Головна || Новини || Гості || Фотогалерея || Бібліографія || Архіви || Критика

АСОЦІАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ

ПРЕЗЕНТАЦІЯ НОВОГО ПРОЕКТУ

Віктор ШИЛО
Поет, прозаїк
Член Асоціації українських письменників
Президент Асоціації українських письменників у 2011-2017 роках

Народився 9 вересеня 1962 року у місті Зіньків Полтавської області.
Проживав у Ризі, Києві, Тирасполі.
Нині мешкає в Кропивницькому (колишній Кіровоград).
Автор більше 20 винаходів і наукових праць у галузі сільгоспмашинобудування.
Публікувався в антологіях, гуртових збірниках, вітчизняних та закордонних часописах.
Поезії перекладено англійською, італійською, румунською, російською мовами.

Поетичні тексти побудовані, здебільшого, на метаметафорі. В них виразно відчутний вплив ейсід-реалізму та сюрреалізму. Прозі притаманні інтертекстуальність та нелінійна оповідь.
Основні твори:
Збірки поезій: «Розуміння історії» (Кіровоград, РВВ облуправління по пресі, 1991), «Практика: 1962-1991» (Молдова, Тираспіль, видавництво «Лада»), «Лезо голки» (Кіровоград, ПП «Ексклюзив-систем», 1999), «Танець порожнечі» (Київ, видавництво «Факт», серія «Зона Овідія», 2004).
Прозові твори: роман «Бодай-цикута» (у співавторстві з Павлом Чорним; журнальний варіант – «Сучасність», 2003; Київ, видавництво «Факт», серія «Exceptis excipiendis», 2006).





ВИБРАНЕ
Публікується в авторскій транскрипції
ЙО-ЙО РІЗДВО

Ігореві Римаруку

Слухняний світ стрибає наче м’ячик,
висмикуючи з явищ небуття.
Заплющуй очі – все одно побачиш,
як із зірок готується кутя.

Тому, хто піднесе її, пробачиш
розхлюпані світанки, піну днів;
отримаєш цвяхи (мабуть на здачу)
та мольфу, наговорену без слів.
САНСАРА
1. Він
Великий Вибух нещодавно прокинувся
коли він вдихає на повні груди дим астрагалу
то називає себе Віннету
а коли його переляк окислюється наче мідна троянда Німейєра в білому чаї
він провалюється в наступний всесвіт
(інколи жінка так провалюється у свої віддзеркалення)
він живе як метелик недовго
(за цю вічність можна встигнути закохатися з першого погляду)

2. Вона
У елеваторі її снів
проростають, ніби вологе зерно пшениці,
визрівають,
чіпляючись остюками
затертих смислів
за порожнє  вранішнє небо,
слова.

Їх поглинають
миттєвості-миші
крізь прозору шкірку яких
при денному світлі
можна розгледіти
зіпсований годинниковий механізм,
а вночі – кольорові піщинки страхів,
які подумки пересипає
з долоні в долоню
безрукий бог…

Так, принаймні, їй здається,
коли вона раптом просинається
поряд зі своєю
самотою.
І вона відгортає тишу своїм криком,
що звучить наче саундтрек до неіснуючого фільму жахів.

Втім, Prince of Persia, як і Princess Mononoke,
чує лише себе.
НЕ ПРОСИТИ В НЕБА
(у коміксах пишуть що Майкл Джексон як і Конан був кіммерійцем
це саме вони удвох прорубали Шайтан-Мердвен у високих горах
щоб зустрітися з прекрасною Іфігенією
і разом знайти артефакт звичайний unidentified flying object
статую Артеміди яка впала з неба
полиском у море
чорне наче the dark side of the sun)

проходить зірка крізь долоню
рік за роком за роком
клинком

(ятагана? у вправних руках майстра?)
(як тут не пригадати що Рене Ґенон був шейхом)
робить з неї мереживо контур майбутнього
притисни свою долоню до моєї
якщо візерунки
зійдуться
то наші тіні зникнуть

хто ж із нас
насмілиться
чиркнути сірником
наблизити вогник
до сухої
розрив-трави
під нашими ногами
ЕМО-2
Тіні осінніх туманів –
шкіра, що здерта з кохання.
Сніг, як оманлива манна,
рани загоїть востаннє.

Ким ти була – ще не знаєш.
Кроки назустріч – прокляття.
Знаки – у темряві знайдеш,
як перескочиш багаття.

Світ-аніме ти пробачиш.
Квітка дотліє в конверті.
Ввічливо клацне «собачка»:
вільному – вічність, muertе…
* * *
маленькі ліхтарики в коливі
(що також
made in China)

лускають від видиху на них
розбризкуючи світло
яке роз’їдає
навіть сонячні промені
іржею холодного сяйва

ще одна зима
один сон по той бік дзеркала без амальгами
і я зможу уявити
льодяну жоржину
у легенях Гомера Сімпсона
на Великдень
воскресне
«KASHMIR»

My Shangri-La beneath the summer moon, I will return again, Sure, as the dust, that floats high in June, when movin' through Kashmir. Роберт Плант, Джиммі Пейдж

коли  гойдалка пам’яті
стане
цепеліном
свинцевим
як серце
під сонцем Кашміру
відведу від очей
наче гілку на стежці
цей світ
ПІВДЕНЬ
все повертається тільки до вудстока
так співав колись заратустра
знову
песиголовці ліниво
відкушують свіжі суцвіття
соняхів
стиглих
скорботних
як
три стриптезерки з нью-орлеану
катрін катерина кетті
щоб випити землю крізь стебла
неначе криваву мері
або маргариту в панчохах
магрітта

у червоних очах
замість зіниць
ізнову тремтить
відображення повного місяця
з якоїсь криниці на півдні

їхні діти
рвуться
по черзі
мов струни
гітари
сантани
виходять під зливу
що розпутує шерсть на скронях
і прагнуть
вхопившись за блискавки
як за перила
дістатися вудстока
СІНГАПУР
я
це лінія обрію
між
смертю
і сонмом життів
у колосі жита
зорі
наливаються
криницями
для своїх
віддзеркалень
(глибиною південного моря)
коли вітер
заламує стебла
у сонячне коло
хочеться
розім’яти пальцями
грудкувату
глину повні
аби
заліпити
шпарину майбутнього
крізь яку
орда повертається
з оберегами
від
baskin
robbins
на джерельній крові
(бо туман
над водою
вже забрав
її пам’ять
став
чужим
безмовним
солодким
як лимонно-банановий
дим)
по узбіччю
надбитих
бажань
вітер віє
дуби
нагинає
у голосі
жита
вогник задуває
* * *
смаглява тиша – пінка на губах
роса хрестів накрила потойбіччя
настояне як пам’ять на горбах
курганів що себе у вирій кличуть

чекаєш дива а приходить смерть
і лащиться щенятами і цукром
зриває крону серця наче смерч
і за життям стає в упряжку цугом

ріка дорога обрій борозна
монети на очах – орел чи решта
кружляє осінь в пошуках зерна
мов дзиґа зупиняючись на решці
* * *
здається ми були луною в цих містах
де керамічні пси тепер напівпорожні
і звуки їх виття рахуються від ста
лічильником рібо як души перехожих

незмінно уві снах коркуючи свій час
ґерілья-кров тече по венах монументів
і вимиває біль і намиває нас
мов спогади богів або пісок для ренти
* * *
ніж захлинається від крові
що осипається в іржу
згортається в порожню мову
зміїну ніжну і чужу

закутані у світло тіні
його ховають у яри
холодні нори голубині
глибоку воду до пори

коли повернуться у пам’ять
рівноапостольним вогнем
собою рідне слово зманять
і самознищаться як мем
ВЕСНЯНИЙ БРІД
чи довго ще йти дно холодне як небо
і хліб у печі вівтаря кам’яніє
синиця в руках перецінена треба
синіє співаючи mio min mio

мілішає стікс береги прибувають
церковними тінями грішного світу
по горло цей брід запопадлива майя
заточує спеку майбутнього літа
СІЛЬСЬКИЙ ТРИПТИХ
1.
лоточні божевільні зернових
ховають в небі променисті м’язи
подалі від оманливо-сирих
чужих зернин що снуть немов образи

заточені під збіжжя у валках
йдуть комбайнери перегній по пояс
а їхні очі підбирає птах
який хрипить про те що втратив голос


2. ОСІННІЙ ОРАКУЛ
ближче до грудня
вода в криниці
інколи
б’є
молочним ключем

(білим
достиглим)

а кристал молока
у схованці ранку
щоразу
стає
геть прозорим

запах фіолетової
фарби
закусує вудила
запах жовтої
мчить до нього учвал

(восьма армія знову
підступає зі сходу
хиткими
щаблями бажання
тінями
що провалюються під ногами
за добу
чвірка півдня
двічі
розпадається
навпіл)

після
фастфуд-ворожіння
на дні горнятка
залишається крейда
перетертих кісток динозаврів
відміряючи сон сієсти
мідяним кроком
почесної варти

(коли
промінь з неба
ніби ґаруда без вершника
гордовито прямує
повз грудки на городі
що лише вчора замерзли
у тій норі
яка вище
від рівня прадавнього моря
прокидається
п’янким вогнем
пінної блискавки
віща змія)

єдине
що ми встигли зробити
так це оживити вогонь
говорить командарм полоненим
відновити як то кажуть вчені його сутність
і з нуля годин
однієї хвилини
вогонь є живим
у будь-якому біомі
навіть у тих яким пороблено
запитує хтось із полонених
настільки
по-дитячому щиро
що навіть суворі охоронці
легендарні рятівники підземної ватри
не витримують і посміхаються
і миттєво
зникають
бо статут забороняє їм
виказувати емоції
на війні

у вікно видко
перший птах
обертається
на останню бджолу
прозору
як кристал молока
що висить
дотепер
у повітрі
майже
в зеніті
майже


3. ПАСТКА ДЛЯ ВЕСЕЛКИ

у листопаді
після дощу
немічний дим
на милицях спалахів
вештається
слідами душ
що відлетіли
кудись
услід за птахами
ніби шукає
з цього виміру
вихід
обрій
який недбало зшито
стіжками дерев

коло темно-зеленого вітру
твердішає
зіштовхується з колом червоно-жовтого
утворюючи
дві перехрещені арки
сонячну баню
в яку потрапляє
випадкова веселка
ПІСЛЯ РІЗДВА
у місячному світлі
яке вакула викував
для своєї нареченої
невгамовний
янгол
тримає на мінливих
долонях
на одній
камінь кааби
а на другій
свинцевий брусок
господарського мила
для освячення
мотузки або ж
важкої води
черемного моря
янгол
йде
серед опівнічних снігів
полуденного тополиного пуху
до зачарованої його вродою
оксани
що до білих кісток
розтерла свої ноженята
царициними черевичками
чорта поминаючи всує

янгол
простягає до оксани свої руки
з дарами
але вона не знає
як гадати
по долонях
без візерунків

русалки ще мерзнуть під льодом
захмарені запорожці
мандрують з пропалою грамотою
загубленим серпневим небом
перестиглим
величезним
одним на двох
сивоокі кобзарі
приречено
виспівують щось на татарських трофейних зенфонах
відбандурене майбутнє
порожніми цифрами врятованих душ
гур-гур осипається не за териконами
дорогоцінної ханської солі

ховаючи під собою
адміралтейський шпиль
КІНЕЦЬ РІКИ
вулик обмар
стоїть серед інших
звичайних
його охороняють
від досвітніх огнів
бузок та бузина
від вечірніх
кульгава
на один подих
матіола
вночі
у вулику
щось пихкає й мерехтить
можливо
він стає грубою
на обидва світи
і в ньому випікають
коровай
на сироватці макового молочка
аби посміхнувся припічок
димчастим цвітом

інколи з нього
вилітають метелики
помаранчевий
білий
червоний
збирають нектар з латаття
танцюють
у темряві
над плесом
здичавілої річки
як зірки
за холодною плямою
войду

ріка впадає
у глевкий дощ
з важкої води
острівці вуликів
виблискують
помаранчевим
білим
червоним
безглуздими маячками
кротовин
що зав’язані вузликами мебіуса
на довгу пам’ять
позначені
на короткий зір
серед
вицвілого полотна сінокосу
косими хрестиками
стебел
які наповзають
на льотки
у червні

вже через тридцять
три роки
трава
забуває
як повторювати ім’я бога
і воїни
в могилах під нею
ізнову
починають
відчувати нестерпну муку
невідмолені
аніскільки
рухом соків
до небосутності

часом поля
з гуркотом
перекочуються
ярами
шукаючи
кудикину гору
тоді
кожен вулик
здригається
рипить
але міцно тримається
за повітря
якорем вітру

якщо місячне
світло
попелом
починає
поволі
осідати
на крихке дно
темряви
встилаючи
його
твердим шаром
зоряне світло
лягає
поверх нього
живим покровом
іскристою ікрою
з якої народяться
міріади
передвічних
світів

рибина
що вистрибує
з води
у серпні
ще встигне
побачити
їх
* * *
рубіновий вівторок
годинниковий порох
малює чорним день
і відлітає корок
як гільза під сім-сорок
і сонце як мішень
а поїзд не приїхав
відкрило очі лихо
спить ієрогліф шень
ґодо іде по рейках
і набирає рейкі
у всесвіти кишень
САНСАРА-2
1.
вона наспівує paint it black
ніби вигулює сніг
на повідку свого голосу

2.
з вулиці
зашморгом солодкавої мелодії
джаваді
до горла підступає
зелена задуха весни

3.
чорна діра
набираючи обертів
лоскоче волоссям
її долоні

4.
коли вона читає
пошепки
слова гуру
бог
як гальмо
ручний
посміхається лайкає
дописує в коментах
життя
це
гальмівний
шлях
тому
що
бог
як гальмо
ручний
проте
цього замало

5.
вона
ретельно
виліплює
фігурки
для танців
blackstar
у стилі dub voodoo
з м’якушу часу
намасте
говорить вона
фігуркам
от ви й потрапили
до вирію дхармасали
на конкурс
танців порожнечі

дарма що
дхарма зникає
крихти минулого
крихти майбутнього
цвяхами
упиваються
в її залоскочені до золота долоні
міцно
тримаючи руки
на хресті
тут-і-тепер
намасте
САНСАРА-3
вона досхочу насичується півковтком нектару амброзії
неприкаяний
він цілує зпили сухих гілок

коли торкається губами яблуневого круга
навколишній світ кудись телепортується
може й у нетрі його надсвідомого
наче розбовтана від атмосферної турбулентності
тарілка прибульців
під звуки камбоджийського року

коли торкається губами вишневого круга
садхгуру мовчить разом з ним

коли торкається губами сливового круга
фіксує думку про те
що краще це робити вночі
бо тоді синє сонце майже не засліплює

коли торкається губами абрикосового круга
йому хочеться бути похованим у труні з абрикосових дощок

коли торкається губами горіхового круга
пригадує як корабель на хвилях дунаю
тягнув тросом
генуезьку башту
від церкви святого георгія в галаці
аби портал
кочубея
нарешті закрився

коли торкається губами грушевого круга
відчуває біль опіку

і його губи починають прагнути шовковичного круга
ВОРОЖІННЯ
знов до блюдця серпневої спеки
пальці пасмами тягнуться з неба
то ворожить над глиною злива
розмиваючи знаки абетки

хтось проклав борозну у зернині
хтось пустив опішнянського лева
борозною за обрій за хмари
до ташаню що спить під горою

пам'ять млосно кружляє як дервіш
місяць-блюдце надщерблений край
по абетці якої немає
у розмитих клинописах снів
КРІШНА
в неділю дощитиме зміями з диких небес
а під понеділок  – з приручених – дикими псами
та хлопчик пливе хоч і псел що пощез
своєю відсутністю майже довів до нестями

корови стоять на піску як знамена богів
за кальпою кальпу заходять по шию у воду
якої немає бо юний пастух захотів –
хрест-навхрест долаючи псел – упізнати свободу










Нашi автори

Віктор РИБАЧУК

письменник

Тарас ФЕДЮК

поет

Олександр ДМИТРУК

поетеса

Ігор ШУРОВ

поетеса