Головна || Новини || Гості || Фотогалерея || Бібліографія || Архіви || Критика

АСОЦІАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ

ПРЕЗЕНТАЦІЯ НОВОГО ПРОЕКТУ

з творчого доробку наших гостей




Марія СЛОБОДЯНИК
поетеса


ВИБРАНЕ
Публікується в авторскій транскрипції
ПРО НАБОЛІЛЕ
У місті кам’яних людей
нема життя й нових ідей.
Суворий, сірий колір муру
щодня пригнічує похмуро.
Вдихнеш на повну так невдало
повітря з присмаком металу.
Цього не відчувають, ні.
Вони ж бо люди – кам’яні.
Душе моя, тобі погано,
не місце тут тобі й мені.
Сьогодні винесуть догану
за те, що ми не кам’яні…
Крокує натовп невблаганно,
а в небі диму чорний змій.
Прохаю щиро і старанно:
«Душе моя, не скам’яній!»
ЛІТО ЧИ НІ?
Вечірній дощ так довго скаженів,
і люди йшли засмучені і кволі,
складаючи, мов крила кажанів,
свої промоклі чорні парасолі.
І сонце вийшло стримане, байдуже.
Ніхто із перехожих не радів.
Холодне літо дивиться в калюжі,
в яких – лише обличчя сірих днів…
Нехай дощі приходять восени,
коли вночі, немов у прірві, темно.
І розкривають крила кажани,
чого ми не побачимо, напевно.
З НОТАТОК МАНДРІВНИКА
Усе довкола змовкло.
Тільки лиш
два човники
збігали за водою…
В тихішій від усіх на світі тиш
літала осінь білкою рудою.
Ходи, даю горіхів золотих,
тебе доволі щиро пригощаю,
давно вже не належачи до тих,
хто тулиться до комину і чаю…
За лісом вже
рожевий обрій згас.
Бувай, мені відчалювати час.
ЕЛЕГІЯ
Укриють землю килими,
бо все достигло.
Останній потяг до зими
зловити встигла.
І у повітрі лине листя полум’яне.
Трава вже більше не росте,
а тільки в’яне.
Усе на світі так і є,
це не здалося.
Не заплітайте у косу
мого волосся…
Іду босоніж,
не чекаючи на диво.
Умий мене,
рясна осіння зливо!..
* * *
Деревам нести важко
черленого листя крони.
На гілці спочинь, пташко,
але не займай грона.
Плоди мої гіркуваті,
ім’я моє – горобина.
І станеш ти жалкувати,
що п’єш перезрілі вина.
* * *
Ти – жінка,
Ти – сама собі богиня.
Ніколи не благай людей, не плач.
Стійка жіноча гордість не загине
Під натиском ненависті й невдач.
Коли гадюка чорна в серце лізе,
То стій незрушно, стій, немов сталева.
І всі мечі зламаються залізні.
Ти – жінка, ти – богиня, королева.
* * *
Кажіть скоріш, кажіть, що я погана! –
руанська відьма, спалена в огні,
багать багряних молода Йоганна,
ба, навіть кат всміхається мені.
Осінній день продовжує згорати
і чорні коси скинулись на дим.
І де тепер мій рід, і де мій дім –
про це вже більш ніхто не буде знати.
МАРГАРИТА
В майстерні – тиша. Вікна всі закриті.
Надворі під дощем зітхає айстра.
Такій, на диво, мужній Маргариті
свого вдалося врятувати майстра…
Містичний бал лунає  відголоссям.
Вона мовчить і світло не вмикає.
Змарніле, наче сніг, його волосся
рука жіноча лагідно торкає:
«Засни й на сни уваги не звертай.
А я тепер тебе залишить мушу.
Для нас віднині був би вічним рай,
та я на тебе виміняла душу».
ЕДГАРУ АЛАНУ ПО
Коли вірші читаю і новели,
до мене виринають з темноти
твої стрункі Лігейї і Морелли,
і одноокі чорнії коти.
То все твоя уява, дивний сон.
Вдивляєшся у дзеркало: «Хто ти:
Уільям Ві’льсон чи Вільям Вільсо’н?»
Відмінностей між ними не знайти.
А, може, принесе тобі відраду
шалений опій чи п’янке вино?..
Тягніть сюди скоріш «Амонтільядо»!
Куди ж воно поділось? Де ж воно?
Та знає ворон, із яких комор
не вернеться ніколи Фортунато.
Він крикнув на прощання : «Невемор!»,
але його не чув веселий натовп…
Читай собі ті древні фоліанти,
присвячені Патриціям і Ледам…
Найкращий із можливих варіантів:
дозволь мені тебе укрити пледом.
ПОТОЙБІЧНЕ
Поміж рядків і літер десь живу,
Блукаючи таким собі Хароном.
Перекладаю «мертву» і «живу»
Усупереч всіляким забобонам.
В човні моєму пісню заспівав
Романтик про оте своє «аморе».
Для мене це – просте англійське «лав»,
Для нього – без кохання вічне горе.
В перекладах існує безліч тем,
І я давним-давно вже не зважаю
На чергове схвильоване «же тем»,
Що піднесе романтиків до раю.
ПЕРЕКЛАДИ
АДАМ МІЦКЕВИЧ

ДО САМОТНОСТІ
Самотносте, до тебе я біжу,
мов до води холодної у спеку.
Твої кристали дивні збережуть
чарівність хвилі, затінку безпеку.
Занурююсь повільно у думки
і мовчазну розпочинаю гру.
У хвилях непоборної ріки
я тілом захолону і помру.
Для мене ти – стихія, ти – глибока,
та морок на душі мені щемить.
Мов риба, сонця знов шукаю оком,
із хвилі виринаючи на мить.
Височина чи глибина, в яких я зник?
Вигнанець не потрібен жодній з них.
ШАРЛЬ БОДЛЕР
ПЕРЕХОЖІЙ
На вулиці, де вдосталь суєти,
У затінку жалобної вуалі,
З’явилася, щоб зникнуть назавжди,
Мов символ невимовної печалі.
Античності шляхетний силует,
І гордовитий, і життя позбутий,
Як блискавкою вдарив, і в момент
Я захмелів від дивної отрути.
Спиваю біль розпечених зіниць.
Вони – неначе хмари пурпурові,
І червонію, скільки стане крові,
І перед ними упадаю ниць.
Чи ще колись побачу?.. Невідомо!
Ти – темрява. Ти – мрія невагома.
ДУХОВНА ЗОРЯ
Коли зоря здіймається рум’яна,
Прокинувшись, духовна чистота
Юрбу узріє – голу, хтиву, п’яну,
Й землі торкнеться янгола стопа.
Їх оргії, комедії дешеві
Лишили по собі смердіння дим.
А янгол сяє в промені рожевім.
Лише богиня стане в ряд із ним.
Розкриті очі сяють від блакиті.
Як свічка завжди гасне в денний час,
Ті святості, брехнею не прикриті,
Собі тихенько ходять поміж нас.
Чим більше божество тьмяніє й гасне,
Тим яскравіше спалах буде ясний!
ПРІРВА
(похмура інтермедія)

Над прірвою стоїть ліжко.
На ньому лежить молода жінка у довгому чорному плащі та лакових туфлях.
Чоловік виносить на сцену важкі мішки і кидає їх неподалік.


Вона: Ви могли б не трусити ліжко?!

Він: Я взагалі-то працюю.

Вона: Не раджу Вам цього робити.

Він: Казали, що добре заплатять.

Вона: Впевнені?

Він: Не зовсім.

Вона: А Ви знаєте, що в цих мішках?

Він: Що?

Вона: Ті, що стрибають у прірву. Я ось теж у черзі.

Вона робить крок до краю прірви. Прірва відсувається. Чоловік кидає мішок, сідає на край ліжка.

Вона: Ви спітніли (торкається його чола), візьміть хусточку, все одно вона мені вже не потрібна.

Він: Дякую, розстелю замість скатертини на обід.

Чоловік вмощується обідати, шукає щось у своїй сумці. Повз них хтось пробігає і стрибає у прірву.

Голос прірви: Та скільки можна?

Жінка підводиться, розстібує плащ, знімає туфлі. Він, замилувавшись:

Він: Мм, роздягаєтеся?.. Допомогти?

Вона: Не стрибати ж на підборах.

Повз них хтось пробігає, з криком кидається у прірву.

Голос прірви: Та досить вже!!!

Жінка підходить до краю прірви. Прірва відсувається.

Вона: Мені час… Смачного.

Він: Дякую…

Повз них хтось пробігає і з диким криком кидається у прірву. Прірва виштовхує його назад і змикається. Він розгублено дивиться на чоловіка та жінку.

Вона: Ось і маєш: прірва переповнилася і зімкнулася. Тепер і моє бажання не здійсниться, і Ви позбулися роботи.

Він (оптимістично): Ой, було б через що перейматися. Знайдемо кращу прірву – і більшу, і не таку капризну

(жестом запрошує того, що стрибав у прірву, розібрати ліжко. Вони беруть його по частинах. Жінка з туфлями в руках йде за ними).

ЗАВІСА













Нашi автори

Віка БРОВАРНА

поетеса

Віктор РИБАЧУК

письменник

Тарас ФЕДЮК

поет

Ігор ШУРОВ

поет