Головна || Новини || Гості || Фотогалерея || Бібліографія || Архіви || Критика

АСОЦІАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ

ПРЕЗЕНТАЦІЯ НОВОГО ПРОЕКТУ

Ігор ТАРАСЕНКО
поет
(1960 - 2013)

Член Асоціації українських письменників
Переможець міжнародного літературного конкурсу «Гранослов» у 1993 році
Стояв біля витоків Асоціації українських письменників, і є, зокрема, одним із фундаторів Кіровоградського обласного відділкння АУП. Але його творчість майже невідома. Натомість, її високо оцінили лауреати Шевченківської премії Ігор Римарук та Василь Герасим’юк. Незважаючи на свою важку долю, поет досяг чималих вершин у пізнанні світобудови і зумів висловити це в поетичній формі. Постмодерніст, а тому – природньо, застосовує метаметафору, фабуляцію, нелінійну оповідь та інструментарій магічного реалізму в традиційному окладі народної думи. У віршах Тарасенка можна знайти паралелі з христанським гностицизмом і вченням Георгія Гурджієва, парадоксальними висновками адвайта-веданти і емоційним езотеризмом суфіїв.

Основні твори:
Збірка «Засвоєння уроку» (1994)




ВИБРАНЕ
Публікується в авторскій транскрипції
* * *
Я – дзвін,
котрий волає про пожежу.
Мене мій власний звук
щомиті убиває,
поволі завмираючи у мідних грудях,
та калатало знов і знову добуває
все нові зойки.
Я – недовершена дзвіниця,
що в пустелі
піднесла свій дзвінкий тягар
в небесну синь.
Мене мій власний дзвін
щомиті убиває,
стрясаючи ударом кожним
від маківки аж до основи.
Ще від початку не покрита дахом,
поволі розсипаюсь од вібрацій.
Я – здичавілий від самотності дзвонар,
що не дає заснути калаталу.
Мене мій власний рух
щомиті убиває:
я розучивсь ходить,
давно не вміючи вже випустить мотузки,
невідь – коли оглух,
забувши навіть голос міді,
лиш руки пам'ятають ритм,
не даючи замовкнуть дзвону,
котрий волає про пожежу.
Що.
Вічність вже тому.
Погасла.
ЧИСЛО
Гостинець битий. Подорож триває.
Хоч ноги вміють кроки рахувать,
згубився лік – ні відліку, ні краю,
а досвід – недокошена трава.
Бо ж корені в такі шари проникли,
де все й ніщо зливається в одно,
а крона, прагнучи дзвінкого світла,
лишень вершечком поторкає дно
і пробує на міцність шкаралущу,
і прагне народитися – туди.
Час ще бринить, біжать нейрони сущих,
і спраглі хочуть не вина – води…
Це все хтось мудро й неспроста затіяв,
це все – плід явно не сліпої гри,
у всьому навкруги одвічна дія:
Один плюс Сім, а в результаті – Три.
* * *
Блукання в просторі,
означенім кордонами
тремтячих ліній вуст…
Агов! Де хто?
Де хто – де ніхто – коли –
завжди –
це скільки?
І як?
Тріпочули,
поволі дерево вкорінюється в небо –
листям,
не прагнучи з’їдання,
у когось обдирання,
над кимось панування,
а лише –
світла.
І нічого, крім.
І цілий ліс – нічого, крім.
Чого шукаєш ти –
блукаючи –
в кордонах вуст?
КАТАРСИС
Ти зболений.
Ти – в’язень у концтаборі важкого тіла,
бо кров – колючий дріт.
І ти кричиш, гукаєш
кудись усередину,
зовні – тиша,
лиш крейда збетонілого чола –
усередині
йде самоінквізиція —
викручування рук і ніг,
що зовні – непорушно і безсило,
але – але.
Тому, що без порога
немає виходу до чистої ріки,
немає зігрівання світом думки,
що зараз – лиш зболеність,
лиш кров,
що все сотається колючим дротом
повз ковадло всевипрямляючого серця:
але…
але…
але.
Стоокий Аргус – споглядає
із кожного «Я» –
у світ.
І що ж?
У того – чорно,
в іншого – рожево,
а у зовсім третього —
сіро, як мряка взимку на брудний сніг.
І що ж?
А те, що чорне
на рожевому сіріє
і жодне з них не бачить
неба,
у якому сонце –
золотом.
А на тику ж
зеленіє життя.
З котрого
стоокий Аргус – споглядає.
на кожне «Я».
* * *
Я був човном,
що плив по плесу
озера,
котре, у свою чергу,
було не інший хто, а
я…
Як дивно відчувався плин
себе самого – по собі!
Бо ж човен – я
у плесі – дзеркалі – собі
не бачив нічого, крім
свого відбитка.
І все ж, не бачачи
нічого, крім,
я відчував
(напевно, шкірою води,
що звернена лицем до неба),
що ані човен,
ні весло
не збрижують поверхні,
не полишають ані гадки там,
де мав би бути слід,
і саме це лякало,
бо, невважаючи на те,
що відчуття подвоєні були,
ні човен – я,
ні озеро, теж я,
ні порізно, ні разом
ні вміли осягнуть
ні напрямку, ні цілі,
лиш фіксували
наявність руху.
Одначе деякі деталі
громадились у пам’яті:
човен, пливучи, помічав,
що в деяких місцях
вода була мутна настільки, що
риба аж просилася до рук,
натомість поруч виднілось дно
глибоке,
устелене камінням,
у свою чергу,
озеро сприймало човен
то прямою, що стала непорушно,
а то біжучістю, невловною для ока.
Та все ж це все ніщо
у порівняння з тим, що відбулося:
спонтанно рухаючись, човен
урешті-решт уперся носом
у …цямрини криничні,
що стриміли
безпосередньо із води…
На дні човна знайшовся камінець,
що гунув у криницю, –
гул від лету слабів і даленів,
стих врешті-решт,
не завершившись гуркотом падіння.
В душі колючим дротом
заворушився жах…
Зродився здогад:
хтось же плив
в мені – човні,
по озеру – мені!..
І веслував, і кинув камінь,
і бачив збоку, і одразу – все!
* * *
Загорнений у полиск власного волосся,
правічний степ,
за ніч одну раптово посивівши,
завмер урочисто,
неначе чистий аркуш,
що сподівається ось-ось відчути
значущість таємничих знаків на собі
і прислухається до кришталевої, дзвінкої тиші,
котру порушить сміє
лише посланець неба – вітер, що
ніби куля,
вистрілена кимось у простір, їй чужий
тим, що не має щонайменшої мішені,
приречений блукати, ніби Вічний Жид,
шукаючи, того, про що не вміє знати –
спокою...
Скриплять сердито гальма.
Лається водій.
Я, певно, дурень:
де він, не торканий сохою степ?
А може, й не дурний,
а лиш спізнився народитись,
тому і сподіваюся відчути
значущість таємничих знаків на собі,
тому і прислухаюся до кришталевої, дзвінкої тиші,
приречений блукати, ніби Вічний Жид,
у хащах власного неторканого степу,
шукаючи того, про що не вмію знати...
Пропахлий димом вітер – співчутливо.
Спасибі.
Ти, мабуть, розумієш,
як гірко бути кулею, що втрапила у ціль
іще до того, як була одмита.
* * *
Записаний на аркуші,
пейзаж
поволі проявляється довкола:
чорнішає земля,
жовтіша поле,
твердіша камінь над ставком,
одноногішає,
завмерши у чеканні риби,
чапля,
дзвінкіша жайвір там,
де над усім
синішає високе небо,
горішнім спокоєм
покривши спокій нижній.
І внутрішній.
Котрого
практично не бува,
бо в рідкісну хвилину,
коли ніщо довкола
(уже чи ще)
не шарпає зболілу душу,
у мить таку – прислухайся! –
бринить
у просторі одне питання:
ДЛЯ ЧОГО ВСЕ?
Щоб потім?..
Щоб зараз?..
Бо давно?..
Не тільки миті –
життя не стане відповідь знайти.
Хіба що записать на аркуші.
Та й тільки?
Звичайно ж не лише.
Але ж
і також.
Геометрія
До кореня наблизившись,
знічев'я помічаєш:
квадрат вікна – у хибній площині,
об'єм утворюється
не на тому місці,
не з того місця споглядається,
і тим
стає хоча і не пласким,
та – іншим,
а той, що є –
ховається за ним,
до невпізнання
спотворюється.
Тільки.
Спотворення – то не завжди
потворність.
Якщо спотворити потворність,
гляди –
з мільйона варіантів
гармонія спливе.
Але.
Якщо в мільйоні гармонійних варіантів
хоча б один потворний –
то.
А з боку іншого,
в потворності мільйонній
однісінька гармонія –
то сонце.
То ж,
якщо квадратний корінь
ляга в діагональ твого вікна,
можливо ти побачиш.
Свій.
Неспотворений.
Об’єм.
* * *
Я бачу – що.
Але чому – не знаю.
І розум – цуценя сліпе:
скавчить у простір,
кидаючися врізнобіч у пошуках поживи,
за досвід платячи синцями.
Ніщо  бо не дається просто так.
Натомість
ніщо, з'явившись, не зникає зовсім:
зерно, прорісши, колос викида,
все прагне множитись,
заповнити собою простір
на певний час.
І тут уже не важить скільки,
важливо – як.
Поволі
подія за подією росте буття,
краплина за краплиною
долина
глибоким озером стає,
по повені намул сідає
і видно все – до дна,
причини й наслідки, як мед у сотах,
мозаїка – логічний ряд,
в прозорості незрушній
чому стає простим і очевидним.
От тільки...
що – втіка за межі розуміння.
* * *
Хочеш небо тобі постелю – ти побачиш про небо,
хочеш тіло тобі постелю – і по ньому ходи.
Бо із приводу цього я маю нагальну потребу,
бо потребство своє залишив у тобі назавжди.
І «завжди» – це відносність: ніщо, і ніде. і ніколи,
і «завжди» – це конкретність: ось це, і ось тут, і тепер.
І тепер, ніби млиновий кінь, я блукаю по колу,
а ще знаю, що я, як раніш, віковічний тапер...
* * *
Це вже було. Це вже не перший раз.
Так само падали униз бажання.
Так само душу вивертав екстаз,
і думка билась поруч і спонтанно
відкриті очі бачить не могли,
і тіло забувалося про себе,
лишалась лише рана од стріли,
і зорями вкривалось хмарне небо…
…Хоч знову щезне все, як і колись,
поставши неприкрашено і голо,
та серця не діткне смертельний спис:
замкнеться коло – розпочнеться коло.
* * *
Замкненою кривою
незнаних досі вуст
захоплений зненацька,
він спав
тривожно і якось надтріснуто.
З глибин затаєних,
відкритих незвичним дотиком,
виходили містичні з’яви,
що складались
із повсякденних відчуттів, предметів,
але зв’язки
так несподівано, бо навіть ірраціонально
лягали на палітру, що
свідомість не встигла
фіксувати змісту,
котрий втікав, міняючи щомиті сутність,
лишаючи відкритій площині
засмученої пам’ яті
лишень уламки оболонок.
Форми, немов налякані грозою птахи,
громадились докупи
неначе хаотично,
тільки у всьому все ж виднівсь,
хоча й не на поверхні, а десь
(ні, не в глибині, а зовсім поза),
порядок,
що непохитністю і сталістю своєю
нагадував закон:
трикутники,
трикутно поєднавшись,
творили фільм трикутний.
Одначе
екран об’ємний був,
бо він
тривожно спав, захоплений кривою вуст.
* * *
Тут мусів би початок бути,
але
не знаю, з чого почалось усе...
можливо з мушлі?
Хоча.
Себе я пам’ятаю
задовго
до зустрічі фатальної із нею.
Я був у морі.
Не знаю ким, чи, може, чим
але –
у морі,
споглядаючи буяння
життя підводного,
я існував, хоч разом з тим
не міг
ані побачити себе,
ні дотиком відчути.
Трагедії і радощі буття підводного
я лиш констатував,
не переймаючися їхнім змістом,
і не міг
ніяким чином
ані означити себе, ні осягнути,
проте моє буття у морі
текло під знаком спокою,
котрий я «щастям» називав пізніш, коли…
Проте,
не забігатиму вперед.
Отож,
незбуреністю, спокоєм я жив, допоки
моя цікавість
(кого вона у цьому світі не карала!)
не змусила мене звернуть увагу
на мушлю, що,
до скелі причепившись,
раз пораз випускала
промінчики грайливі з-поміж стулок.
Цікавість…
Так, саме вона
закаламутила прозорість мого існування,
і не скоритися неспокою
було несила.
Я зрушив з місця,
і з тих пір
про спокій лише згадувати міг,
бо
події дальші вимагали
зусиль щомиті.
Доклавши сили чималої,
я стулки врешті решт розвів
і звідти
мені ув очі порснуло молочне сяйво…
Я, певно, перед морем завинив,
відкривши потаємне – світлу
(у таїни, мабуть, така природа –
збирати подать з того, хто посмів),
бо, враз відчувши чужородність
усього навкруги,
був, ніби булька, витиснений на поверхню.
А далі – логіка:
раз не вода, то – твердь.
О, як суворо мене зустріла суша:
палюче сонце,
вітер шкарубкий,
пісок… який же він жорстокий поза морем!
От лише скелі –
так само стрімко, як і там,
але які ж вони сухі й тверді
супроти тих, що під водою!
Одначе…
Господи! Невже спасіння?
У самому низу камінної гори
я вгледів отвір,
що торкався майже
рипучого, яскравого піску.
Жадання спокою…
Яка ж могутня ця спонука!..
Крізь промені немилосердні сонця,
крізь обдирання шкіри вітром шкарубким,
я всім єством полинув до надії на прихисток,
щокроку залишаючи себе частину
піску шмалкому,
котрий правив мито,
немов Харон за перевіз.
Тут жах обпік усе нутро:
жаданий отвір на очах
повільно,
але невпинно, невблаганно
все меншав.
Оце тобі і Сцілла і Харібда!..
Знесилений вже майже до нестями,
я все ж зумів протиснутися
у вузьку щілину –
із гуркотом зімкнулись за спиною скелі,
але на тому не скінчилось:
за спиною
проходу стіни все змикались,
мене вперед штовхаючи,
немов гора, знічев’я позіхнувши,
ковток зробила…
Врешті решт
я витиснений був
до зали величезної.
Не встиг
іще огледітись довкола – і
обабіч
гранітні охоронці стали,
і хоч не боляче, та твердо обхопивши,
неквапом повели мене.
Спинились врешті в центрі.
Прямо
переді мною на підвищені стояли (чи сиділи?)
три кристала:
посередені
пречистий діамант,
а обабіч –
рубін з олександритом;
праворуч –
дванадцять брил лабрадориту.
Тут дійство почалося:
діамант
надав обсидіану слово
(о, як каміння вміє говорить!).
Хоч мови я не розумів,
але не міг не бачити,
як той промовою своєю
рубав повітря навкруги, викрешуючи іскри!
Урешті різко щось гукнув –
у мене з-за спини
повільно викотилася перлина,
спинившись перед трійцею коштовних.
Обсидіан з перлиною вчинили
короткий діалог і враз
загомоніли брили справа.
Тут я відчув:
загроза наді мною
повисла, мов сама гора.
По тому бурштин заговорив –
одразу
повітря сповнилось м’яким, жовтавим світлом,
здалося, навіть охоронці
пом’якшали
(але, звичайно, то лише здалося).
Цей також із перлиною погомонів
і, врешті, вмовк.
У тиші, що настала, діамант заговорив:
у світлі тої мови
все навкруги чіткішим стало,
рельєфнішим, контрастнішим.
І знову – тиша.
На цей раз – запитальна.
Я маю говорить?
Але ж… що можу я сказать камінню?
(а до того ж, мовчання – не абищо).
Гнітюча тиша
ще потривала трохи.
Потім діамант до брил звернувся.
Ті ж,
певний час поміж собою
посперечавшись,
вигукувать по черзі стали щось…
всі, як один, одне і теж.
Коштовна трійця після цього
кудись запалася,
та через певний час
з’явилась знову на базальтовім узвишші:
вся зала переповнена була
благоговійним, трепетним чеканням…
щось урочисто рік з помосту діамант…
та ж це… мій вирок…
але – який?!
Я ж по-камінному не тямлю!!!
Мовчанка після
тривала мить коротку:
враз охоронці впали долі,
довкола мене утворивши
гранітний кільцевий бар’єр,
підлога ж кам’яна перетворилась
на лаву вулканічну.
Мене – спалить?
А дзуськи!
Тут я відчув:
киплю, парую, підіймаючися вгору,
а далі –
лиш туман, туман, туман…
Стривай, та ж цей туман – це ж…
Я!
Я – хмара в небі…
Он – море,..
он – ріка,
оно – ручай,
он – джерело…
все – рідне.
Так ось за що мене судили:
Я – вода…
А хто ж не знає скільки
страждань камінних вчинено водою!..
Тут мусів би вже бути і кінець.
Але не знаю,
куди проллюся потім я.
Хоча.
Це й не важливо:
Всі краплі врешті-решт
у морі опиняються,
цікаво інше:
чому мене камінний суд
прирік до волі?
Хто зна…
Можливо, це закон:
твердим і сильним
страждати повсякчас від слабкості м’яких,
заздалегідь прощаючи?..
* * *
Оглянувшись у дні, що погасли давно,
осягнувши високість захмарених піків,
ми безсило ковтаєм падіння вино,
зрозумівши нікчемність придуманих ліків.
Банкрутуючий дух полишає тіла
на поталу комфорту і штучним утіхам –
хоч коса нову постать уже зайняла,
та сміється усе, хоч давно не до сміху.
Бачиш, друже, віки на заклання ідуть? –
ти не перший, хто світ пізнає через втрати,
а також не останній у цьому ряду,
та не нам усі крихти докупи зібрати.
І не бийсь головою об мармур стіни:
час прийде (якщо він не скінчиться до строку) –
запинало спаде із плечей таїни –
ти почуєш картину, побачивши кроки.
Та, не вірячи в їхню оцінку речей,
не ламай нахололих на вітрі печаток:
ще не час, ще вогонь зусібіч не пече…
І не бійся кінця, бо кінець – це початок.
* * *
Я сам себе творив,
набравши скла розтопленого з печі.
Щосили дув,
о, як я дув,
побільшуючи  розміри, потоншуючи скло!
Звичайно ж, неприйнятними були
готові форми,
бо
кому це треба –
мов пляшка на конвейєрі.
Ідеї вихором кружляли в голові,
але щодуху видихались через душу –
бриніла від напруження душа,
наосліп творячи.
У небі прокотилася зоря –
я загадав.
Недовго і чекав –
збулося.
Але.
Стверділо скло,
котрим обріс я в час самотворіння,
невикінчені грані
викривлюють проміння,
спотворюючи світ –
я став годинником
з різницею тією, що
пісок тече іззовні,
я ж усередині відлічую свій власний час,
котрий, у свою чергу,
давно відлічений уже...
Зоря, звичайно, догоріла.
Душа ж,
Упершися у ще гаряче,
та неподатливе вже скло,
попікшися, залялькувалась,
ніби гусінь восени.
Лиш руки...
руки ще нівроку –
намацують
давно нагрітий в пазусі
важенний камінь –
на це
ще стане духу.
Щоправда, є малесенька надія –
а, може, почекати
кілька тисяч поколінь,
допоки час,
піском пересипаючись довкола,
урешті відшліфує все, як треба?
* * *
...тікаючи у чарку, ніби в скит...
* * *
Світло,
ледь торкнувшись поверхні землі.
немов із нічого витворює світ довколишній,
уже наокіл
стає зрозумілим, осяжним,
досяжним,
а сфери небесні, натомість,
ховаються
за близьку (і яку ж бо далеку!)
блакитніючи твердь.
Одвічне жадання
пізнати закони небес,
невтолене розумом,
невпинно, наївно шука подобенства із небом –
тут.
І іноді знаходить, увірувавши твердо,
щоб через мить,
розчаруватись, і
помінять богів.
Одначе, світло
щоранку, ледь торкнувшися землі,
зробивши все осяжним і
досяжним,
нагадує
(найперш –
зрозумілістю навколишнього світу),
про сім печатей
і про те, що
звідсіля
небес справдешніх не розгледіти
ні в темряві, ані
при світлі, що
ледь торкнувшися землі,
витворює із себе цілий світ.
Досяжний.
А знаєш, може,
ставши променем,
зумієш доторкнутись до небес?
* * *
Вони приходять не завжди,
але, коли приходять,
то.
Їх ні прогнать, ані втекти од них,
бо ж не зокола –
десь із глибини
зринають з’яви незбагненні.
Спочатку зорі,
пом’якшивши колюче світло,
міняють траекторії настільки, що
стають дотичними
найпотаємніших кутків єства
їх лінії польоту –
і урочистий трепет обіймає душу,
що радісно і світло завмира
від дотиків сяйливих.
Та зорі – то ще не вони,
бо ж як вони приходять,
то.
А потім зоряний туман
(чи порох... а чи – попіл?..)
формуючись і трансформуючись
у незбагненні,
але промовисті структури,
поєднуючи нез’єднанні
кольори і форми,
вчиня таку феєрію очам,
що захват переповнює єство,
вихлюпуючись як вода,
що дахом зібрана у ринву.
Але і це ще не вони,
бо ж як вони приходять,
то.
І тут межи слідами
летючих зір,
між ірреальними,
аморфними творіннями туману,
зринають з нівідкіль нечуті звуки,
несхожі ні на що,
та рідні, як материна пісня:
спочатку тихо,
потім сміливіше,
а там – симфонія заскочила тебе,
як дощ пилюку:
ти м’якнеш, важчаєш,
і, врешті,
у каламутному екстазі
стікаєш в русло швидкоплинної ріки.
Але.
І це ще – не вони.
Бо ж як вони приходять,
то.
Поволі
вертають на свої одвічні кола
зорі,
щеза туман і тихнуть голоси...
І тут, коли урешті
душа лишаєтьсч сам на сам із нічим,
я раптом втямлюю:
ось щойно,
ще мить тому
вони були отут, на відстані ніскільки.
А я вже вкотре
ані відчуть, ані побачить, ні почути.
Бо.
СОЛО ДЛЯ СКРИПКИ
Що далі ти, то збільшуєшся в зорі
і зменшується кількість порівнянь.
Маліє далеч, туманіють зорі,
ти ж – скрізь. Куди лиш оком не поглянь.
Чи, може, це усе в мені зібралось,
а ти – як заперечення буття?
Та зникло нуртування, шал і галас,
а ти лишаєшся, як вічний стяг.
І я хотів, але не міг сказати –
в природі недостатньо повних слів.
Це мов одразу в пастці і в засаді –
на душу крапає смола і лій.
Палітра неспроможно впала долі,
Нездатністю біліло полотно.
Душа ж не вірила убогій долі,
Хоча весь світ був проти, заодно.
І вже, коли в ніщо упали звуки,
коли погасло сонце від заграв,
я, мов надію, скрипку взяв у руки
і непочуту музику заграв.
Отямився – кривавий ніж в десниці,
котрий від жаху зовсім похолов.
А з синіх струн простертої лівиці
текла, мов музика, сама любов.
ГЕОМЕТРІЯ
До кореня наблизившись,
знічев'я помічаєш:
квадрат вікна – у хибній площині,
об'єм утворюється
не на тому місці,
не з того місця споглядається,
і тим
стає хоча і не пласким,
та – іншим,
а той, що є –
ховається за ним,
до невпізнання
спотворюється.
Тільки.
Спотворення – то не завжди
потворність.
Якщо спотворити потворність,
гляди –
з мільйона варіантів
гармонія спливе.
Але.
Якщо в мільйоні гармонійних варіантів
хоча б один потворний –
то.
А з боку іншого,
в потворності мільйонній
однісінька гармонія –
то сонце.
То ж,
якщо квадратний корінь
ляга в діагональ твого вікна,
можливо ти побачиш.
Свій.
Неспотворений.
Об’єм.
КОНВЕРГЕНЦІЯ
По рівній, ніби скло,
дзвінкій, блискучій кризі
щойнозамерзлого ставка
я линув легко,
як дихати вві сні:
у спину вітер, гострі ковзани –
так мало сили вимагав цей рух!
І легкість, з котрою давалась швидкість,
не розслабляла, ні – бадьорила і звеселяла душу,
котра од радощів ширяла межи хмар
і там, нічого не знаходячи,
знаходила для себе – все.
Хоч рідко, та бува:
і карти в масть,
і не махлює жоден із партнерів,
і банк великий сам до рук іде,
і ти уже півсвіту пригостити ладен...
та раптом гасне світло. Хоч би хвилин на п’ять.
І ти по тому
за півгодини все втрачаєш,
щоправда, не жалкуючи за тим.
Отак було й мені:
(і відкіля береться що?)
ставок перерізала стрічка тротуара
і я, лишень торкнувшись ковзанами
мармурових плит,
з усього маху дав сторчака,
щоправда,
лицем зустрівшися із твердю,
ні болю,
ні навіть натяку на дотик не відчув,
бо рівна, ніби скло,
дзвінка, блискуча крига
мене зустріла м’якше від повітря,
немов би я у ній одвіку був.
У голові майнуло: «Влип...»
А правильніше – вмерз.
Не те щоб пальцем – оком
не можна ворухнуть.
Ще спиною відчув: із неба
посипався свинцевий сніг,
пресуючи мене до товщини паперу.
І потяглося навіть не рослинне існування,
а – кристалічне.
По чергуванню темряви і світла
я зрозумів, що сонце
так само сходить і заходить, як завжди –
світ не спинивсь і не завмер від того,
що я структури кристалічної набув,
інкрустувавши власним тілом кригу...
до того ж – сніг...
«Що?», «де?», «коли?», «для чого?» –
всі питання
не те, щоб щезли, просто набули для мене
абстрактних значень –
я існував у площині,
здавалося,
непересічній із цілим всесвітом
(хоча... куди ж ти дінешся від нього
на цьому а чи тому світі?),
я просто був,
не відаючи: як, чому, навіщо?..
Був – та й по всьому.
І такому стану
речей,
здавалося, кінця не буде...
То, може це і є – кінець?..
Хоч з боку іншого:
ну хто ж ти є такий,
аби під чимось ставить
риску?
Та й взагалі –
хіба хто знає, що таке «кінець»?
І правда ж бо: кінець чогось
іще не означає, що оце й по всьому,
і, разом з тим, початок чогось
іще не означа, що, власне, звідсіля.
Бо ж є іще «а далі що?» і «що перед тим?»
Вони ішли назустріч.
І розминутись не могли,
бо в просторі усьому
була одна лиш стежка...
Ні... ні, не так
весь простір був – одна стежина,
по котрій вони йшли назустріч
і розминутись ніде їм було.
Крізь товщу крижаного скла,
немов крізь хитромудру
систему лінз,
я все те споглядав.
У кожного в руках була нелегка ноша,
що видавалася важкою
лишень тому, хто ніс її,
натомість,
для іншого тягар той
був необхідний, мов повітря.
Здавалось «хеппі енд» –
лишень питання часу.
Але.
Як не старалися вони,
на совість трудячись ногами,
з важким непотребом в руках,
з жагучою надією у душах,
та не зближалися ані на йоту,
хоч розминутися не мали де.
Пильніше придивившись,
я, врешті, зрозумів, чому:
хоч розминутись ніде їм було,
хоча й назустріч,
але якимось загадковим чином
обоє йшли, не дотикаючись до стежки,
що неминуче мала їх звести.
А я лиш споглядав,
не маючи можливості
не тільки втрутитись,
але й не можучи не бачити того,
що розгортається перед очима.
Тут я почув:
по кризі кроки.
З обох боків – до мене.
Обабіч
світліше стало – розгорнули сніг.
Пробили лунки –
сонце шугонуло у товщу надпрозорої води.
З обох боків
повільно опустилися яскраві блешні.
А ті, що йшли назустріч одне одному,
спинились.
Постояли.
А потім,
осліпнувши в незвичнім світлі,
напевно, втративши надію,
обоє
розтисли пальці.
Кожен
покинув свій тяжкий непотріб,
що був для іншого – саме буття.
І тої ж миті.
Обоє.
Перетворилися на окунів
і кожен у свою вчепився блешню.
А далі – справа техніки:
обоє щезли з поля зору.
Як боляче було те споглядать,
не маючи можливості не бачить!..
Я мимоволі
заплющив очі...
Заплющив?
Ледь ворухнувшися,
не розумом, а радше тілом зрозумів,
що криги вже нема.
Більш того,
я не помітив, як весна минула!
Розпорюючи літепло грудьми,
подумав: «Ось тобі й кінець кінця».
Виходячи на вже зелений берег,
я зрозумів, що двоє ті –
то я один,
що все ніяк не стрінеться з собою.
Стривай...
А хто ж тоді
на все оте дививсь?..










Нашi автори

Віка БРОВАРНА

поетеса

Віктор РИБАЧУК

письменник

Олександр ДМИТРУК

поет

Ігор ШУРОВ

поет