Головна || Новини || Гості || Фотогалерея || Бібліографія || Архіви || Критика

АСОЦІАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ

Віктор РИБАЧУК
художник, письменник
Віце - президент Асоціації українських письменників.

Навчався у Вінницькому педагогічному
та Київському художньому інститутах.
Автор 26 персональних (в 9 країнах) та учасник багатьох групових
художніх виставок.
Переможець та дипломант конкурсу « Коронація слова» в номінаціях «кіносценарії» та «п’єси».
Літературні твори друкувались в журналах «Сучасність», «Київська Русь», «Дукля» та «Вінницький край».
Основні твори
Роман «Щоденники Горгони» (Кальварія, 2002р.),
книга віршів «Портрет коханої жінки художника R» (Континент-Прим, 2004р.),
збірка оповідань та новел «На тому березі ріки» (Прада-арт, 2011р.)




ПРОЩАННЯ З МАЙОРОМ
Оповідання. Публікується в авторскій редакції

Вона не запізнилась. Підійшла ззаду і тихо сказала «хай». Я в мить оглянувся і різко повернувся до неї.

– Ну «хай» так «хай», та краще було б «хайль», - не хотілось, щоб вона відчула мій переляк.

– Чому «хайль»?

- Звучить впевненіше… Привіт.

– Привіт.

Вона взялась обома руками за лацкани мого пальто і пригорнулась своєю щокою до моєї. Її чорна шапка, як у суріковської боярині Морозової, зі штучного хутра, лоскотала мій лоб.

- Мурку… - промовила тихо, голос десь нижче мого підборіддя, - скучала за тобою… Я сьогодні вільна вже. Зовсім вільна… - вона змовкла і майже не дихала, потім підняла голову, підняла вії і її сині очі, не змінюючи погляд, дивились вгору, на зграї ворон, що обліпили дерева над нами, кружляли і каркали, але я не відчував їхньої присутності аж до цієї миті, і тільки тепер, коли вона стояла поруч, цей галас замість того щоб дратувати, заспокоював мене.

– Я сказала їм, що звільняюсь… Сказала їм, що прийматиму українське громадянство, і буду жити тут, в Києві, з тобою…

- Завтра зміниться погода. Можливо випаде сніг. Перший.

- Що?

– Кажу: ворони зібрались в зграю – до зміни погоди… А вони – що?

Вона закрила очі і знову притулилась до мене.

- Сказали: ноу проблем… Але я їм не вірю.

- Чому?

- Ти не знаєш, мурку, ти не знаєш…

Вона все ще вдивлялась крізь вороння в тупик свинцевого неба, очі її стали сірими а зіниці звузились. Так було завжди, коли вона, зовні спокійна, приховувала, тамувала в собі надзвичайний розпач: в таку мить обличчя її каменіло і ставало схожим на лик Афродіти Мілоської – таке ж незворушне та безучасне… І таке ж красиве.

Вона випрямилась, поправила пасок сумочки на правому плечі, взяла мою руку своїми, в тонких сірих шкіряних рукавичках, і посміхнулась, майже невимушено.

– Підемо до Подолу? Я хочу проїхати на вашому фунікулері. Ніколи не їздила у фунікулері.

– Тай у трамваї не їздила.

– А потім проїдемо у вашому трамваї. Добре?

– Добре. Але людина, яка збирається ставати громадянином цієї держави, мала б казати: «у нашому трамваї».

– Так… У нашому трамваї.

Вона притисла мою руку до своєї щоки і погляд знову обіч мене крізь голі високі каштани і клени, крізь вороняче герготіння, крізь осіннє небесне олово. Я торкнувся пальцем її брів, її холодного лоба, високого і гладенького, лівою спробував пригорнути її, щось сказати, але… Це було б недоречно, мабуть що, і тому, якусь мить, так і стояв: права рука в її руках, ліва – над її головою. – Тобі холодно. – Піднімаю комір її чорного пальта.

– Ні… Трішечки сумно.

Раптом в мене вривається воронячий ґвалт, що досі був наді мною десь дуже високо і далеко і мені теж захотілось кричати разом із воронням, чи одному, на зло їм і собі… Та я поправляю її піднятий мною комір, торкаюсь пальцями її підборіддя, повертаю до себе її лице. Ми стоїмо очі в очі.

– Тобі холодно?

– Ні. – Тепер обидві мої долоні тиснуть її пальці.

Ворони все ще кружляють над нами і позаду неї на сіру, заляпану їх послідом, тротуарну плитку падає біла ляпка… Добре, що не на неї, не на її чорний кашемір. А на мене?.. На мені шкіряне пальто…

- Чому ти смієшся?

– Я тільки посміхаюсь, – киваю на воронячу радість навколо нас. – Могло б попасти в тебе. У нас кажуть: коли птичка попала в тебе своїм… ось цим – на щастя!

- То що є ? Я не матиму щас… - І біла капля на її рукав… А за мить - на моє тім'я.

Ми сміємось.

- Тікаймо звідси. – Я беру її за руку і ми швидко йдемо в напрямку альтанки, що біля Володимира. Під дахом альтанки вона дістає хусточку, я схиляю голову і вона, сміючись, витирає моє сиве волосся.

– На тобі його зовсім не видно.

– За те видно на тобі. – Забираю у неї сумку, пробую зачистити продовгувату білу пляму, що аж дзвенить на чорному тлі. – Зачекай хвилину, – і йду в пошуках калюжі, де можна зволожити хусточку…

- Але ж вода… Тут ходять… І ворони…

- Так. І ворони, гади такі, ходять строєм…

Кілька рухів мокрим носовиком і пляма зникає. Скільки разів просив себе не хохмити при ній – їй не зрозумілі тонкощі нашого буття і ось, знову…

– Ти дратуєшся, мурку? - Другим разом вона б запитала: «Про що ти?», та ворони зробили своє.

– Ні… Розумію. Вірніше пробую зрозуміти.

– Що ти… розумієш?

– Все. На жаль, розумію все.

– Що – все?!

– Те, що ти ніколи не зможеш помити руки в калюжі, те, що здасися в полон першому ж, хто на три дні відключить теплу воду, або ж світло, те, що…

- Ти хочеш мене образити?

– Хай Бог милує… Те, що я сказав – з власного досвіду. Вибач.

Ми йдемо Володимирською гіркою в напрямку фунікулера. Позаду залишились зачинені до весни кіоски, що донедавна торгували морозивом та пивом, обліплені опалим кленовим листям мокрі і холодні лави, фарбовані в зелене, на яких рясніли розмиті сліди пташиного лайна.

Завтра вона відлетить і там, за океаном, у своєму головному відомстві напише заяву на звільнення… Або ж напише рапорт…З рештою, не має значення що вона напише – її звільнять, але якщо вона дійсно… підробляє в ЦРУ, то звідти не звільняють. Її знову повернуть, зважаючи на її коріння, в Україну…

Ми зайшли в альтанку. Залишки чийогось вчорашнього незапланованого свята шматували кілька птахів, потривожених нами – вони бігали камінною підлогою і видирали один в одного кусні білого хліба та ковбасні шкірки, і ці залишки не здивували її, а мали б... Вона запитала, що то за птахи такі, сірі з чорною головою. Я сказав, що то граки. Мабуть – що… Якщо вона й працює на розвідку то який дурень поверне для роботи бувшого помічника військового аташе якого всі, кому належить, добре знають? Абсурд… Завтра вона відлітає. Назавжди. І про це ще не знає. Щиро вірить в своє швидке повернення, і там, в Америці, їй потрібно буде завершити кілька справ, тільки й того… І все, і ще до Різдва вона обов’язково повернеться… Згоджуюсь з нею, киваю їй і посміхаюсь на її посмішку. Але вона відлітає завтра… Колись я теж відлітав і обіцяв повернутись в країну, що дуже подобалась мені і щиро вірив у свою обіцянку, та не повернувся… На те була тисяча причин… А та, якій обіцяв… Не знаю. І сьогодні вже ніякого болю, ніякого щему… Тільки оце листя під ногами, оці неглибокі калюжі, що не дратують і не радують, бо знаю що буде далі: переступлю більшість із них, потім фунікулер, потім якась кав’ярня на Сагайдачного, чи кафе, поті її квартира, червоне чи біле вино, прощальна ніч, для мене прощальна, а для неї ще ні… Краще б повернутись додому в свою однокімнатну на свою Оболонь, взяти щось по дорозі для довгої ночі, якогось абсенту, а краще простої горілки, не вмикати комп’ютер а сидіти біля привідчиненого вікна, без світла, дивитись крізь будинок напроти і не перейматись що він є, бо за ним ще з десяток таких от… І прощатись із нею. Без неї…

- В літку він кращий. Не такий самотній.

– Хто?

- Володимир.

Коли ми виходили з альтанки, вона підійшла до перил за якими внизу, боком до неї, стояв Володимир.

- Важко уявити, скільки зла зробив цей чоловік твоїй землі. – вона торкнулась пальцем пофарбованого в чорне перила, провела по його площині і дві тоненькі цівки води потекли додолу з обох сторін. Вона сказала тоді «твоїй землі»… Вона католичка. Та мені все одно.

- Він помилився. – Хусточкою витерла мокрий палець, одягла рукавичку підійшла і взяла мене під руку. – Але влітку він привабливіший.

– Звісно…

Ми вийшли з фунікулера. Я не питав її про враження переїзду вниз на майже тому ж трамваї, на якому вона ще не пробувала їздити, вона теж мовчала, на щастя, бо ніколи не вважав її екзальтованою дурепою. На виході зі станції у неї задзвонив телефон… Завтра я маю показати замовнику ескізи проекту. Мені потрібно подзвонити і домовитись на конкретну годину, але… Не впевнений, що той… знайомий моєї знайомої справді збирається щось будувати і та розмова не була хизуванням своїми статками перед Мариною… Завтра вранці насмикаю щось з інтернету… На всяк випадок… Вона відлітає о другій…У мене буде час… Вона відлітає… А я думаю про «халтуру»… Що це?

Вона хоче випити каву, тільки каву і більш нічого. Я знаю затишну кав’ярню на Контрактовій, та запорошила мжичка, а ми не маємо парасольок. Пропоную зайти в перше ліпше кафе, що зустрінемо по дорозі.

– Ти й мертвого вговориш! – Вона сміється, промовляючи одну з небагатьох, перейнятих від мене, фраз.

Ми сходинками спускаємось до напівтемного приміщення. Зліва від нас середнього віку жіночка за кутовим дальнім столиком гортає папери, поряд чайний сервіз на одну персону… «По модьньому»… Бармен за стійкою розмовляє по телефону. В кафе більше нікого. Ми звертаємо праворуч, займаємо столик біля вікна.

– Але тут не палять!?

– Зараз рідко де палять.

Я не зміг перевчити її казати «курять», можливо тому, що коли вперше при мені вимовила це слово, сказала «кур ять»: я тоді засміявся, вона образилась і з тієї пори прагнула уникати слів, де «р» помягшується голосними. – Може підемо звідси, пошукаємо щось краще? – Запитую, але нікуди йти не хочу.

– Давай тут вип’ємо каву, а потім, коли закінчиться дощ, знайдемо щось краще і пообідаємо. Згода? – Як скажеш.

– Вже перша година. Я вчора дуже пізно заснула, десь біля третьої, тож і піднялась пізно… Довго думала про своє рішення… - До нас підійшов офіціант, поклав на столик меню і попросив зняти верхній одяг. – …і, зрештою переконалась в правильності… того, що зробила. І заснула. Як мала дитина. – Остання фраза теж від мене.

Ми роздяглись. Я взяв меню, перегорнув кілька сторінок і передав їй.

– Те вже хочеш їсти? Кажи, ми замовимо щось… Салати?

– Ні, я снідав.

- А як твоє замовлення?

– Ти про… А, робота… Тебе цікавить, чи будуть у мене гроші після твого від’їзду?.. Ніяк.

– Це недобре, - вона не звернула уваги на мою іронію.

Не так давно розглядала один із моїх останніх проектів. Він їй сподобався і вона запитала скільки я отримаю за нього. Потім сказала що у них, в Америці, моя професія дуже поважна і їхні архітектори багаті люди і ще сказала, що в неї є знайомі в будівельній компанії і вона спробує запропонувати їм кілька моїх проектів. Спробує… Більше до цієї теми ми не повертались. Звичайно, при її підтримці чи когось із кола її друзів там, я ще міг би щось…втнути, але…

До кафе зайшли три жінки і зупинились неподалік нас біля столика на трьох. Вища, та що блондинка, тримала в руках складену червону парасолю і вода капала на підлогу. Шатенка в короткій шубці стріпнула, не довго думаючи, свою парасольку на підлогу і почепила її на вішалку на моє пальто. Блондинка слідуючи за подругою, зробила те ж саме і тепер на моєму пальті висіли дві мокрі парасолі.

Підійшов офіціант. Я вже було відкрив рота щоб зробити замовлення, та він розвернувся і швидко пішов до барної стійки. Через мить він повернувся із блокнотом в руках.

- Одну каву із вершками, одну – «американо» і… п’ятдесят грамів горілки.

- Горілки якої ?

- Будь якої. Нашої…

- Чому ти не сказав, що будеш спиртне ?- Вона здивовано та обурено водночас глянула на мене.

- Я не знав. Це експромт.

- Тоді мені теж принесіть п’ятдесят грамів горілки, нашої, будь ласка. Ми будемо пити її як ліки,- останні слова сказала після того, як офіціант пішов.

Задзвонив її телефон. Вона відкрила сумочку, дістала його, уважно проглянула номер і відповіла своїм звичним «хай» якійсь Сюз із Бельгії, мимохідь попросила у мене пробачення, сказавши при цьому « це Сюз».

Коли ми зайшли до кафе, я мав намір пригостити її кавою, дві горілки не входили в мої плани, тим більше, що коли гортав сторінки меню автоматично звернув увагу на ціни: за сто грамів тут в супермаркеті міг би купити пляшку не найдешевшої горілки… Так завжди – спершу дія, а вже потім осмислення її. В більшості випадків аналіз зробленого не на його користь. Що ж, розрахується вона. Ще в перші дні наших зустрічей, після того, як запросив її до моєї улюбленої забігайлівки на Подолі, їй довелось доплатити за половину замовленого: вона замовляла не звертаючи уваги на ціну. Потім ми домовились,точніше, домовилась вона: мені не має бути соромно, що вона розраховуватиметься і за мене – в неї, як вона розуміє, грошей більше і в неї є можливість не економити на дрібному, і якби їх у неї не було, вона б залюбки сиділа не в ресторані зі мною, а в моїй квартирі, пила б зі мною мою дешеву горілку, мою дешеву каву, або ж чай, якого не дуже любить – то й що? Вона любить мене і їй зі мною хороше. Так вона казала. Вона доктор філософії, і я не міг не погодитись з нею.

Вона закінчила розмову, встала і підійшла до бармена,сказала йому щось, той кивнув їй у відповідь, вона повернулась, сіла, поклала лікті на стіл, що, майже, ніколи не робила, принаймні поруч зі мною, і глянула на мене переможно.

– І все таки - я навчу їх колись поважати клієнтів!

– Ти про що?

– Як про що? Не чуєш? Мурку! Музика – вже не так голосно!

– Так, дійсно… Пробач.

Шансон, до якого я звик, як каторжник звикає до кайла, справді помітно стишів. Її до посиніння стиснутих кулаків дратувала голосна музика в наших… «заведеніях». Дивно, бо вона до божевілля закохана в наші нічні клуби, бо там дозволено те, за що в її рідній Америці можна загриміти на кілька років. І така ненависть до шансону в кафешках!?.. Що ж там у тих клубах таке, що вона обожнює?.. До посиніння в кулаках… Дивно. Якось, в розпачі, напідпитку вона вдарила кулаком у стінку… Посипалась штукатурка. Дивно…

– …може бути так? Ми прийшли сюди не слухати… оце, ми прийшли поспілкуватись! Таке тільки у вас… Ще в Росії. Чому ти мовчиш? Ти мене слухаєш?

– Так.

– Ти мен не слухаєш! І так завжди, коли мені… - Дійсно, я не чую її, хоч і слухаю. Раніше, ще… позавчора, мене дратувала її неувага до мною сказаного, сьогодні ж… Та сьогодні у мене не має бажання говорити багато… Вона розрахується в кафе, в цьому кафе, тому що більше я нікуди її не запрошу і не дам їй запросити себе, скоріш за все, бо мене вже починає нервувати прощання… з майором армії США. Вона розрахується, а ті невеличкі грошенята, що мав би залишити…

– Ваше замовлення, – офіціант віртуозно, так круп є розкидає карти, розклав перед нами каву – горілку - каву… Грошенята, що мав віддати за оце все, потрачу на прощання з майором… без майора.

–… але я сумуватиму за цим усим. І за тобою.

– Звісно…

–Так, тобі важко зрозуміти мене, але ти маєш відчувати мій розпач від мого роздвоєння! Уявляєш, як мені…– Про що вона говорила?.. Пусте… Натхненно говорила… Тільки й того… Сьогодні неділя. Між Києвом і Нью – Йорком годин сім різниці. Через…максимум годину їй подзвонить Пітер, її колишній коханець, її бувший шеф тут, в Україні, вже полковник у відставці, молодший від мене… Вона гляне на номер, розгублено скаже «сорі», потім добавить «вибач» і відійде. Вийде на вулицю, якщо вщухне дощ… Якщо ми ще сидітимемо в цьому кафе.

Відпиваю із чашки, беру карафку і наливаю в свою чарчину потім наливаю їй, вона все ще говорить ні про що, так мені здається, зважаючи на вираз і міміку її обличчя. Жінка, яка повісила парасолю на моє пальто, встала, тримаючи в руках фужер з червоним вином, - дивно, я не бачив, коли офіціант встиг обслужити їх столик, - і почала говорити в пів голосу, нахиляючись до тієї, що сиділа напроти, а лівою, вільною рукою гладила спину між лопатками стриженій брюнетці. Лінія мого погляду над маківкою її голови зупинялась на світлі бра, що висіло напроти. Ще одне бра знаходилось ззаду мене. Рідке, фарбоване в біле волосся жінки світилося німбом над її округлим черепом. Скільки їй? Біля сорока? Років через п’ять їй доведеться користуватись перукою… Мені теж перука не завадила б, та й фарба... Якби я був не я.

– Із Сюз ми разом служили в Брюсселі. Тепер вона живе в маленькому місті в Голландії, я розповідала тобі. Виходить заміж за антиквара.

– Вона у відставці?

– Так, у відставці. Вона залишилась… як у вас? – капітан! У нас капітан, це трішки більше.

– А майор у вас?

– Що? А… Майже як у вас.

– Ти плануєш стати українкою, та ніяк не можеш звикнути… змиритись із цим. Завжди кажеш – «у вас».

– Мені важко. Мені не просто… було… прийняти таке рішення… А ти, за того, щоб допомогти мені, знущаєшся з мене!

– Я звертаю увагу на твою неточність… і… хочу попередити тебе: бути українкою – це одне, бути громадянкою України – зовсім інше, здаватись і бути…

– Ти знову обра…

– Навчись, нарешті, дослуховувати думку до кінця! Нічого дурного я тобі не кажу. І ще, будь ласка, запам’ятай – я тобі не сержант американської армії, а ти мені не майор… Ти майор, але не для мене. Добре?

– Чому ти сьогодні такий… драт… роздратований?

– Пробач… Твій від’їзд мене… і засмучує, і дратує… водночас.

– Ти мені не віриш…- Вона не дивилась на мене, вона тримала чарку і нахиляла її зі сторони в сторону, ніби випробовувала силу поверхневого натягу. Сказати їй, що я їй вірю, вірю в щирість її надій? І знаю, що…

– Вірю. Дуже хочу вірити, – таки викрутився! – Вип’ємо?

- Вип’ємо.

Я перехилив чарку і запив кавою, вона тільки пригубила.

Колись вона казала, що її цікавлять темноволосі чоловіки з голубими очима, високі і жилисті. «Широкобедрі і вузькоплечі?» запитав я. «Ні», сказала вона, « це жидівський тип чоловіка, і я розумію причину твого сарказму… Я полячка. За батьком. Українка - за мамою…Тому й чоловіки… До речі – чому ви не кажете «жиди», що є справді українським, а кажете: «євреї»? Вас так Сталін навчив?... Це схоже на вашу образу за російське «хохли»… Але ви для них – хохли! Ви ж називаєте дойчів німцями. Якби вони знали зміст… того, як ви їх назвали, образились би, чи не так? Скоріш ви німці для усього світу, бо знаєте тільки російську… Жиди, які у всьому світі юди, тільки на вас образились за оце, схоже з вашим хохляцьким… У вас багато спільного з ними, з «євреями» - вижити за всяку ціну, продати себе за безцінь… Вижити…». Можливо, вона хотіла мене образити, бо перед цим я сказав їй що в неї римський профіль, але, якщо зважити на те, що євреї завоювали Рим і сором’язливо замовчують свою перемогу, то вона, як на мене, єврейка з голубими очима - арійка, як той Ісус, хоч і гадки не мав і не маю якого кольору очі були у нього насправді. Чому я це згадав? Вона перед цим дивилась на галасливу жіночу трійцю, і її профіль… Так, її профіль нагадав мені ту розмову.

Я дивився в її напівзакриті майже сірі очі і підфарбовані прозорим перламутром повіки: очі таки сірі, а не голубі, як вона думає, і як запевняють її всі, починаючи з мами, екзальтованої пані невизначеного віку, але звабливої, чорти б мене забрали!, і до передостаннього її коханця - сірі... великі… і красиві. Було сказати їй, ось зараз, що очі її кольору небесної сині… Але… Пусте. Завтра вона відлетить…

А тепер сидить напроти і чекає дзвінка і знає, здогадується, що я теж чекаю його і мені це не зовсім приємно і не знає як ухилитись від можливої розмови про її можливі майбутні стосунки там в Америці із ним, із тим… Якщо я скажу їй що мені однаково, оті всі її… Образиться. Як їй пояснити, що коли вперше взяв її за руку, знав чим скінчиться той вечір і знав коли і як все скінчиться? Образиться…

Роздивлявся його на фото, якось: з його посмішкою, майже школярською, з його бездоганною статурою, з його все ще русявим волоссям, з його, якщо порівнювати наш з нею, високим ростом… І його руки, геть усі заплетені жилами… Ну який же він імпотент!? Бачив фото де вони удвох… Він такий же імпотент як вона лесбіянка. Та якби вона сказала, що її Пол статевий гігант, не думаю, що отримав би задоволення від почутого… як і не отримав задоволення від побаченого на тій фотографії, та й на іншій - там декілька жінок, майже всі некрасиві, серед них і Сюз, вона вказала на неї,та я не звернув уваги, тоді, та й тепер теж, не звернув би: Сюз, Мюз, Бюз – яке мені до них діло? – всі вони на одне лице, і на неї, якби не знав її, теж не звернув би уваги на тій фотографії.

- …тому що грузинський президент орієнтується на Європу, але він ніколи не зможе переконати грузинів у тому, що вони європейці. Щоб позбутися баласту азійського домінування в їх душах, потрібно…- Вона прекрасна коли натхненно говорить… Вона велична… Вона зібрана, серйозна і переконлива… І яке мені діло – що і кому потрібно…

Я прогавив той час коли вона допила горілку і тепер оглядається і очима шукає офіціанта. Ми маємо звідси йти. Я не хочу напитися з нею ось тут… Поки що…

Вона вже зібралась розраховуватись коли подзвонив він. Встала, мовила «сорі» і швидко вийшла на вулицю роздягнена під дощ… Якщо він ще йде. Дивно – навіщо їй виходити, коли я не розумію англійську? Потрібно буде сказати їй про це. Сказати?.. Х-м…

Підійшов офіціант і поклав переді мною щось на зразок орденської коробки в синьому оксамиті, в якій скоріш за все знаходився рахунок. Я дістав невеличкий аркуш і глянув на загальну суму. Що ж, у мене є нагода довести їй свою спроможність бути кавалером і при тому не залишитись без копійки… Потім вона захоче пригостити мене. Обов’язково захоче… То й що? Хіба я вже й так проти? От тільки дощ…

Знаю нашу осінь – вона нескінченна… А вона не знає… Дощ не скінчиться ніколи, принаймні до першого… до останнього снігу, бо сніг теж є дощ… Да- а-а… Який же я сентиментальний… і…талановитий!.. І тверезий!

Потім вона повернулась: її непотрібне «вибач» і моє потрібне їй « все нормально?» і її банальна відповідь і моє діставання цигарки… Для чого?

Ми йшли мовчки. Щось мав би казати, щоб довести їй свою толерантність до її минулого… Мав би щось казати, але… Як пояснити їй що між нами різниця не у віці? Як пояснити їй, що моя дочка, яка молодша від неї на одинадцять років ніколи не стане їй подругою? Як?.. Як пояснити їй, що жінка, яка мала секс із двома чоловіками одночасно, для мене - пропаща!.. І ця пропаща жінка хоче від мене народити...

- У мене є пропозиція…

- Беремо таксі і їдемо до мене?

- Та ні… Я подумав… що… краще було б до мене…

- Мурку!? Ми іще позавчора домовились…- Дякувати Богу не погодилась! У мене не то що на таксі…- і приготовиш барбікю. Аліна приїде о сьомій! Ти мене чуєш!?

- Так,чую. – Аліна… Ота бідолаха, що нібито спала в сусідній кімнаті і разів зо три мимо нас гола дефелядувала до туалету… А коли поверталась… Гола… Могла б спати в чужій постелі й одягнена … І грюкала дверима… Навіщо…грюкала? Адже я їй… як чоловік явно не подобався. На зло їй, чи вона… латентна?.. Та ні… Жіноче… Це чистої води - жіноче! Якби мій товариш із якоюсь… Я б не муркнув… - А чому ти запросила Аліну? Та принесе із собою одну пляшку вина а вип’є твої три.

- Тобі жалько мого вина?

- Ні… Твого - не «жалько»…

- Вибач, не хотіла… Поглянь на мене!? – Вона зупинилась і вп’ялась пальцями в моє передпліччя. - Я не хотіла так сказати.

– Пусте. – Колись вона сказала, що я випиваю за тиждень її місячні запаси.- Ти ж добре знаєш, що Аліна не залишить нас у спокої до ранку. Але якщо тобі так…

- Ні, ні! Якщо ти проти - я зараз же зателефоную їй і відміню зустріч. Якщо ти хочеш.

– Я про інше… Ти маєш іще зібратись. У тебе забагато речей.

– Все цінне вже складене у валізи, а дрібні речі… Мурку! За місяць маю повернутись! Ти забув?

– Я? Ні. Але ти не маєш забути щось важливе.

– Так. Оту акварель твого приятеля, яку він вийняв із рамки. Пам’ятаєш? Вона лежить на шафі. Нагадаєш мені, добре?

– Звісно.

- Я подарую її Сюз. Ти не проти?

– Ні, не проти…

Ми підійшли до Контактової. Мжичіти перестало, та волога пилюка осідала за комір, на лице, влітала крижаною парою в легені і від цього ставало холодніше ніж від мілкого листопадового дощу… У мене вже мокрі туфлі і я не одягнув спідніх… До біса - і цю мжичку і той дощ!

– У мене є пропозиція, – я глянув на годинник. - Зараз тільки друга. До вечора ще далеко. Зараз ми зайдемо в Контрактовий, там є одна приємна і недорога кафешка, візьмемо по сто коньяку, у мене ще є двадцятка, вийдемо на вулицю під навіс, викуримо по сигареті і сплануємо вечір. Годиться?

- Так, годиться, - приречено промовила.

На вулиці я випив свій і допив її коньяк поки вона докурювала. Ми домовились, що я швиденько дома зварганю типовий дачний будинок на стовпах для небідних, відправлю електронкою Марині щоб та передала своєму «ухажору» і через… максимум години три буду в неї. З першу вона не погоджувалась із моїм планом, та аргумент про заробляння грошей…і вона здалась.

Я провів її у вісімнадцятий номер, майже пустий в цей час, і вийшов. Вона залишилась там, у трамваї… В перше і в останнє.

Вона залишилась у трамваї… назавжди… і більше її не побачу… Ніколи. І як там – «…і ніякого щему»? Та ні… Щемить.

В генделику на Контрактовій сто грамів – дев’ять гривень… Добре, що вона розрахувалась за коньяк… Я забрав здачу і став за столиком спиною до високого світловолосого бороданя, що стояв схиливши голову над блюдцем із окрайцем хліба та з двома кружальцями ковбаси на ньому… не закусював… і крутив пальцями порожній пластиковий стаканчик. Ми десь зустрічались і не раз, та… у мене зараз не має бажання признаватись… говорити … слухати…

Її широкі плечі і вузький таз… Ніби ти гей… Дивно… було… колись. Та й тепер… Категорично не мій типаж…

Жетон на метро за дві гривні, дві зупинки трамваєм, потім пішки…

Знову дощ. Справжній осінній дощ, що встигне намочити мої коси.

…І навіщо я тоді пішов від… тієї?!.. Як на сьогодні – без видимих на те причин. Через примітивний романчик, який їй не сподобався… Міг би знайти шлях до примирення… Міг би. Чотирнадцять років тому… Майже п'ятнадцять. Але не знайшов, не захотів… не захотіли. І вже в тому житті залишились спільні з нею друзі, спільне з нею місто і спільна дочка, яка спілкується зі мною в ряди – годи із ввічливості та своєї природної доброти… Скоріш за все… А як іще? Вже в тому житті залишилась вона – найкраща із усіх жінок у тому і цьому світі… Мабуть так емігрують в іншу країну – через власну пиху, слабкість і дурість, а потім вже змінити щось неможливо через ті ж самі причини. Хіба що: те, що було дурістю, стає досвідом і вже розумієш – це твоє життя. Мабуть що, так і живуть зрадники. Доживають…

Вона поїде і Бог їй у поміч до кінця її днів… А я?.. Не знаю… Не знаю що буде взагалі, та як буде без неї – знаю… Вона, така гарна, така розумна, така американка, така майор – ха - ха!..

Чому чоловіки, якщо вони хоч трішки при пам’яті, задають собі питання – що буде далі? Що ти зі мною робитимеш, навіщо я тобі?.. А жінки – ні… У більшості випадків.

Вона сіла у трамвай що довезе її, майже, до її дому. Сіла, бо, мабуть що, хотіла мені догодити… В Індії, куди ми з нею збирались кілька разів після другої, скоріш – третьої пляшки любимого нею всякого закордонного але тільки не молдавського, любимого мною, сухого вина… А при чому Індія? А-а-а… Рікша номер …надцять – це я… Трамвай зрушив… І все, і гут бай… І мерсі…

Я вже п’яний?!.. Ще ні, але ще не вечір…

Вона здогадується, що я не люблю її і ніколи любити не буду… Як і вона мене… Мабуть що. Невже і це - тільки ота велика гра ?! Тоді чому я злюсь? Я не хочу її любити… Яка любов коли тобі п’ятдесят? Коли ти усвідомлюєш, що програв, бо не маєш нічого, окрім комірчини на третьому поверсі, нічого, навіть кота, коли ти із задоволенням в обідню пору береш в руки книгу, яку небудь, лягаєш на диван і засинаєш на третій сторінці, і коли тебе кличуть в гості після шостої вечора, ти знаходиш сто відмовок щоб залишитись дома, коли зоряне небо стало для тебе найкращою картиною, коли спогади … Бог із ними, спогадами… Коли ти програв … Програв… А хто виграв? Той хто не читав Єклезіаста, а коли й читав, то не зрозумів нічого? Мабуть що. А ти читав його тричі... То ж які претензії?

Ліфт не працює з учора і не працюватиме ще кілька днів. Який я молодець, що придбав собі комірчину на третьому поверсі! Реєлтерша пропонувала восьмий – з кращим ремонтом за таку ж ціну. Ми з нею зайшли з першу дивитись квартиру на восьмому а потім спустились на третій. Це було років з сім тому і ліфт тоді працював. Квартира на восьмому дійсно була кращою, та мені стало лінь знову підніматись на восьмий і я сказав: «Добре». Тепер, дякуючи своїй природній безлаберності та Богу, відмикаю двері свого житла, а не підкорюю сходи п’ятого чи шостого поверхів у свої п’ятдесят. А якщо доживу до семидесяти?..

Заходжу в квартиру і першим ділом вмикаю комп’ютер а вже потім роздягаюсь. Ніякої кави, ніякого телевізора! Я добре знаю себе – якщо не сяду працювати зараз же, то ніхто не знає коли це станеться. Зроблю каву, стану біля вікна із чашкою, закурю, довго сидітиму роздивляючись своє відображення на темному склі, мені стане «жалько» себе, я все залишу, одягнусь і… через годину буду в неї. Навіщо?

Потрібно вимкнути телефон. Вона все зрозуміє.

Вже одягав дах на змонтовану коробку із «модьнього» нині соснового кругляка і визначився, нарешті, з його, даху, кольором – червоним, зелений був би краще, та не думаю що замовник не стандартний – у всіх червоні а він що – лох?.. Добре що я бездарна істота - якби мав талант Гауді то, … То й що? Було б ще гірше… А так – для хохляцького бидла кампілюю майже типовий курятник за ціною в його обід, бо вечеря його, залежно від випитого, може обійтись цій бидлоті як мої доходи за все моє життя. Якби Гауді тут народився…і жив… Попили б ми з ним горілочки! Тільки й того… Пожила б вона тут років з десять, і не на моїх творчих майже мізерних гонорарах – із зарплатою свого колеги, українського, тільки порядного, майора – єсбеушника… І не омари, кальмари, камамбери – картопля в мундирах і цибуля в олії! І не оливковій… Дурепа!

Вже одягнув червоний дах на золотистий короб, коли хтось натиснув кнопку з тієї сторони і не збирався її відпускати. Я швидко підійшов до дверей, все ще з ненавистю до білого світу, ще встиг подумати, чи не принесло когось із моїх підвипивших друзів – буде на кому зігнати злість,і відчинив двері.

Вона ступила крок, вимовила своє «хай» і ввійшла повз мене в коридор.

– Я знала, мурку… Я знала, що ти не прийдеш, – промовила, потім поклала сумку і зняла своє чорне кашемірове пальто. На ній був парадний мундир майора армії Сполучених Штатів...



















Нашi автори

Віка БРОВАРНА

поетеса

Олександр ДМИТРУК

поет

Тарас ФЕДЮК

поет

Ігор ШУРОВ

поет