітряна рілля.
зібрався мед
І зібрався мед. Обвився пліт.
Липень.
Запах сіна. Відцвітання.
В коліях трави посохлий слід,
И розкотилось колами кохання
На зелені луки, береги,
В їхні віддзеркалені мовчання.
* * *
Старіє літня ніч
Нічна вся повна тиша
Неспокоєм пісень глибинних
Розум мій
Десь на задвірках дій
Тоді я знаю все
і як трава росте
І як народжуються зорі
Такий маленький світ
Та серце думка ссе
Коли відомо все
Без радощів і горя
Для чого ж ти живеш
І топчеш цей спориш
Мале моє життя
Моя мала дитино
Старіє літня ніч
Цвіркує Україна
І хвилями полин
Аж з Скіфії несе
* * *
Був довго довгий дощ
Та й видихся за хвилю.
Он з кінчика листка
Вже капає роса.
И завилась в рівчаку
На всю дощову милю
З трави, де біг потік,
Русалчина коса.
* * *
Налий, кума, налий, глуха, чарчину.
Не три тим краєм фартуха мищину.
Налий, кума, налий, глуха, по вінця.
Дай на закуску огірка і хлібця.
Як був Петро, було всього на Петра.
Налий, кума, чого, глуха, як мертва?!
За мисником — там в тебе є. Я знаю.
Так, ніби вчора, за Петра,
Гуляю.
Сон
Такий сон, наче змита картина:
Все нечітко — дерева і днина.
І мовчиш ти, і дивна для мене,
Як під кригою зілля зелене.
* * *
Осипається сад,
Відкриваючи ріки доріг.
За рікою доріг
Наші думи пливуть чумаками.
Повертайте, літа!
Повертайте на рідний поріг,
Зашуміть на весь світ
Золотими своїми садами.
Та сади і гаї
Все мовчать при дорогах німих.
Обізветься луна,
Журавлі обізвуться над нами...
Ми женемо літа
И відкриваємо ріки доріг,
Наче пам'ять свою —
За минулими вже голосами.
* * *
Коли побачу восени
Горіха зерня,
Туманні сині долини
И червоні терни,
То не втоплюся у жалях,
А вмиюсь чисто
В твоїх, Поділля, бакаях,
В твоїх намистах.
Восени настає рівновага...
Восени настає рівновага
І земних, і небесних світів.
Виноградна бушує відвага
В виноградинах наших голів.
Всі грабують і всі тут багаті.
Скаче вітер — у золоті біс.
І гарбуз, як полковник пихатий,
Оселедцем до тину приріс.
* * *
Зібралися старі, у рухах вже непевні,
І на старих стільцях вмостилися — хто як.
І повели розмови свої кревні
Про кревних чад своїх, котів, курей, собак.
Без світла. В грубці жар. Розчервонілись лиця.
Горів вогонь із груш, горіхів, яблунь, слив.
Весь їхній юний сад через димар клубився
І білим димом вивсь. І білим цвітом цвів.
Піднявсь спориш...
Піднявсь спориш, аж не відчиниш хвіртки,
Та все чекає змін. І ось уже зима.
І стежка попід хату до сусідки
Через садок, отак собі сама,
Біжить по сірники, по сіль чи по олію,
Підпита трішки, наче на святках...
Покинуті ще з осені, жевріють
Старечі лиця яблук на гілках.
Відгоготів вогонь в печі
Відгоготів вогонь в печі.
Із попелу рясні жарини
Цвітуть, як восени жоржини,
Цвітуть, як зорі уночі.
І від зірок, і від жоржин,
Від іскри, що летить у вирій,
Не відірвати погляд щирий,
Аж поки сам не згасне він.
Потріскалось небо
Потріскалось небо,
як дзеркало старе.
Сад облетів.
Осінній сніг
Осінній сніг — найкращий сніг.
Чому — не розумію.
Рябий він від коліс і ніг
І втриматись не вміє:
Там лисина,там сивина.
Один будяк радіє.
І буйним чубом далина
Ще довго пломеніє.
Двоє на хатньому порозі
Кажуть, ми вже з літ та й з розуму,
А зима навкруг з морозами.
На шибках кругом вазони розцвіли.
Тіні, наче в душу, в кут лягли.
За поріг не тяжко вийти нам оцей,
Тільки сльози знову збризнуть із очей,
Тільки сніг, як молодість сама...
Подивись, стара, яка зима!
Самітний птах...
Самітний птах поміж осель
Летить і кришиться на сонці.
Воно ж, як око, в ополонці
Серед засніжених пустель.
Ясний мороз. Собака грає.
Язик червоний — дзвін живий.
І в'яз стоїть такий кривий,
Що аж злякався, що без гаю.
Сніг світиться...
Сніг світиться. Я сонний... сплю...
Я майже сплю. По всій кімнаті
Ця переміна за вікном —
Дерева сонячні, лапаті,
А на похованій межі
Бадилля вежі, сторожі.
І вже би їхати пора,
Та, наче приспана тривога,
Оця заметена дорога
Котом лежить біля порога
І не пускає із двора.
Ох, як любить зима кольорове
Ох, як любить зима кольорове!
Чорна пляма. Торішня трава.
Юшить кров з кабана. Пурпуровий
Захід сонця на ясний мороз.
Слід соломи біжить від стодоли.
Місце страти слюдою взялось.
І від хати, мов сита змія,
Кривуляють сліди колія.
Такі величезні храми

Все інше — то література... П. Верлен

Такі величезні храми,
Такі споруди із слів,
Що звезені, наче раби
До давньої брами,
Примотузовані одне до одного.
Здаля це схоже на свято.
Та ти все бачиш.
І хочеш звільнити їх,
Забути!
Прогнати
Зіпсований мозок
Крізь воду.
Ліхтарі
Біжить додому з мороку у морок
По плямах світла пізній перехожий,
Ніби за ним хто невідступно стежить,
Ніби на нього дома хто чекає...
Підпилий клерк повію умовляє,
Запала стрілка в дзиґаря на вежі.
Гіпсовий час
Дубове листя. Мертві очі.
І не сміятися, не плакать.
Із горла лева б'є струя
В суху античну вазу з гіпсу.
Такі ж колони гендлярі
В корчмі поставили.
То старість.
Не хитруй. Не плач.
Не хитруй. Не плач. Не говори.
Тіні вже вечірні — не ранкові.
Пролітає димом цигарковим
Безсловесне марево жури.
Не хитруй. Не плач. Не говори.
Я забрав би всі твої печалі,
Та не знаю сам, що буде далі —
Як оця цигарка догорить.
Елегія
І слів нема, і мрій нема —
Розтали всі слова і мрії,
Лиш ледь щемить голубина
І серце в пошуках надії.
Надіюсь, жду, люблю — дарма!
Слова загублені... о, мріє!
Коли тебе давно нема —
Вікно моє, немов тюрма,
Весною ранньою чорніє.
Портрет художника
О, як він думав, що зоря прийшла!
О, як він завжди тяжко помилявся.
І тим хворів. Напіврозумно шлявся
З очима невеселого вола.
О, як в житті хотів він всім добра.
А сіяв зло, хоч всім безбожно клявся
Про віддану любов, та і затявся.
1 в світ поплив, як човен без весла.
Минулося... а все-таки цвіла,
Цвіла його калина край дороги,
Ота, кому звіряв свої слова,
Квітучії, щасливії слова,
Кому, без Бога, свято поклонявся.
По радіо вожді..
По радіо вожді
Міняють світ на добрий,
А я — з котом.
Ще не розвиднівсь світ.
І хороше, що зір нічний політ
На вусах кіт
Тримає так хоробро!
Дерева, дні...
Дерева, дні — веселі і сумні,
Іржаво-золотисті до нестями.
Чом вашими весільними гаями
Так журиться, так мариться мені?
Дерева, дні — веселі і сумні.
Настане час — ми будемо братами.
Тоді і я стоятиму в вікні
Комусь на згадку вірну і хорошу.
І листям всі печалі припорошу.
* * *

Віктору ГІешику

Колись я думав: розум допоможе
Не жерти один одного, але...
Цвіте навкруг. Кролям несу я їсти.
І луг у медоносних бджолах мре.
І пес, і кіт мене охороняють.
Я цар корові! Кум я і кролю!
Чекаю лиш на довге сніжне мливо,
Коли Різдво, і сніг, і всі вертепи,
І строї, і залізні гаплики
На кожухах. Тримаймося, синки!
Не жерти один одного, але
Коли Різдво, і сніг, і всі вертепи,
І хліба повно, і нема хули —
Замуляє Полтава і Мазепа,
Петро, Павло, дроти і табори.
А зорі — вони дивляться згори.
Незакінчений сонет
На камені, де сонце пригріває,
Крихкий лишай і літери шматок.
Пожухлий прилетів сюди ж листок
І шелестом своїм надоїдає.
Хто там лежить, ніхто не запитає.
Кому то треба, як життя у срок
Було прожито. Чоловік — не вовк —
Бач, каменя на собі й там тримає.
І все-таки,., про що ж оцей листок
Так шелестом своїм надоїдає?
Криниця
Мов синій цвіт той вечір-хлопчик
І дим вечірній.
Благочестиво стежку топчуть
Баби з вечірні.
Старе село не вимирає,
А серце в'яже.
Нема дзвіниці,
То криниця
Всю правду скаже.
Ватра
Потріскують дрівцята запашні,
І світла коло — наче стіни хати.
В цім колі виростає те мовчання,
Коли зникає все
окрім
бажання
Разом із деревом
так чисто
догоріти
І чистим попелом
мов снігом
засивіти.
Зимове полювання
На чорне поле — білий сніг.
З гілок беріз — зимі батіг.
О, біла воле!
Ловець розплутує ходи,
І постріл зупиня сліди,
Здригнувши полем.
Впольовано. Згорів азарт.
Перевернулось поле в сад,
Чужий із ночі.
Над домом дим із самих зір,
І пес позначує свій двір
І гасить очі.
* * *
Так ніби все вже пороблено.
Випить. Загнатись кудись
І завалитися стомлено
В ліжко, як в сіно колись.
Доки зима перемелеться
Дідом старим на печі,
Доки не стане хурделиця
Цвітом вишневим вночі.
Застуда
Так спав, мов з ворогом боровсь —
Перемагався, згадував зелене,
Та тліло все і падало кудись.
Біжить бікфордів шнур —
по снігу лис.
І чорним оком хлипа ополонка.
І лід тріщить, немов в катівні кість.
І до постелі йде постійний гість,
По місяцю всадивши в свої очі,
І кігті втягує,
І пісеньку воркоче.
Хмари
Я заростаю. Між травою
Ледь видно дім.
А це вікно над головою —
Туман і дим.
І де ті зорі, що стрибали,
І брали сіль,
І розсипались
На триста піль!
На хмару хмара — отари суму
Одна сльота.
І думають за мене думу
Мої літа.
Лицедій
...А ще й таке життя:
Цигарка, чорна кава
І ніби путній шлях
И безпутній до пуття.
Вогонь і самота,
А ще — вогонь і слава.
І спав вогонь на жар,
А жар на забуття.
Все. Серце — решето
Чи видзьобаний сонях...
Під сивим снігом лід,
Під льодом жилка в скронях.
А на воротях кіт
В чоботях без чобіт,
А за котом хатина —
Там спить мала дитина,
Колисочка вербова,
В печі палають дрова —
Вогонь і самота
І смуга вечорова.
Археологічне
Хоч золотом тьмяним
Історію роду всі пишуть
На пишних надгробках
Із мармуру, лабрадориту,
Кочівник наступний
Історію пустить на плити
До свого шатра
І кіньми на порох розкришить.
Одні тобі збитки...
І за оксамитовим раєм
Печалиться погляд
Служивого без Батьківщини.
Все золото світу
Не варт однієї піщини
З тієї пустелі,
Що звалася батьківським краєм.
Чи ж золотом тьмяним
Історію роду напишеш?
Пером дерев'яним
По воску, що так опливає!
На всі імена
Ще поки трави вистачає,
А коні копитами
Все непотрібне розкришать.
* * *
Відро води холодної з криниці
Рипуче піднімається, іскриться,
І через річку це різноголосся
Чутніше й ближче,
ніж би нам здалося.
* * *
Що ж наш котик отак захирів?
Мирно спав, мирно їв, вуркотів.
Мирно мишку душив серед ночі
І в подушках гасив ситі очі.
І гуляв, де хотів навесні,
І злодійські горланив пісні.
Що ще треба котові? А зась!
І на нього недоля знайшлась:
Пес сусідський дихнуть не дає,
А там кітка — аж серце стає!
Міцний дід
Зварив обід,
Та без обіду.
Радів би дід,
Та рід по світу.
Згадав стару
(Мара ж в обійсті!..).
— Тоді помру,
Як ножик з'їсться.
Міцна баба
Сидить край столу мій же дід,
Окраєць крає.
Дають вже землю, бабо, й ми
Діждались паю.
Хоробрий, радісний був дід,
Як після сварки...
Та згабзувався. Під обід
Поліз до чарки.
Із хати вийшов та й упав
Ще й до порога.
Отут йому дала я пай
На всю вже ногу.
Оце тобі, робітничок,
Земля і воля!
Робив весь вік на «патичок»,
Та крав із поля!
А він:
Своє ж! І мав одвіт.
Та згинь ти, жабо!
Діждалися... Де взяти літ!? —
І плаче баба.
 

* * *
Решта — то мовчання (В. Шекспір)

Байдикувати — то байдикувати!
Чи муху вбить, чи жабу підкувати,
Аби було як час цей перебути
Між вдихом й видихом,
Де повно тьми і смути.
ФІЛОСОФ

Поема

Вибирала дівка...
 (Дещо про народження філософа) 

Де ж той дядько Йосип,
що горілку носить?

Весільна пісня

За Покрову тягне осінь:
Де той дядько, де той Йосип?
Рада вже й город віддати
Під музики... та — як знати?
Той старий, а той — носатий,
Той — горілку дудлить з татом...
Не бряжчать в дворі підківки,
І сумує наша дівка:
Де ті хлопці, де той Йосип,
Де той дідько, що їх носить?!
Так думала... говорила,
Так і сина породила.
Різдво
Кожна зірка — то чиясь родина.
Світить вогник. Подорожніх кличе.
І зітхає у хлівах скотина,
И домовик ґаздині гроші лічить.
І на свято, коли всі удома, —
Раптом гість. Спалахують всі вікна!
І собаки, погасивши ікла,
На снігу лягають золотому.
* * *

Уривок великої нічної розмови
гостя-філософа і його товариша
за різдвяною чаркою

...А знаєш, час стоїть.
То ми все летимо.
І б'єм лоби об це чудне творіння,
Аж доки не діб'єм прозріння,
Що час — таки стоїть,
а ми — все летимо...
Гомонимо...
Уже світанок. В шапці, але босий
Товариш вірний в холодцеві спить.
Філософ сам до себе гомонить
Й пророчу тезу сміливо будує:
Із другом ніч — одна-єдина мить!
А значить, час можливо зупинить.
Щасливий той, хто дома не ночує!
Філософ на самоті

(Третій день Різдва)

Погано те, що знаю, а не відаю.
Мовчу, сопу і щось там підобідую,
І жалько так себе, аж людям жалко —
Хто промине, хто підмигне,
Хто — крикне палко:
Вставай, ледащо, та крутись!
Дивись, де сонце,
Кров розрухай!
Та у печі вогонь роззуй,
Собаку витягни із буди
І нагодуй!
Погано те, що знаю, а не відаю,
Де цього дня я ще раз підобідаю.
Смерть філософа
Ось слід, хрещена... Ось до хати,
А з хати, бачите, нема.
Боюсь зайти. То, може, ви...
Та не кричіть, якщо... Зима.
Не страшно. Трохи ще лежати
Без духу зможе. Ох, діла...
А діти є? Попа б зазвати...
Іване! Чуєш?! Божа Мати!
Гукають злякані, а двері
Наполовину замело,
Давно й не топлено було —
Димар від снігу головатий.
* * *
Смерть філософа незрима,
Часто мнима.
Він її якось минає —
Сам не знає.
І майна не залишає
І нікого.
Та весь світ чомусь
Тримається за нього.
Зелене сонце

(Гімн філософа)

Стовпотворіння слів і сліз...
Жаль, каяття... Грози кат має!
І кожний головне ховає,
Як горло звір не перегриз.
Як злива крапель зливі зерен
Питво небесне подає —
Так жити треба!
Цвіте терен.
Зелене сонце устає.
Рефрен
Кожна зірка — то чиясь родина.
Світить вогник. Подорожніх кличе.
І зітхає у хлівах скотина,
Й домовик ґаздині гроші лічить.
І на свято, коли всі удома, —
Раптом гість. Спалахують всі вікна!
І собаки, погасивши ікла,
На снігу лягають золотому.
* * *
Пахне яблуками осінь...
Де той дядько, де той Йосип?..










Нашi автори

Віка БРОВАРНА

поетеса

Віктор РИБАЧУК

письменник

Тарас ФЕДЮК

поет

Ігор ШУРОВ

поет