Головна || Новини || Гості || Фотогалерея || Бібліографія || Архіви || Критика

АСОЦІАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ

Володимир ТКАЧЕНКО
письменник
Володимир Ткаченко, журналіст із Первомайська, давній мій приятель, надіслав мені до Одеси кілька десятків своїх творів. Трохи згодом вони були видані у вигляді книжечок. Заслугою автора є те, що він зміг так опукло, дохідливо розповісти нам про свої дитячі роки, про тодішні клопоти і муки наших українців. Героями оповідок Володимира Ткаченка є він сам, його брат Толя і сестричка Люба. Просто дивно, як виростали ті діти: голод, холод, нестатки. Та ще чатують несподівані пригоди, кожна з яких могла закінчитися фатально для юного Володі. Тільки материнська любов вирощувала, рятувала, пробуджувала людське у душах трьох дрібних діток. По суті, материнська любов і є справдешньою, найголовнішою героїнею оповідок В.Ткаченка. Мене приємно втішило уміння автора згадувати-вишукувати-знаходити такі унікальні приклади тієї любові. Приваблює, що автор може таким легеньким гумором прикрасити страшні картини голоду і поневірянь наших людей у часи репресій і воєнних лихоліть. Не забудеш, прочитавши оповідку «Гостинець», оту відповідь матері на запитання дітей: «Мамочко, а чому ти не їла з нами халву?» – Дітоньки мої! Коли я знайшла згорток, розгорнула – халва так смачно пахла...І я так нанюхалась її досхочу, що тепер і дивитися на неї вже не можу Або ота похвала синочкові, який, сапаючи, вирубав усю картопельку: – Гарно, гарно ти, синочку, мій золотий сапальничку, висапав – жодного тобі бур’янцю, жодного картопляного кущика... Бо ж, ніби в нагороду за таку любов, картопелька і виросла, і вродила небувало! Не можна не сказати кілька слів про авторську мову. Вона соковита, жива, вона справжня, з усіма її тонкощами і, так би мовити, «грубощами», але все це врівноважено, помірковано. Справді, цікавий прозаїк народився у Первомайську. Хочеться вірити, що і далі продовжить писати Володимир Ткаченко, бо гадаю, що він знайде ще не один матеріал для своїх оповідань.

Олекса РІЗНИКІВ,

член Національної спілки письменників України,
м. Одеса







Вибране
Публікується в авторскій транскрипції
З'ЇЛА КІЗОНЬКА ЛИСТОЧОК...

У післявоєнні роки ми жили у злиднях. Бувало, що по кілька днів крихітки хліба у роті не мали. Рятувала нас від голоду коза Вєрка, від якої ненька щоденно надою­вала до 6 літрів  смачного й жирного молока.

Мала наша кізонька звичку: витягне рогами припона і йде пастися, де їй заманеться. Іноді і в чужий город забреде. Тому завжди, йдучи на робо­ту, матуся наказувала:

– Ви ж, дітоньки, пильнуй­те козу, аби не пішла у шкоду.

Того дня я з хлопцями так завзято грав у лапту, цурки, весело галасуючи, що і не по­мітив, як Вєрка, одірвавшись, опинилася у садку діда Кості і розпочала об'їдати листочки з молодої яблуньки. Раптом по­чули жалібне козяче мекання, миттєво припинили  гру і по­бігли у той бік, звідки воно лу­нало. Нашу Вєрку побачили у дідовому садку, вона лежала на землі біля яблуньки, а дід щосили гамселив її палкою.

Не змовляючись, гуртом ки­нулися її рятувати. Коза не рухалася, лише тіло її здри­галося від ударів, а з рота тон­кою цівкою стікала кров. Ми намагалися захистити тварину і підняли такий лемент, що дід поспіхом кинув у бік кос­тура, і, люто проклинаючи все, швидко пішов до хати.

Ми кинулися підводити Вєр­ку, щоб відвести додому, але вона щоразу, мов підрубана, безпомічно валилася на зем­лю. Тоді мої друзі обережно взяли козу на руки і занесли до хліва, поклавши на свіжу підстилку.

Вона зовсім не рухалася, важко й часто дихала та жа­лібно стогнала. Із її великих зелених, майже скляніючих очей гра­дом котилися сльози. Ми дуже жаліли кізоньку і голосно пла­кали, підсовуючи до її рота хо­лодненьку водичку у мисочці, свіженьку зелену травичку, у кілька рук погладжували її.

Поки матуся повернулася з ро­боти, наша кізонька померла. Опухлі від сліз, я із сестрич­кою та братом навперебій розповідали неньці про те, що трапи­лося. Вислухавши нас, вона довго нерухомо стояла мовч­ки. Потім, присівши навпочіп­ки, пригорнулася до мертвої тварини, поцілувала її у морду і невтішно заплакала, про­мовляючи крізь сльози:

– Прощавай, наша рідна годувальнице! Ми тебе ніко­ли не забудемо.

Далі, підхопившись, швид­ко пішла до оселі діда Кості. Зустрівшись із ним на по­двір'ї, гнівно промовила:

– Ах ти, іроде проклятий! Навіщо ж ти козу згубив? Я, отримавши заробітну плату, відкупила б тобі 10 яблуньок. Хіба ти не знаєш, як ми бідує­мо, голодуємо? Вона ж наша єдина годувальниця була. Чим же я тепер трьох діточок годуватиму?

Дід, вислухавши неньку, подивився на неї маленьки­ми, чорними очима, злим про­низливим поглядом і кинув насмішкувато: Пастимуться твої байст­рюки! Тепер паші вистачає. Тьху! Геть з двору, торбохва­ти нікчемні!

Від образи ненька зблідла і, закривши обличчя руками, обливаючись слізьми, хутко пішла додому. Ми – за нею, міцно вхопившись за латану-перелатану спідницю. Намага­лися заспокоїти її:

– Матінко, коли виростимо, то уб'ємо діда Костю, щоб не кривдив тебе.

– Ні, дітоньки мої любі, не смійте більше таких огидних слів говорити. Чули? Його Гос­подь покарає за сирітські сльози.

Зайшовши до хати, матуся стала на коліна перед іконою:

– Господи! Врозуми і настав на шлях істини раба твого Ко­стю. Прости йому за скоєний гріх!

Надвечір завітала до нас бабця Таня з банкою молока і прямо з порога:

– Чула, Євдокіє, про твоє горе. Господь йому суддя. А ти у відчай не впадай. Твої дітки не залишаться голодними. Щодня – вранці і ввечері – приноситиму глечик молока, аж поки ти не розбагатієш і не купиш собі дійну кізоньку.

Завдяки добрим людям ми пе­режили скрутний час. Бог таки покарав діда Костю – через два роки він помер у страшних му­ках від невиліковної хвороби.

ЧЕКАЛА МАТІНКА ЛИСТА

Травневий ранок. Яскраве сонце вже височенько підби­лося на синьо-блакитному небі. Золотим теплим промінням пестить квітуючий за ха­тою вишневий садок, палісад­ник перед ґанком, кожну тра­винку, пелюстки квітів. Дзвінко і весело щебечуть пташки, ба­совито гудуть смугасті джмелі, працьовиті бджоли за­вели безкінечну мелодійну хо­рову пісню, перелітаючи з квітки на квітку. Запаморочли­во пахне бузок, конвалії, куль­баби. Все у природі дивно гар­монійне, світле. Почуття неви­черпної радості й любові запов­нює серце.

Моя матуся – молода гарна жіночка, одягнена у білу коф­тину й спідницю, а русява дов­га коса гарно укладена навко­ло голови і ретельно пов'яза­на такою ж білою хусткою. Ненька білить знадвору хату. Стіни починають виблискува­ти надзвичайною білизною й свіжістю, пишаються красою, привітно посміхаючись сонцю.

Заклавши руки у кишені штанців, стою поруч і уважно спостерігаю, як мати вправно працює, тихенько наспівуючи пісню, у якій частенько повто­рюються слова про кохання.

– Чому сьогодні у матусі та­кий чудовий настрій? – здиво­вано розмірковую я. – Вся вона сяє, мов сонечко. Така ласка­ва, ніжна і в той же час сама не своя. Щосили намагається приховати

хвилювання. Див­но, що це з нею? – філософ­ствую далі. – Можливо, від того, що надворі така гарна погода, або ж через те, що за­кінчує білити хату. А, може, замилувалася мною, її блакит­нооким кучерявим хлопчиком. Е-е, ці дорослі такі загадкові, відразу й не розбереш, що й до чого.

Продовжуючи білити, мати ласкаво запитує:

– Що, соколику мій любий, мабуть, їстоньки вже хочеш? Потерпи, дитиночко, ще хвиль­ку. Ось закінчу причільну стіну і піджарю тобі яєчню. Молочка тепленького поп'єш, бабця Таня незабаром принесе.

– Матусю, я не голодний, – відказую, – почекаю. Ось по­дивись, який я сильний, терплячий муж­чина, – і гордо випинаю груди.

– Так-так, синочку, ти у мене справжній чоловік, хазяїн, – відказує ненька, лагідно по­сміхаючись, а її голубі-голубі очі якось напружено, ніби щось очікуючи, раз по раз позира­ють у бік воріт на поштову скриньку.

Вже кілька разів вона, пере­ставши білити, зі щіткою в руці підбігає і зазирає у неї, а потім, перехилившись через ворота, уважно дивиться на вулицю. Там нікого. Ненька розчарова­но кидає:

– І де її носить, цю Ніну. Зав­жди пошту доставляла вчас­но, а сьогодні... Бог знає, чого і де завіялася.

Потім звертається до мене:

–  Іди, синочку, до воріт і пильнуй, коли поштарка буде йти, бо мені з-за причілку її не видно. Гукнеш мене, коли по­бачиш її.

Стою біля воріт і уважно див­люся на вулицю, щоб не про­ґавити тітку Ніну. Але ніде ніко­го, хоча й час уже передобідній. А мати все нагадує:

– Ти ж дивись, мій любий вар­товий, не проґав поштарку.

– Не хвилюйся, мамо, я її ще

здалеку, від хати діда Федора, побачу.

Від напруженого чекання не помітив, як і задрімав. Аж рап­том крізь сон чую:

–  Привіт, Вовчику-братику! На мене чекаєш?

Блимнув я, а переді мною тітка Ніна з листом у руках.

– Мамо! – заверещав щосили. – Поштарка листа при­несла.

Почувши, мама на якусь мить остовпіла, заклякла, щітка випала із її рук. Потім підбігла до тітки Ніни і, вихо­пивши у неї листа, стала тремтячими руками розривати конверт, який чомусь ніяк не піддавався. Листа читала жадібно, швидко, а очі все більше наповнювалися неви­мовним щастям і любов'ю, об­личчя сяяло радістю. Дістав­ши з конверта фото гарного чоловіка у військовій формі, почала гаряче цілувати його, а пухкі рожеві вуста ласкаво шепотіли: «Миколо, любий, ко­ханий. Не барися, приїжджай. Я на тебе так чекаю!»

Цей щасливий день із мами­ного життя я запам'ятав назав­жди. Через кілька днів при­їхав автор листа, дядько Микола і став моїм вітчимом.

ДОНЕЧКО, ТИ ТУТ Є?

Двадцятивосьмирічна гарненька, білява, блакитноока моя красуня-сестричка Любанька, як її ласкаво називали сусіди, працювала позмінно на Молдавському кар’єрі, що знаходився відразу ж за селом Кінецьпіль. Робота обліковця для вагітної жінки була, як то кажуть, не бий лежачого: сиди собі в хатині і відзначай, по скільки ходок зроблять водії багатотоннок, перевозячи «КраЗами, «БілАЗами» вскришу, тобто землю з одного місця на інше, вивільняючи від поверхневого шару грунту граніт.

Щоразу, збираючись на роботу, Любаня обов’язково заходила до матері – Євдокії Ткаченко, яка жила через дім нижче, трохи «посекретнічати». Не став винятком і цей жовтневий четвер. Сьогодні Любані на роботу у другу зміну. А їй чомусь не по-собі.

Дуже болить голова. Якось важко, тривожно на душі... І зовсім не хочеться йти на зміну... Дуже тягне до мами... Так скучила за нею, хочеться про все на світі поговорити, ніби не бачилися роками... Це так здається. Бо ж бачилися сьогодні вранці і говорили, говорили... І після того, як провела Наташу й Інну до школи, а чоловіка Івана на роботу. Він працював екскаваторником у тому ж кар’єрі.

Зайшовши до материнської оселі, ще з порога невесело повела:

– Матусенько, ріднесенька, чомусь мені так важко на душі, а серце ніби хтось у залізні обійми затис... І голова від болю розривається. Ніби щось на роботу не пускає, притримує. Для поганого настрою нібито і причини немає...

Із дітьми все гаразд. До школи гарно вирядила, поцілувала Наталочку й Інночку. І з чоловіком Іваном зовсім не сварилися, а навпаки – все так добре було... А на серці все ж важко, сумно. Щось воно віщує, матусю, мені... Хочеться залишитися сьогодні вдома. Побути біля тебе, і говорити, говорити з тобою...

– Що ти, доню, балакаєш, віщує щось... Хай Господь помилує і відводить тебе від лиха, – схвильовано промовляє вкрай зблідла ненька. – Живіт он у тебе, донечко, нівроку. Дитинка живенька, ворушиться. Тож у твоєму стані, доню, це не дивина, що настрій може змінюватися будь-якої миті і безпричинно. А як же, так воно і буває! По собі знаю. Бувало, ні з того, ні з сього як законозюся... І те не так, і це не так. І сама не знаю, чого хочу. А потім попускає, минає. Так що заспокойся, донечко. Все буде гаразд, – підбадьорює мати доньку, обійнявши її, ніжно гладить по голові, обличчю.

– Мамочко... воно таке невгамовне, моторне... Мабуть, бешкетник народиться... Братик Наталочці та Інночці буде, – посміхаючись, лагідно промовляє Люба, тримаючись руками за живіт, погладжуючи його ніжно. – Ось знову розходився. Як гамселить! То під серце, то вниз у бік штурхає. Послухайте, мамо!

Ненька обережно притуляє вухо до доньчиного живота, уважно прислухається, а потім ласкаво, радісно

 – Іч, дійсно, бешкетник, що виробляє! Ого-го! Точно, хлопчисько буде! – і, трохи помовчавши, додає – Заспокойся, доню... Все буде гаразд. Бережи себе і дитину...

Ще довго і багато говорили мати з донькою. І, як завжди, знаходили про що... Не помітили, як Наталочка з Інночкою, з ранцями за спиною у воротях з’явилися, прийшли зі школи.

– Мамочко, ти у бабусі, а ми думали, що вже на роботу пішла. Ми так за тобою скучили, поговорити хотіли, побачитися, голублячись, заторохтіла менша, Інна, – гарненька білява блакитноока – точна копія матусі. Симпатична Наталочка, сором’язлива, схожа на батька, як завжди, більше слухала, була серйозною і мовчала.

– Бабусю! Ми з Наталкою йшли-йшли зі школи, аж заморилися. Ти знаєш, так заморилися, що аж їсти сильно захотіли. Чогось... Такого... Солоденького... Мабуть, молока згущеного, цукерок, навіть шоколаду і родзинок з’їли б. Ой, як би ми з апетитом наїлися всього! Ти, бабусю, і не уявляєш!

– Інночко, а може, ви б спочатку борщику поїли, кашки з молочком? А закусили б шоколадкою, згущенкою? – запитує, сміючись, бабуся Євдокія.

– Ех, бабусю! Нічого ти не розумієш! Я чула від дідуся Петра, що солодке збуджує в людини «вовчий» апетит. Після цього можна не тільки борщ, а й вовка з’їсти! А дідусь ніколи не бреше, бо вже старий і мудрий.

Ласкаво посміхаючись, бабуся, ніжно обнявши за плечі онучок, веде їх до літньої кухні пригощати згущеним молоком, щоб збудити в них «вовчий» апетит.

Поглянувши на годинник, Любаня заспішила: «Піду я, мамочко, вже пора. Треба опів на четверту на автобус не запізнитися. Розцілую діточок і гайда

Вона швидко зайшла до літньої кухні. А коли вийшла, великі блакитні очі були сумні-сумні і якісь насторожені. Схвильоване обличчя. Кинулася до матусі, міцно-міцно обняла, гаряче розцілувала. На очах заблищали сльози...

– Доню моя доню! Що з тобою? Не рви мені душу, а то я не доживу, поки ти з роботи прийдеш. Заспокойся. Іди з Богом. А ні, то залишайся сьогодні вдома.

– Ні, мамо, піду, – відповіла Люба і швидко пішла до своєї оселі, кинувши на ходу: – Матусю! Ви ж подивіться за дітьми, поки Ваня з роботи прийде. А за мене не турбуйтеся. Зі мною... іноді... таке... буває...

Мати випровадила Любу до її дому, дочекалася, поки та, зібравшись, вийшла і пішла на роботу. Ще довго-довго стояла на дорозі, ласкаво дивилася доньці услід, а душу й серце невідомо що терзало, мучило, непокоїло, тривожило. Невідомо що віщувало...

По дорозі Люба, привітно усміхаючись, як завжди, поздоровкалася із сусідкою Вірою Немчихою, пригостивши її яблуком. Зупинилася і біля двору тітки Жені, маминої сестри, приязно з нею погомоніла кілька хвилин, подала велике червоне яблуко, щиро промовила:

– Бувайте здорові! – і заспішила до автобусної зупинки. На роботі все було, як завжди. Жовтневий день короткий. Ось і стемніло. На майданчику увімкнено потужне освітлення.

Спостерігаючи, як працює бульдозерист та водії, Любанька помітила, що один із водіїв «БілАЗа», Куракін, дуже швидко возить землю, випереджаючи всіх.

– Дивно, – подумала Люба Жулій. – Як це він встигає, адже  черга, де завантажуються, і тут, де розвантажуються. Піду перевірю, як це він примудряється швидко все робити?

Коли Куракін черговий раз почав розвантажувати автомобіль, помітила, що землі висипав жменьку, наполовину піднявши і відразу опустивши кузов, а потім до упору натиснув на газ, і полетів під завантаження. Там була черга. Постоявши кілька хвилин, знов помчав на спецмайданчик розвантажуватися. Знову повторилося те саме: трохи піднятий кузов, висипана жменька землі...

Виявляється один раз завантажену машину він розвантажував кілька разів...

– Ні, цьому не бути! Або ж він повністю завантажує і розвантажує машину, а ні – то не дозволю махлювати та подзвоню начальнику. Нехай розбереться.

Коли водій Куракін знову розвантажив автомашину, висипавши жменьку землі, Люба категорично заявила:

– Або працюйте чесно, як усі, або я ваші ходки зараховувати не буду! Зрозуміло?

Із високої кабіни висунулося розлючене, гнівне обличчя водія, який гаркнув:

– Пішла ти, стерво, у свою будку!!! Зрозуміла? А ходки став, інакше тобі буде... Зрозуміла?! – водій вкрив обліковця Жулій відбірним матом.

– Хоч матюкайся, хоч ґвалтуй, я тобі не дозволю махлювати! – сердито кинула у відповідь Любаша і побігла на спецмайданчик. Стала позаду автомашини, розвела руки і рішуче проказала:

– Спробуй поїдь! Не пущу!

У відповідь почулося від водія:

– Ну, сука, ти ще пожалкуєш! – і щосили нажав на акселератор...

Автомашина по-звірячому заревіла і швидко полетіла назад, на Любаню Жулій...

Через мить почулося розпачливе:

– Мамо-о-о! Вря-ту-й!

Крик могутньою луною відбився у глибоченному, величезному кар’єрі і далеко, на кілометри, розлетівся навкруги, на мить заполонивши навколишні поля, переліски, річку Південний Буг...

...А потім настала мертва тиша... Перестали працювати автомашини, трактори, зупинилися дробарки, транспортерні стрічки. Звідусіль на місце трагедії збігалися перелякані люди... Здалеку чулося виття сирени швидкої допомоги, міліцейської автомашини.

...Закривавлене тіло Любані Жулій водій Куракін переїхав автомашиною повністю, розчавивши і змішавши його із землею... Міліцейські експерти-криміналісти, обслідуючи тіло загиблої, помітили непомірно набряклу шкіру на правій руці, і коли розрізали, то витягли звідтіль... малесеньке тільце... Хлопчика...

У цю мить в одному із «БілАЗів», де працював радіоприймач, диктор проказав: «Зараз двадцята година».

Мати Євдокія з восьми годин вечора не знаходила собі місця. Серце її нещадно боліло, давило, нестямно калатало. Нервова лихоманка все посилювалась. Вона постійно хотіла кудись бігти, а куди і чому – не знала... Все її вкрай дратувало. Вона розуміла, відчувала, що скоїлося щось страшне, трагічне з донькою, але примушувала себе у це не вірити... Сама себе втішала, шукаючи щонайменшу надію. Що все... гаразд... З донькою... Але безпомилкове передчуття материнського серця віщувало страшну біду, горе.

Цілісіньку ніч мати очей не зімкнула, все ходила по кімнаті, раз по раз визирала у вікно, чи, бува, не їде зять Іван або ж донечка сповістити, чому так затрималися на роботі, що трапилося?

Ходила і по подвір’ю, і по садочку вишневому, кожної вишеньки запитувала: «Скажи, вишенько люба, чи жива-здорова моя ріднесенька донечка, кровиночка, моя світла квіточка?..»

...Мовчали вишеньки, мов поніміли, жодним листочком жовтеньким не шелеснуть...

– Може, щось страшне знають, та не хочуть сповістити, щоб не розірвати повністю моє материнське серце на шматки... А може... Все гаразд. А я, дурепа, так побиваюсь...

Безліч разів ходила вулицею, далеко-далеко вперед, сподіваючись зустріти доню Любу, яка повертається з роботи до рідного дому...

...І ось, коли почало вже надворі сіріти, і край неба на сході загорівся багрянцем, Євдокія раптом побачила, що зять Іван разом із сестрою Женею і її чоловіком Віктором дуже поспішають до неї, але без доньки Люби.

...Серце так почало давити, калатати, колоти, що ось-ось вискочить із грудей і розірветься. Нестямно пульсувала думка: «З чим ідуть, що скажуть і чому без Люби?..» Заціпеніла, заклякла вся в напруженому, страшному чеканні, і чомусь хотілося несамовито кричати... Невже біда? Невже?..

– Дуня, тримайся, заспокойся. Люба... Люба... Додому не прийде. Вона в районній лікарні, – ледве промовила тремтячим голосом сестра Женя, а чоловік її Віктор, помітно хвилюючись, додав:

– Почекай, Євдокіє. Зараз під’їду мотоциклом, і всі разом поїдемо до лікарні. Почекай.

– А що з нею? Викидень? – ледве промовила Євдокія, її лице страшенно зблідло, тіло била нервова лихоманка.

– Не знаю, не знаю, мамо, що там трапилося. Поїдемо, дізнаємось що... – якось невпевнено, розгублено відповів зять, не дивлячись в очі тещі...

Ну, Дуню, я пішов за мотоциклом, а ти почекай, – промовив Віктор і швидко пішов до своєї хати.

Євдокія нічого на те не відповіла, а з хвилину стояла в якомусь оціпенінні, трясучись, а потім, зірвавшись з місця, кульгаючи, щосили, як могла, побігла вперед по дорозі, промовляючи сама до себе:  

– Ні, не буду я чекати Вітьку. Поки він збереться, я вже буду в лікарні. Я знаю, щось скоїлося з моєю донечкою.

...Вона бігла, нікого і нічого не бачачи навкруги, нічого не тямлячи. Не пам’ятає, як перебігла залізничну колію, добігла до польової дороги. І бігла, бігла по ній, задихаючись, падаючи, швидко вставала. І все бігла...

...Нарешті подвір’я районної лікарні. Віктора із Женею та зятем Іваном на мотоциклі ще не було. Забігла, не зупиняючись, до приймальні гінекологічного відділення, задихаючись, трясучись, і прямо з ганку заголосила:

– Ой людоньки добрі, скажіть, що з моєю донечкою Жулій Любою? У неї викидень?.. Вона втратила дитину? Чи жива, здорова сама?

– Не кричіть!.. Сядьте. Заспокойтеся, – сердито гримнула медсестра. – Зараз погляну в журналі. Так, Жулій Любов. Обліковець «Молдавського кар’єру»?

– Так, так, дочко, – ледь чутно відповіла Євдокія, боячись голосно говорити.

– Вашу дочку, Жулій Любу, слід шукати не тут, а в морзі. Вона загинула на роботі, потрапивши під вантажну автомашину...

Як опинилася біля моргу, мати не пам’ятає. Стоячи на колінах, заливаючись слізьми, благала лікарів показати тіло її доньки. Ті, всіляко заспокоюючи, категорично відмовили.

– Ми вам показати вашу дочку не можемо. Ще не обстежили. Заберете її завтра і надивитеся.

Женька з Вітькою та зятем Іваном знайшли матір біля моргу, непритомну. При допомозі лікарів привели її до тями і потім забрали додому.

...Під час поховання сестрички Люби, як ніколи, стояв теплий, сонячний, лагідний день. Проводжати її в останню путь прийшла величезна кількість людей... З безліччю вінків, букетів із живих квітів, із щиросердими сльозами на очах.

...Ще з ранку того дня мати майже не відходила від закритої домовини Люби. Гірко плачучи, обхопивши її руками, опухла від сліз, страшенно змарніла, постаріла, крізь голосіння промовляла:

– Доню, моя доню! Моя люба, ріднесенька! Сонечко моє ясне, квіточко моя, втіхо і радість. Чому не дозволяють мені, матусі твоїй ріднесенькій, відкрити домовину і в останній раз, в останні хвилиночки надивитися на тебе, запам’ятати образ твій, порозмовляти з тобою, розцілувати твоє ясне, гарне личенько, рученьки, оченята. З ким же я тепер ділитимуся своєю радістю і горем, хто ж мені на старість подасть шматок хліба, кухоль води, закриє очі, як помру? ... Доню моя! Чого ж вони не дозволяють відкрити домовину? Можливо, тебе там немає? Скажи мені, донечко, чи ти тут є? Озвися, голубонько, нехай я востаннє почую твій голосочок!

...Так і поховали ми Любаню, не відкривши домовини. Пам’ятали, що лікарі щиросердо співчуваючи, настійно радили нам:

– Якщо ви не хочете справляти два похорони і волієте бачити матір живою – домовину в жодному разі не відкривайте! Бо як побачить вона тіло, то цього не переживе...

Через деякий час убивцю Любані водія Куракіна засудила на десять років... А що значить той термін, коли сестричку вже ніколи не повернеш, не воскресиш... До того ж, через півтора року його звільнили... За амністією. То де ж справедливість? Але нехай знає: ні йому, ні дітям, ні родині його нашого прощення ніколи не буде!..

...Минув місяць після поховання Любочки. І ось якийсь нелюд доніс матусі чутку. Нібито на місці її загибелі в землі знайшов хтось шматок печінки і викинув потім собакам... Матуся таємно декілька днів пішки ходила до Молдавського кар’єру, і там, гірко плачучи, тремтячими руками перебирала, пересипала землю навколо, цілувала її, прикладала до серця, сподіваючись знайти шматки тіла загиблої доньки... Довго ще ходила, шукала. Так нічого і не знайшла. Аж поки я, дізнавшись відмовив її це робити.

Мене дуже збентежило, образило те, що люди, робітники кар’єру, спокійно спостерігали цю картину, і ніхто жодного разу не підійшов, не заспокоїв, не втішив неньку, не поспівчував їй і не розрадив. Дивуюся тому і понині – невже жорстокість, черствість, байдужість назавжди опанувала людськими серцями нашого покоління, і вже немає нічого святого, немає співчуття, щирості, сердечності?!

Минув час, та ми з мамою, частенько згадуючи Любу, до найменших подробиць воскрешали в пам’яті різноманітні епізоди, найдрібніші деталі з її земного життя. Сидимо, бувало, під розквітлою яблунею, черешнею чи п’янким бузком, балакаємо, згадуємо і раптом чуємо поблизу мелодійне гудіння бджілки, басовитого джмеля чи веселий спів якоїсь пташки неподалік. Ненька миттєво замовкає, прислуховується і пошепки схвильовано:

– Чуєш, чуєш, Володю?

– Чую, мамо, чую, – теж пошепки відповідаю. – Ось тут джміль гуде, бджілка літає. А в садочку синичка і шпак ви­співують.

– Тихіше, тихіше, синочку, помовчи! – благально шепоче мати. – Можливо, у котрусь із цих істот вселилася душа моєї донечки. І вона прилетіла відвідати нас. А ти своїм голосищем – «гу-гу-гу!» – відлякуєш її. Тож дуже прошу тебе, синочку: боронь, Боже, тебе коли-небудь скривдить жодну живу істоту. Можливо, до котроїсь із них вселилася душа нашої Любанечки...

Я ніколи не заперечував матусі, завжди з готовністю виконував її прохання. Мовчав. Прислухався. Погоджувався. Можливо, це хоч трішечки, хоч на мить зменшить, пом’якшить той незгасимий, нестерпний, пекучий біль і сум у материнському серці...

МАТЕРИНСЬКА ІСТИНА

Зі щасливим і теплим щемом у серці пригадую щоразу той день, коли мати хліб випікала. Скільки пам’ятаю, вона завжди робила це з суботи на неділю і обов’язково надвечір, перед заходом сонця. Хоч літ уже минуло чимало, але не забувається – ніби відбулося вчора. Коли заходжу до літньої кухні, дивлюся на холодну, давним-давно нетоплену піч, задумаюся на хвилину, і миттю один за одним спливають хвилюючі спогади, виринає з пам’яті незабутній образ материнський.

Мати у білосніжній хустині схилилася над діжею. Густе попелясте волосся охайно підібране – борони, Боже, щоб жодна волосина упала десь. Мовчазно, зосереджено кружляє ситом із борошном над столом. Я з братом Анатолієм і сестричкою Любою уважно, з дитячою зацікавленістю спостерігаємо, як легко, вправно рухаються матусині руки.

Надворі пізня осінь. Сьогодні вперше вдарив дошкульний морозець, розмалювавши візерунком шибки у вікні. У мене, як старшого, доручення – різним паліччям із городини і саду палити в печі, щоб у кухні тримався живий дух. Мати завдаватиме опару, а я з дитячою старанністю поратимуся біля печі.

Нарешті ненька каже: «Годі, синочку, палити. Хай собі жевріє». Велике червоне сонце опускається за далекий обрій, несміливо заглядає у вікно, заливши шибки густим рум’янцем. Від тепла і сонячного проміння радісно на душі.

Насіявши борошна, мати стомлено сідає відпочивати.

– Помічники мої любі, нанесіть іще палива та киньте біля печі, хай підсохне.

Ми наввипередки біжимо викопувати матусине доручення. Коли наносили всього вдосталь, мати велить:

– Зачиніть добре двері, щоб тепло не виходило.

Обережно, щоб не упала бодай пилиночка борошна, мати насипає його в діжу. Легко ступає до печі, бере з гарячої черені горня з теплою водою і ллє в діжу. Проміння вечірнього сонця ніжно гладить її руки, приглядається до роботи.

Нарешті опару завдано, і, щоб вона не охолола, добре зійшла, я допомагаю матусі вкутати діжу старим кожухом.

– А тепер, дітки мої любі, для вас роботи немає. Гайда спочивати... Час пізній.

– Матусю, а ти не забудеш нас покликати, як міситимеш тісто? – допитуємося ми.

– Ні, не забуду, дітоньки, спіть спокійно, – промовляє ненька і ласкаво посміхається.

Поснули ми швидко, і вночі нам снився свіжий хліб із золотою скоринкою. Мати ще двічі вставала і поралася коло діжі. Прокинулися рано, і все ж мало не проспали. Коли забігли до кухні, ненька ретельно вимішувала пружне тісто, що аж зітхало під дужими вправними руками. Скінчивши роботу, накрила діжу білим гаптованим рушником. Через деякий час рушник ніби ожив: став округлюватися і підійматися над діжею – це ріс, зрів, сходив матусин хліб.

І ось наш любий пекар починає виробляти паляниці, вкладаючи їх у форми, щоб підходили, а сама затоплює піч. Аж гогоче у ній яскраве, сильне полум’я, а нам, дітям, здається, що там бешкетує, грається маленьке сонечко. Мати вправно розгортає жар по черені. Потім знову підкидає паліччя і стає, замріявшись, біля печі, однією рукою зіпершись на припічок. В тиші минає хвилина, друга, і раптом її порушує вже знайома нам мелодія:


Стоїть явір над водою,
Низько похилився.
Сидить козак молоденький,
Тяжко зажурився.

Після неї:

Стоїть гора високая,
Попід горою гай...

Голос матері низький, але в ньому стільки невимовної туги, журби, душевної виразності. Спів обірвався.

– Не рипайтесь, – проказує нам, – бо хліб захолоне і не виросте.

А потім до мене: «Володю, підкинь у піч палива».

Сухий хмиз, картоплиння, солома спалахують яскраво, весело. З печі тягне солодким димком, мов від польового багаття. Запахло снопами з поля, яблуками із саду, кавунами з городу – стиглою могутньою силою землі, а з осіннього неба почувся клекіт журавлиний.

Матуся готується саджати буханці, одночасно розмовляючи очима з полум’ям у печі і паляницями на столі. І ми розуміємо цю мову до останнього слівця.

Коли мати саджала хліб у піч, ми мовчали. А виймаючи з печі короваї, якось ніжно промовляла: «Хліб наш насущний. Життя і сила наша. Пісня, радість і надія. Заклинаю вас, діточки, – бережіть і шануйте хліб і землю-неньку нашу, що породила його».

Подаючи нам великі рум’яні окрайці, що запаморочливо пахли, мати щиросердо й лагідно казала:

– Їжте, дітоньки, на здоров’я.

Ми мовчки їли і слухали материн голос. І одразу ж відчували, як росли і дужчали на очах, ставали добрими, веселими, готовими щиро любити всіх людей. Підтверджувалася мамина істина.

МАТЕРИНСЬКІ ЖАХИ

– Весна. Велике яскраве сонце з височини блакитного неба, мов матінка рукою, ніжно пестить мене по білявій кучерявій голівці гарячим промінням. У буйно квітучому вишневому садку мелодійно гудуть бджоли. Радісно, натхненно, ніби змагаючись, переспівують одна одну пташки.

Я з матусею теж при ділі – вона порається на городі, а я зби­раю у високій соковитій траві різнокольорові квіти для сусідської Оксанки, з якою ми ходимо в один дитячий садок і яку я дуже-дуже люблю.

Мати знає про це моє кохання. Я їй таємно прошепотів на вухо минулого вечора, коли вона лаштувала мене спати.

– Я дуже рада, синочку, що ти кохаєш Оксанку, – задумливо і ласкаво промовила ненька, вислухавши мене. – Гарну, розумну невісточку матиму.

Біля великого куща ромашок на землі я побачив довгасті, загострені з одного боку, майже з’їдені іржею дві залізяки. Схо­пивши їх, кричу:

– Матусенько! Я знайшов цяцю. Ось подивися!

Підбігаю із знахідкою до неньки. Вона побачила в моїй руці два патрони, обличчя її вмить стало біліше вишневого цвіту, блакитні очі стали величезними, повними жаху. Як щось бридке, мати рвучко вихопила з моєї руки патрони і з ненавистю пожбурила далеко геть. Потім підхопила мене на руки, міцно-міцно притисла до грудей, у яких так сильно, схвильовано, здається, на весь садок калатало серце, заглушуючи мелодійне гудіння бджіл та веселий пташиний спів.

– Бодай ніколи жодна дитина на землі не знаходила більше цього! – промовила мати рішуче і твердо. Через деякий час, заспокоївшись, вона обережно опустила мене на землю, подала букет квітів, що я назбирав.

– Гарні квіти, дуже гарні! – посміхаючись, лагідно промовляла вона. – Віднеси, синочку, Оксанці. Вона так їм зрадіє!

Я щодуху помчав до Оксанки,  весело розмахуючи букетом.

ОПИСУЙ. ЯКУ?..

Коли мати прийшла з роботи і тільки-но зайшла до кімнати, ми із сестрою Любою і братом Толею, замурзані, гралися на глиняній долівці, встеленій соломою. Гуртом кинулися до неньки, наперебій запитуючи:

– Мамочко, ти принесла нам хлібця? Ми дуже-дуже хочемо їсти! – кричали ми і жадібними голодними очима заглядали їй у руки.

– Діточки мої, мене їжте... – сумно, майже плачучи, відповіла мати. – Нічого не принесла. Получку сьогодні не видали. Не було за що хліба купити.

Раптом хтось настирливо постукав у сінешні двері. Раз, другий. Ненька, відкривши двері із кімнати, запитала:

– Хто там? Заходьте!

До кімнати зайшов високий чорнявий дядько, вусань у шкіряному пальто і з такою ж папкою в руці.

– Я – судовий виконавець Трофімов. Скажіть, Ви Ткаченко Євдокія Зиновіївна? – запитав він у матері.

– Я. А що?

– Рік тому Ви брали позику на спорудження будинку. Чому не погашаєте борг? Я змушений описати Ваше майно для погашення заборгованості, – проказав він суворо.

– Ну що ж, описуйте! З якої почнете? – схвильовано проказала мати і тремтячою рукою показала на купи, які ми, заперті на цілий день, наробили в різних місцях порожньої, голої кімнати, двоє вікон у якій із трьох було затулено віхтями соломи.

– Дядьку, дядьку, а Ви нам хлібця принесли? – запитували ми судовиконавця, оточивши його. Він нічого нам не відповів. Погладив кожного із нас по голівці, важко зітхнув і безнадійно махнувши рукою пішов геть. Більше ми його ніколи не бачили.

ЛЮБИТЬ-НЕ ЛЮБИТЬ...

Я знаю, що сусідська дівчинка Надійка любить мого друга Вітьку, а він її. Хочете, розкажу про це? Одного разу, коли я, Вітька. Надійка і моя Оксанка гралися на ромашковій галявині, Надійка зірвала кілька білоголових ромашок, відбігла убік і, відвернувшись від нас, почала відривати білосніжні пелюстки, щось пошепки промовляючи...

Я тихесенько підкрався іззаду і почув, як, відриваючи пелюстки, Надійка шепотіла:

– Любить-не любить, любить-не любить...

Вона вже обірвала пелюстки з кількох квіточок і щоразу закінчувала обривання останнього пелюстка радісно хвилюючим: «Любить!»

Нарешті Надійка перестала ворожити і дзвінким голосочком щасливо закричала:

 Ага, мене дузе-дузе Вітька любить! Я це знаю! Ломашки не блешуть!..

Так, – розмірковував я, – Вітька любить Надійку, Надійка мого друга. Я дузе кохаю біляву, синьооку Оксану! Це точно. А чи любить мене Оксаночка? – засумнівався я і вирішив: – Ось піду поворожу на ромашках і все знатиму, як Надійка.

Поки Надійка й Оксаночка сплітали ромашкові віночки, я, нарвавши цілу купу квітів, став ворожити, відриваючи білосніжні пелюстки і тихенько бурмочучи:

Любить-не любить...

Ось уже з цілого снопа квіток обірвав пелюстки. І все закінчувалося словом «не любить!».

– Виявляється, Оксаночка мене не любить! Не любить! Ромашки не блешуть! – ця думка блискавкою пронизала мою свідомість, породила відчай і хвилювання. Я був у розпачі. Ось-ось заплачу. Надійка Вітьку любить, а мене Оксанка – ні!

Оксаночка підійшла до мене з віночком на голові:

 На тобі, Вовчику, один віночок. Це я для тебе сплела!

 Ні, не хочу, не візьму! – сердито буркнув я. – Я з тобою більше не гратимуся! – закінчив ще сердитіше.

 А чого це так, Вовчику? – здивовано запитала Оксана, дивлячись на мене величезними синіми очима.

– А тому, – майже плачучи проказав я, – що Надійка Вітьку любить. А ти мене... Ні! – випалив, плачучи.

– Вовоцька, не сердься, дурненький! Я тебе дузе-дузе люблю! Як соколадне морозиво, – промовила ласкаво Оксана. І пухкенькою гарячою долонькою ніжно погладила мене по щоці, а потім швидко поцілувала заслиненими товстенькими губенятками мої розквашені від плачу губи...

Я спочатку отетерів, закляк, а потім, звертаючись до Вітьки та Надійки, схвильованим щасливим голосом загорлав:

– Мене Оксаночка теж любить! Ага, Вітько!..

О, світле, чисте, щиросердечне і наївне перше дитяче кохання! Ти навічно, на все життя закарбувалося в пам’яті мого серця!..

БОЖІ КАЛАЧІ...

У долині, де багато соковитої високої трави, різноманітних перших весняних квітів, я випасаю козу Зірку і цапа Рудика. Тварини за обидві щоки уплітають буйну травицю, а я, пастух, лежачи на спині і підклавши під голову руки, пильно дивлюся у високе яскраво-блакитне небо і з цікавістю спостерігаю, як на схід повільно пливуть біленькі легкі, мов пух, хмари різної величини і форми. Рухаючись, вони на очах перевтілюються: в людей, тварин, птахів, гори, казкові замки... Довго спостерігаю за ними і відчуваю, як мої повіки стають усе важчими і поволі закриваються... Я засинаю.

Як солодко спати у високій пахучій траві на свіжому повітрі! І сниться мені, ніби раптово гримнула буря. По світлому небу вже повзуть важкі величезні свинцеві хмари. І так низько над землею, що, здається, ось-ось зачеплять і зламають верхівки тополь, що ростуть біля річки Південний Буг. Їх раз по раз зигзагоподібно розрізають, освітлюючи на мить, яскраво-сліпучі блискавки. Змієм Гориничем страшно гуркоче грім, заглушуючи все навкруги. Моторошно на душі.

Раптом черговий спалах блискавки – і я побачив на одній із величезних хмар золоту колісницю, запряжену надзвичайно красивими баскими золотогривими кіньми, а віжки в руках міцно тримав сам Господь Бог у яскравому одязі, що сліпучо сяяв дорогоцінними діамантами.

– О! Та це ж Господь Бог калачі везе! – так мені бабуся Євдокія розповідала, коли під час бурі блискавки грали і грім гримів. – Так, так! Бабуся правду говорила. Виявляється, це не казка, а насправді! Я від радості і захоплення весь сяяв. Ще б пак! Я бачив казку в реальності!

Миттєво в мою голову прийшла цікава ідея:

– А що, коли попросити у Господа калачика?!

І я уві сні щосили закричав благально:

– Боженьку! Милосердний! Дай, будь ласка, твоєму рабу Володі калачика! Я тебе, Всевишній, дуже-дуже прошу, не відмов!

Почув Бог моє прохання і, щиро посміхаючись, лагідно промовив:

– На тобі, рабе божий Володю, тримай калачика! – і Всевишній жбурнув мені з небес на землю калач.

Швидко, зі свистом летів до мене подарунок. Щоб спіймати його, підставляю руки, але калач Божий летить повз них і болячі ударяє мене в бік. Зойкнувши від болю, бачу, що другий калач ось-ось долетить до мене. Намагаюся ухилитися від нього, щосили кричу:

 Боженько! Дякую за калачі, досить!

Схоплююся різко на ноги, відкриваю очі і бачу, як неподалік цап Рудик, нагнувши голову, летить на мене, цілячись у бік. Миттєво відскакую.

– Ой! Оце так Божі калачі...

ГОСТИНЕЦЬ

У післявоєнні роки наша сім’я жила дуже бідно. Як казала мати, – ні їсти, ні пити, ні простелитися, ні вкритися. Тож про гостинці, ласощі – цукерки, морозиво та інше – нам, діткам, годі було і мріяти. Матуся наша була тоді без чоловіка і виховувала трійко дітей – мене, братика і сестричку. Її заробітку вистачало лише, аби прогодуватися та на деякий одяг нам. Які там гостинці...

Якось приходить мати з роботи пізно увечері, радісно посміхається і так урочисто:

 Дітоньки мої любі! Я вам гостинця принесла! Іду до дому, бачу лежить на дорозі паперовий обгорток. Підняла, розгорнула, а там чимало халви. Ось! – і ненька поклала знайдене на стіл.

 Їжте на здоров’я!

Ми, мов голодні вовченята, накинулися на делікатес і миттєво розірвали його на шматки, швидко запихали в рот, ковтали не пережовуючи. Через кілька хвилин із халвою було покінчено. Зібрали все до найменшої кришечки на столі і навіть ті, що впали на підлогу.

З’ївши матусин гостинець, ще довго ретельно облизували губи, пальці. Я запитав неньку:

 Мамочко, а чому ти не їла з нами халву?

 Дітоньки мої! Коли знайшла згорток та розгорнула його – халва так смачно пахла... І я так нанюхалась її досхочу, що тепер не тільки їсти, а й дивитися на неї не можу.

Ми повірили...

Вранці, коли мати пішла на роботу, ми заходилися відшукувати на столі та підлозі крихти халви. Братик Толя, сестра Люба облизували все, що хоч трохи пахло нею.

ЛАСТІВОЧКА

Низьке небо набусурманилося земними великими хмарами. Стоїть напружена тиша. Не ворухнеться жодна стебелина, травинка, жодний листочок на деревах та кущах.

Прохолодно. Все чекає дощу. Ластівки зграями, боячись зачепити хмари, пурхають над самісінькою землею.

Набравши повні жмені дрібного щебеню, щосили жбурляю у пташок, надіючись влучити і збити котрусь. Тоді її спіймаю. Багато разів роблю це, і все невдача. Нарешті пощастило. Одна з пташок упала на землю, перевернувшись догори черевцем. Підбігаю і, з радістю схопивши нерухому ластівку, щодуху біжу додому похвалитися матусі своїм трофеєм.

Показую їй пташку, котра раптом ожила, крутить з боку в бік голівкою, намагаючись вирватися з моєї руки. Мати, замість похвалити, сердито вичитує: «Що ж ти, дурень, наробив? Я ж тобі скільки наказувала – пташок не можна чіпати, гріх великий. Особливо ластівочок. Ти бачиш, у неї червоні грудки? Коли скривдиш її, вона може запалити дім, хлів, літню кухню. Не дай, Боже, таке трапиться, я з тебе з живого шкуру спущу. Гарненько попроси у ластівки пробачення і негайно випусти її на волю».

Я дуже злякався, що ластівка може запалити дім, і тоді мені від матері добряче перепаде. Не роздумуючи, розставив пальці. Ластівка блискавично злетіла в повітря, приєдналася до зграйки своїх подруг, весело і радісно щебечучи, полетіла з ними у бік річки.

– Ластівочка тепер нічого не запалить, бо я попросив у неї пробачення і випустив на волю! – радів я. – Тепер мене матуся не лупцюватиме! – і полегшено зітхнув.

МІШЕНЬ

По весні наші курочки почали добре нестися. Ми їли варені, смажені яйця досхочу, а мати ще й відкладала потроху в лозяний кошик, щоб у неділю віднести їх на базар, вторгувати якусь копійку і придбати нам одягнутися або ж купити поїсти смачненького. Як ми чекали кожної неділі повернення матусі з базару!

І ось у п’ятницю перед обідом (коли ненька була на роботі) мені в голову прийшла дика ідея: намалювати мішень на задній стінці будинку мого сусіда-кореша і з свого подвір’я кидати в неї яйцями. Хто, мовляв, більше влучить у десятку з десятиметрової відстані. Корешу теж сподобалася пропозиція. Не гаючись, виніс із літньої кухні кошик із зібраними на продаж яйцями. Через кілька хвилин всі до одного вже стікали із мішені.

Що мені було увечері, коли повернулась із роботи ненька, вважаю, розповідати не потрібно. Було й інше покарання – кілька неділь не тримав у руках гостинця. Та ще  довелося шкребти, а потім забілювати задню стінку корешевого будинку.

«СНІГ ІДЕ!»

Перед самісіньким Новим роком день при дні періщив дощ. Земля так розкисла, що з багнюки ніг не витягнеш. Мати повернулася пізно увечері з роботи змокла, забрьохана, роздратована.

– На порозі вже Новий рік, а надворі Господнє покарання! – промовила вона, – Боже милосердний, накажи своїм помічникам, хай зупинять дощ і хоч по жмені снігу кинуть на землю, щоб стало на душі веселіше і світліше. Адже через два дні свято.

Ми всі, троє діток, щиро співчували матері, підтримували її, бо дуже хотіли, аби випав сніг, багато снігу, щоб покататися на санчатах чи й просто на сідницях із чималенької гірки. Але, напевне, Господь забув наказати своїм підлеглим кинути на землю по жмені снігу, бо дощ продовжував лити.

Сьогодні у матусі передсвятковий короткий робочий день, і повернеться вона додому швидше, ніж у будні. Тож тільки за нею зачинилися двері, ми, не гаючись, взялися за підготовку сюрпризу до її повернення.

Відкривши мішок, де було більше половини борошна, кожний із нас набрав по невеликій мисочці, вийшли на подвір’я і почали жменьками розсипати його, весело сміялись, радісно кричали: «Сніг іде! Сніг іде!»

З підготовкою сюрпризу матусі впоралися вчасно. Борошно з мішка розпорошили все, всипавши ним половину подвір’я. Вмостившись на підвіконні, ми з величезним нетерпінням чекали її повернення.

– Як вона зрадіє, побачивши на подвір’ї сніг, – гадали ми, – як хвалитиме нас за сюрприз!

Чи зраділа ненька нашому «сюрпризу» і чи похвалила, неважко здогадатися. Кондитерських виробів на Новий рік мати нам не напекла – борошно пішло на сніг.

За святковим столом ми не сиділи, а стояли...

СКЕЛЕЛАЗ

Я з корешами – Вітькою Бубирем, Толькою Гембатим, Мико­лою Босим, Сергієм Авоською -у закинутому гранітному кар’єрі за­билися об заклад, хто останній вибереться наверх тридцятиметрової гранітної скелі і спуститься останній, той піде в обідню пору до ма­газину селища за морозивом і цукерками. А це неблизький світ, кі­лька кілометрів. Стали в шеренгу і на рахунок три кинулися лізти нагору. Я був найбільш тренований і через кілька хвилин майже був на верхівці. Ще крок, і... Гранітний виступ, за який я схопився, від­ломився і я полетів сторчака. Спочатку вдарився лівим боком об пе­рший виступ, правим – об другий, спиною у третій, животом геп­нувся на четвертий, сідницею впав на п’ятий і відскочив, мов м’яч. Приземлився руками та ногами на пісок між двома величезними гос­трими гранітними брилами... Миттєво підвівся, оглядів себе. Жодної щонайменшої подряпини чи синця... Навіть злякатися не встиг. Цьо­го дня зі мною, як з потерпілим, кореша поділилися морозивом. Оце лафа!

ГАДЮКА

За велику шкоду мене покарано – бито мокрим мотузком по сідницях. Досить боляче. Вириваюсь із материнських рук, які, мені здалося, не дуже й міцно тримали. Щоб уникнути подальшого покарання, вибіг на подвір’я і сховався у льоху. Тут просторо, без­печно, але темнувато та прохолодно.

Присівши навпочіпки, чекаю, коли матусин гнів пройде, щоб вилізти на світ Божий. Закляк в нерухомості.

Раптом чую позаду себе якісь звуки. Підводжуся. Озираюся. Приглядаюся і бачу поруч товсту змію з чорно-білими плямами на спині. Скручена у кілька кілець,  розкривши пащу з роздвоєним язиком, вона погрозливо шипить у мій бік, вирячивши холодні скляні очі.

Я і досі не можу зрозуміти, як я миттєво вибіг по куценькій драбині із льоху, не торкаючись східців.

Уже там, у безпеці, довго трясся, мов у пропасниці. Обличчя блідо-біле, крейдяне.

Мати, побачивши мене крізь вікно, підбігла, схвильовано запитала «Що з тобою трапилося, синку?». Дуже за­їкаючись, ледь пояснив їй, що і до чого.

Вона, не роздумуючи, схопила лопату, кишеньковий ліхтарик і полізла до льоху. Через кілька хвилин винесла у відрі по­рубане на шматки гадюче тіло і викинула його на смітник.

Я з сестричкою і братиком спостерігали, як гадючі шматоч­ки підскакували, крутилися, переверталися і тільки по заходу сонця завмерли, заклякли.

Дід Семен, кремезний, сивобородий і з такими ж вусами, пиль­но оглянув порубану гадюку, проказав: «Так, так, Володько, ти в со­рочці народився, що вона тебе не вкусила... Це дуже отруйна, гробо­ва гадюка».

Ще раз Господь уберіг мене від смерті. Знову доля проявила свою прихильність до мене...

БУДИ ВСІХ І МОЛІТЬСЯ!

Сьогодні, як ніколи, в хаті натоплено, бо щочетверга надве­чір у нашій сім’ї день лазні. Всі – я, сестричка Люба, брат Толя - ви­купані ненькою у любистку, чистесенькі, гарнесенькі, пахучі, а сама матуся після купання аж помолоділа, здається.

Викупавшись, ми із великим апетитом повечеряли і ще довго балакали з мамою, гралися і лише пізно увечері повкладалися спати у чистісіньку, свіженьку постіль, і відразу ж поснули. Випрану білиз­ну мати розвішала над розпеченою плиткою.

Десь серед ночі сниться мені на теплій печі яскраво-синє ви­соке небо з рідкими білесенькими пухкенькими хмаринками. Тепло гріє сліпуче сонечко, а на землі в квітучих вишневих са­дках мелодійно виспівують пташки. Так хороше, світло на душі. І раптом у центрі небесної синяви з’являється Матір Божа з маленьким Ісусом на руках. Від обох випромінюється яскраве, не­звичайне сяйво. Наблизившись до мене, Матір Божа ласкаво посмі­хається і водночас суворо наказує: «Рабе Божий Володимире! Не­гайно проснись! Буди всіх і моліться! Чуєш!? Негайно вставай і буди всіх! Чуєш?!» І після сказаного образ її та сина Ісуса поступово розтанув в небесній синяві. Лише відлуння сказаного ще довго дзвеніло...

Прокинувся миттєво, ніби і не спав. Але голова була така ва­жка, ніби чавунна. Дихати важко, душить кашель. Бачу в кімнаті світло, яке ніби розчиняється у густому-густому тумані. Швидко зі­скакую з печі. На плиті тліє, сильно димлячи випрана матусею біли­зна...

Відчиняю навстіж всі двері. Щосили термосаю неньку, сестри­чку, братика, які ніяк не можуть проснутися. Та, нарешті, проснув­шись, вони очманіло дивляться навкруг, дуже блюють, стогнуть. Прибіг­ли на мій крик сусіди, дядько Степан і тітка Паша.

Увечері, очухавшись, всією сім’єю ідемо до церкви на вечірнє моління. Сьогодні велике свято – введення до Храму Пресвятої Богородиці. Ставши на коліна, щиросердо молимося, дякую­чи Матері Божій за спасіння душ наших грішних...

НЕ ТРЕБА РІЗАТИ

До двору недалекого сусіди Сергія Поліщука легкою ходою підійшла маленька сухорлява бабця, знахарка Семениха, і, стоячи бі­ля хвіртки, запитала:

– Чи дозволяє господар зайти до його двору?

– Та вже заходьте, тітко Таню, у плечі не виштовхаю! – від­повів сивочолий худий чоловік років за п’ятдесят, сидячи на ганку. Ліва рука оголена, сильно набрякла, темно-синього кольору. Дуже обережно, ледь торкаючись її пальцями правиці, чоловік по­гладжував хвору руку, жалібно стогнучи та ойкаючи. Сухорляве симпатичне обличчя скривила страдницька гримаса, у великих ка­рих очах – повно смутку і відчаю.

– Сергію, я прийшла не за якоїсь пустої цікавості чи просто поспівчувати, а допомогти, вилікувати твою хвору руку. Я це зможу зробити! – рішуче проказала бабця Таня і замовкла, чекаючи на відповідь.

– Ой, тітко Таню, тітко Таню! – роздратовано сказав той, стогнучи. – Куди я вже не кидався, до кого не звертався, полегшен­ня ні на комариний ніс. Лікарі твердять – гангрена. Єдине лікуван­ня – відтяти руку по плече. Інакше смерть у муках. І я вирішив краще помру, а відрізати руки не дам! Хочу на той світ піти справж­нім мужиком, а не калікою. Дивись, у царстві Божім ще на щось і згоджусь.

– Сергію, ти вже у віці, а ще казна-що мелеш своїм язи­ком! – сердито промовила бабця Таня. – Кажу тобі – ти залиши­шся з рукою! Давай я лікуватиму її. І прямо зараз. Не гай жодної хвилини. Чуєш!?

Господар із хвилину уважно розглядав роздратовану бабцю, щось роздумуючи, а потім рішуче відповів:

– Мені, мабуть, і сам Бог вже не допоможе... Але... Що буде, те й буде – лікуйте!

Знахарка легко і швидко витягла з невеличкої парусинової тор­би півторалітрову пляшку із білою густою рідиною, ікону Божої Ма­тері і Миколая Чудотворця. Тричі перехрестила хвору руку і, витяг­ши над нею правицю, три рази прочитала «Отче наш», відкрила пля­шку і почала легко і вправно змащувати її, постійно шепочучи моли­тви. Потім обмотала ганчіркою, густо змащеною все тією ж ріди­ною.

Закінчивши процедуру, сказала:

– Десь з годину пектиме й болітиме ще гірш ніж дотепер. Ви­терпи. Далі ставатиме легше і легше. Лоскотатиме, свербітиме. Ти ж три дні пов’язки, борони , Боже, не чіпай. На четвертий прийдеш до мене, десь надвечір.

Все було так, як і говорила знахарка Семениха. На четвертий день Сергій Поліщук пішов до неї. Коли та зняла пов’язку і промила руку якоюсь рідиною, то хворий побачив, що вона такого ж кольо­ру, як і здорова. Добре ворушилися пальці і ніякого болю.

Так і дожив свого віку Сергій Поліщук із обома руками. І, час­тенько пригадуючи покійну бабцю Таню, ніби чув її слова: «Бач, Сергію, тобі пропонували відтяти руку, а я її вилікувала. Хоча ти і не вірив мені!»

– Спасибі, бабко Таню! Царство небесне і земля тобі пухом за до­бро, що творила для людей. Прости мені за невіру, – завжди схви­льовано і щиро говорив він, і в його карих очах блищали сльози вдя­чності.

КЛИКАЛО СЕРЦЕ ДО ТАТКА

Того року в селі тільки й розмов було, що про палке кохання Степана Посмітюхи і Надійки Коваленко та їхнє весілля восени. Односельчани дивлячись на закоханих щиро і тепло казали: «Пошли, Боже, цим голуб’ятам світлої, щасливої долі, повну хату діточок». Та мабуть наврочили із бажаннями. Не склалося у Степана і Надії.

Надійчина мати, Віра Дем’янівна, почувши від доньки, що та вагітна від Степана і вони просять її дозволу побратися, бо кохають одне-одного і хочуть своє дитятко ростити разом, сердито гримнула: «Донечко, ти що – розум зовсім втратила? Зарядила люблю-люблю Степана – без нього жити не зможу» Дурниці це кажу тобі! Із часом зустрінеш достойну людину. Полюбиш – і все забудеться, минеться. Хіба тільки світа, що у вікно видно? А я, поки на білому світі житиму, не допущу, щоб твій голодранець поріг нашого дому переступив, моїм зятем був! Їхній рід Посмітюхів розплодився, ніби руді миші у голодний рік. Дивись, скоро з голоду почнуть пухнути. А ти, доню, все маєш. Чого тобі не вистачає? Є все, чого душа бажає. Ні і ні! Не віддам я свою єдину дочку за злидаря на сміх людям! Не дозволю, щоб зятьок добро розпустив, яке ми з батьком каторжною працею за життя нажили. Оце, Оксанко, моє останнє слово. І від сказаного не відступлюся. Ми з татом ладні самі поставити на ноги онуку, на поталу дитину не дамо – гріх від Бога і людей! Хіба не так, Миколо? – запитала Віра Дем’янівна у свого чоловіка. Той від зичного жінчиного голосу аж підстрибнув із просоння, бо задрімав, мовчки слухаючи жіночу розмову.

– Так-так, моє сонечко, як ти скажеш, так і буде, – поспішив відповісти він дружині. – Ти своїй дитині не ворог, і я теж.

Як Надійка не просила батьків, як не побивалася, відповідь була безжальною: «За Степана заміж не віддамо. І думати забудь, доню».

Довелося Надійці у свої 19 народити донечку Оксаночку від Степана  без нього. Дитятко гарнесеньке, мов писаночка: пухкенькі, кругленькі, рум’яні щічки, очі великі, блакитні та біляві кучерики. Але не довго тішилася Надійка своєю донечкою – дав Бог їй красу, та не дав здоров’я. Крихітка народилися кволенькою, хворобливою. До яких тільки лікарів та знахарів не носила вона з матір’ю маленьку – анічогісінько не допомагало. Аж поки дівчатко на ніжки не зіп’ялося і стало ходити. А згодом Оксаночка і зовсім позбулася своїх болячок,немочі. Від тоді серце Надії охопила безмежна радість, щастя, і вона гаряче молилася Всевишньому, дякуючи за подаровану їй, матері, милість.

Швидко час минає. Не встигла Надія озирнутися, як Оксаночці 5 років виповнилося. Вона все частіше стала допитуватися у матері, де її татко Степан і чому він так довго не повертається з роботи додому і не приносить їй, любій донечці, гостинця від зайчика чи киці, як робить це вона.

 Мамо, а що, татко не любить мене, – скривджено промовила Оксаночка із нетерпінням і хвилюванням чекала на відповідь. Спочатку Надія казала: «Доню, батько дуже любить тебе. Але в нього дуже багато роботи. Коли ж упорається з нею, то обов’язково передзвонить і повідомить ,коли повернеться додому та привезе своїй любій донечці багато-багато гостинців».

Але Оксанка не вгавала і настирно допитувалася: «Мамочко, а чому ти сама не передзвониш таткові? Хай скаже, коли ж він приїде. Я дуже-дуже скучаю за ним і люблю його». Від безкінечної дитячої настирності Надія почала дратуватися та іноді сердито гримала: «Доню, заспокойся. Татко ось-ось повернеться з роботи!»

Вночі, коли дитина засинала, Надія надривала серце невтішним плачем:

 Я ж  ні в чому не відмовляю своєму сонечку. Сама не з’їм, не зношу, а все для неї, донечки своєї.  Можливо, донечці ласки, ніжності недодаю, замало турбуюся про неї.

Оксанка останнім часом категорично стала заявляти:

Мамо, ти дзвонила таткові? Якщо не можеш додзвонитися ось уже 12 років і запросити, щоб він приїхав додому, тоді я сама відшукаю його і поїду до нього в гості. Дуже хочу побачити татка! Скучила за ним, аж серденько болить. Скажи мені, як прізвище та по батькові. І я знайду його, переконаюсь, що він мій татко, а я його донька і відразу ж повернуся додому.

Проявився-таки норовистий Степанів характер – як намітила, так і зробила Оксанка. Одного дня вона зникла з дому. Адресу Степана, прізвище та по батькові їй розповіли рідні.

Від автобусної станції до потрібного села дитину довіз конячиною якийсь добрий старий дядько. Оксанка зізналася йому, що добирається до батька, хоча бачила його лише на фотокартці, а живим – ніколи.

 Я татуся дуже люблю, сумую за ним! Чи розкажете, дядечко, де він живе, чи ні? – хвилюючись, запитала дівчинка. – Матір Божа, допоможи мені, – прохально шепотіли дитячі уста.  Оксанка потаємно перехрестилася.

 Тпру! – раптом крикнув дідусь і смикнув віжки на себе. – Мені, доню, їхати далі полем, – промовив тепло до Оксанки, – а де твій татко живе, тобі люди покажуть.

Дійшовши до сільмагу, дівчинка зустріла сиву бабусю і несміло запитала:

– Скажіть, а Ви не знаєте, де живе Степан Посмітюха?

 Знаю, доню. Гріх не знати доброго сусіда. Он, бачиш, з лівого боку вулиці великий гарний будинок із білої цегли, а біля нього 3 берізки та криниця чепурна? Отам-то він і живе...

Оксанка подякувала старенькій і, хвилюючись, поспішила до вказаної оселі, а підійшовши, раптово сповільнила ходу. Серденько в грудях так затріпотіло, загупало, що удари віддавали у вухах. Ще сильніше – аж рука спітніла – затисла в кулачкові поліетиленовий пакет із гостинцями для тата. Хвильку постоявши, рушила до оселі. Підійшла до хвіртки. На подвір’ї собацюра великий, кудлатий. Аж страшно стало! Але дивно, він чомусь не гарчить і не гавкає, а ластиться. Погладила його і тихенько відчинила сінешні двері. Зробила крок до кімнатних. За ними чувся людський гамір, балачки. Легесенько прочинила двері у кімнату і зайшла. За столом вечеряли кілька людей. Оксанку вмить покинула сміливість.

 Добрий вечір вам! – ледь чутно промовила і замовкла. Відчула, що зовсім розгубилася. Серце зайшлося хвилюванням, а думки заплуталися, коліна стали тремтіти.

 Дядечки, я прийшла до свого татка Степана. А вас тут багато, і я не можу впізнати, де мій батько? – і дівчина замовкла. – Що ж казати далі, – міркувала, – а може дременути назад?...

Із-за столу підвівся блакитноокий кремезний чоловік із білявими кучериками. На мить у кімнаті запанувала напружена тиша. Раптом почувся його схвильований, теплий голос:

 Доню, заходь! – обличчя чоловіка зблідло. Сильне підборіддя затремтіло.

 Ти сама? – ледь чутно запитав.

 Одна, таточко. Не сердься, не виганяй мене! Дозволь трішечки подивитися на тебе – і я відразу вирушу на автобусну станцію, – промовила Оксана схвильовано і замовкла, прохально дивлячись на батька великими, блакитними очима. Раптом дівча кинулося йому на шию. Міцно обняла рученятами. Худеньке тільце здригалося від плачу, а дитячі вуста шепотіли крізь сльози:

 Таточку, любий, рідненький! Я так скучила за тобою. Весь час чекала, що ти повернешся з роботи додому. Не дочекалася. І от сама приїхала тебе побачити.

У батьковій сім’ї Оксана прожила тиждень. Щоправда, тато відразу ж наполіг повідомити матері, де вона знаходиться. Тепер Оксана знає, що у неї є братик. А ще, що батько, якого вона дуже любить, до них ніколи не повернеться. У нього своя сім’я.

Перед від’їздом Оксана забігла до сільмагу, щоб купити гостинці батькові та братику. Цікава продавщиця запитала:

 Ти чия, така гарненька, білявенька? У нас таких немає!

– Я – батькова! – відповіла радісно і гордо, і серденько знову щасливо затріпотіло.

ПОДОРОЖ У ЮНІСТЬ

– Давно це відбувалося зі мною, декілька десятків років тому, а все пам’ятаю, нібито вчора було... – помітно хвилюючись, став розповідати Микола Семенович Верболоз. – Знаєте, я вже постарів, підтоптався добряче, а спогади про перше кохання мало мене із світу білого не звели... Сам не свій ходив, думав, розумом тронувся.

Спершу, десь із тиждень, більше уві сні спокою не давали, а згодом і вдень з думок не сходили. Часом обідати сяду, сьорбну ложку-дві страви, та й забуду, де я і що зі мною...

– Ти що, заснув!? Он рота роззявив. Дивись на сорочку капаєш! – гримне Оксана, жінка моя. – Що, може, не такого наварила, не вгодила? – допитується.

– Вгодила, вгодила – відповідаю поспіхом і нахиляюсь над мискою.

– А бодай би ти цим супом подавилася! – у думці бажаю жінці. – Як я терплю тебе оце вже тридцять літ. Господи, на кому ж я оженився! Була б ото Надійка.., – промовляю тихенько,  а серце ніби хтось кліщами стиснув.

Не витримаю цього. Ходив отак із цією думкою не день і не два, схуднув, зів’яв та й надумав: хоча б на мить якусь у минуле повернутися, зі своєю юністю зустрітися. А вигорить, то й заново усе життя розпочати... Знав, де Надійка живе, а все не випадало поїхати до неї, побачити... І ось вибрався все-таки.

Іду вулицею чужого міста і нічого не бачу. Переді мною в уяві – Надійка, гарненька, тоненька, усміхнена. Бувало, зустрінемося увечері і давай, мов діти, одне за одним ганятися – у ловітки бавитися. Поки наздожену її, прудконогу, вертляву, вхекаюсь до пуття. Коли упіймаю, то міцно пригорну до себе. Обоє сміємося і цілуємося гаряче, аж до запаморочення... То найщасливіша мить була, аж поки не вийде з хати Надійчина мати.

– Ану, сопляки, розчмокалися тут, крикне сердито, ідіть звідси, поки не взяла віника!

– Кохалися з Надійкою гаряче, і на мить замовк Микола Семенович, замріявся полинаючи у спогади... Згодом сумно продовжив: – Тільки, мабуть, не доля була побратися. Нечистий отого чорновусого красеня Грицька приніс... І не встояла моя Надійка. Закохалася по вуха і швидко за нього заміж вийшла. Можливо, й шкодувала потім... Не уявляю, якою ж то зустріч буде... Дай, Боже, щоб при чоловікові на шию не кинулася мені та не заголосила від несподіваного щастя...

Біля будинку, де мешкала Надія, діти граються.

 – Скажіть, будь ласка, – несміливо запитав у літньої жінки і не впізнав свого голосу, який від хвилювання деренчав, – Надія Андріївна тут живе?

– Дивно, а кому, це я потрібна? – почувся здивований голос з-за причинених дверей, – Зачекайте хвилинку!

        Чекаю. Мене аж тіпає від напруження. Нарешті виходить могутня сива жінка з друшляком у руках. Побачивши її, я одерев’янів, сумніви охопили: невже це Надійка!?

– Скажіть, будь ласка, – вклонився чемно, мені хотілося б бачити Надію Андріївну. Я... я її земляк...

– Надія Андріївна – це я. Хто ж земляк? – зично вимовила жінка.

– Невже це Надійка? – подумав я. – Невже роки так її змінили.

Не повірив, що переді мною ота моя люба Надійка.

– Здрастуй, Надю, Надіє Андріївно, промимрив несміливо і простягнув руку. – Ти мене... Ви мене не впізнали?  Це ж я, Микола Верболіз!

– Микола...Який це Микола, звідкіля? – здивовано промовила Надійка, широко відкривши тернові очі.

Я із села нашого, Хатки, кажу їй, хіба не пам’ятаєте? Ми з Вами зустрічалися. Згадали

А вона у відповідь нічичирк. Мовчить.

– Та до її кам’яного серця хіба ж доберешся. Мабуть, забула. Все з голови викинула, знітився я.

Раптом Надійка оживилася:

Та невже Ви Микола Верболоз?  Так. Бачу, що Ви. І хто б міг подумати? Поглянь, яку оглоблю вигнало? А було ж таке маленьке, миршавеньке.  Пригадую, пригадую... Ви за мною трохи бігали? Тоді точно Ви! Господи! Які ми тоді дурні були! Бігали, гасали, мов навіжені. Ніякої солідності! Одружений? Та що ото я питаю.  Мабуть, дід уже, га? А я давненько бабусею стала. Навіть не уявляю життя без онуків. А Ви сюди як потрапили, оказія якась? Господи, та що ото я земляка на вулиці допитую, розпитую. А ходім-но до хати.

У квартирі я відчув себе впевненішим. Інакшою здалася і Надійка. Вона ніби аж помолодшала. Перебиваючи один одного, запально говорили лише про оте, колишнє, юнацьке...

Я Вас, Надіє Андріївно, частенько згадую. Особливо оті місячні і зоряні вечори, солов’їне щебетання. Частенько і сни про той час бачу.

Замовк. Все намагаюсь розмовляти про минуле і все чекаю, що от-от моя кохана Надійка теж розпочне пригадувати...

Е-е-е-е, чоловіче добрий, як Вас там, здається, Микола Семенович? Мені зараз не до сну та сновидінь. Накрутишся, натовчешся за цілий день, що цілу ніч ноги аж гудуть, за п’яти смикає. Та й печінка спокою не дає, стерва. А Вас не болить?

Сумно мені, не по собі стало: я їй про заповітне, золоту пору нашої молодості, а вона Бог – зна про що верзе...

– Невже не розворушу цю каменюку? – мені кортіло про любов, про душевні почуття мову завести.

А пам’ятаєте, схвильовано промовляю, як надворі весною тепло-тепло та місячно так було, хоч голки збирай! Я Вас аж до самого порогу ніс...

Та пам’ятаю, ніби аж оживилася, загорілася Надійка. Одного разу тікала від Вас до хати, Ви за мною, а мати з хати... Ви помилилися і матусю в обійми цап! А вона Вас по пиці – трісь! На все подвір’я виляски пішли... Скажіть, будь ласка,  а які найкраще ліки для печінки вживати?

Вона що –  насміхається, глузує з мене? – подумки сердився я, Невже тільки хвороби у неї в голові? ледь стримався, щоб не відповісти тим же. Це краще за порадою до лікаря звернутися, Надіє Андріївно. Звичайно, молодість наша минула, а в спогадах та серці живе. Я хочу Вам сказати, що таке дуже-дуже...

До речі, Ви згадали про серце, підхопила розмову Надійка, не давши мені закінчити, воно мені теж-бо дошкуляє. Трохи більше потруджуся чи переїм –  і почне гамселити, аж голова тіпається...

А  у ті роки молодості, – направляю розмову у потрібне мені русло, воно у Вас, мабуть, не від праці й переїдання гамселило... Невже забули від чого, га?

Так-так, правильно Ви підмітили – дитинство, діти, аж засвітилася Надія Андріївна. Дивлюсь ото на своїх діточок, тобто онуків, і радію, тішуся ними. Дякувати Богу, здоровенькі, нівроку, жваві. А старшенькі, хай йому грець, уже і любов крутять... А у Вас, напевне, теж є онуки?

 Рипнули вхідні двері.

 – Здається, чоловік повернувся з рибалки, проказала Надія Андріївна, підхопившись. Зараз я Вас познайомлю, пообідаєте з нами. Поговоримо, ще. Зізнаюсь, Ви мене трохи розчулили... Ніби і про болячки забула.

Оце тобі бажана зустріч! Наговорився, і про любов першу згадав, картав я себе в душі, якого дідька було пертися хтозна- куди, щоб про чужих онуків та болячки почути...

Пообідали ми. По чарці випили. Володимир Миколайович зрадів мені, жінчиному землякові, а коли вийшли на вулицю, то й душу відкрив навстіж...

Дорогий Миколо Семеновичу, шептав мені таємничо, озираючись раз по раз, подивитися ото з боку, ніби все гаразд: достаток, спокій у сім’ї. Та немає головного – отого сердешного вогню, душевної ніжності, теплоти, яка була у далеку пору молодості... Признаюся лише Вам, поважаю свою Надійку, а там десь у глибині серця та єдина моя перша любов живе... Знаєте, що на старість надумав, поки ноги ще носять, прошепотів на вухо Володимир Миколайович, хочу якось вирватись із цього домашнього гетто і поїхати до неї, єдиної, зустрітися, і хоча б один день пережити усе спочатку...Ах, перша любов, перша любов. Вона, друже мій, ніколи у моїм серці не згасне... Хоч сто років проживу, а все одно нуртуватиме у нім джерелом невичерпним...

Я слухав полум’яну мову чоловіка Надійки, а самому так закортіло додому, до такої рідної і милої Оксанки...

А як же перша любов, бажання пережити все спочатку? – запитую у Миколи Семеновича.                                                                                        

Трохи помовчавши, він промовив:                                         

Е, що там про це говорити. У кожного своя сім’я. Разом прожили багато літ. А перша любов – від неї залишилися лише хвилюючі, теплі спогади, які зігріватимуть, радуватимуть серце до скону.

КОЛЬЩИКИ

Вітчим Петро з кумом Михайлом довго борюкалися, поки зва­лили здоровенного кабана. Як фахівець колоти свиней, вітчим спри­тно встромив тварині ножа під пахву лівої ноги. Кабан кувікнув, смикнувся кілька разів, витягся і замовк.

– Ось, куме, як треба работать – раз, і кабану капут! – про­казав він і запишався. Потім витяг ножа і заткнув рану кукурудзя­ним качаном.

– Куме, – відказав кум Михайло, лукаво посміхаючись у гус­ті чорні вуса й примруживши великі карі очі. – Ви кабана не зако­лоли, він з переляку сам здох, ще коли ми з Вами намагалися звали­ти його. Принюхайтеся – з рани вже душком потягує. Чуєте?

– Нічого, куме, під чарчину, свіжина не смердітиме, повірте. Давайте обкладемо його соломою і підемо до хати обігріємося, по­обідаємо. Пропустимо по чарочці, а то морозець дошкуляє добряче. А потім обсмалимо і розберемо.

Сидять вітчим Петро з кумом Михайлом за столом. Вже не од­ну чарку горілки випили, закусивши наваристим борщем, пирогами з печінкою та капустою. Балакають. Розімліли від горілки і тепла.

Раптом до хати вбігає схвильована мати і з порога: «Іроди! Тільки горілку дудлити і вмієте, а щоб щось зробити до пуття, не тя­мите! Бо руки не звідти виросли!»

– Кумо, я Вас не розумію, чого розходилися? – з подивом за­питує Михайло.

– Як чого? – ще більше розпалюється ненька, – Обклали кабана соломою, посмалити збираєтеся. А він ондечки по городу гу­ляє – землю риє! Кольщики хренові!

– Я-я-к гуляє?! – в один голос вигукнули вітчим і кум Ми­хайло і вилетіли надвір із літньої кухні, де повинен лежати забитий кабан, обкладений соломою. А той, дійсно, рив землю на городі...

– Ти бач, куме, не попав у серце, промахнувся! – визнав пригнічений вітчим.

Покликавши ще кількох сусідів, ледве впіймали і звалили роз­люченого, агресивного кабана, який люто кидався на всіх, кусався.

Свіжину куштували лише увечері, впоравшись із роботою. Всі разом випили кілька пляшок горілки і з’їли, закусюючи, ледь не півкабана...

БАЛУВАНА ГАЛЯ

У мене день народження. Приїхала моя кохана, моє сонечко. Тепло привітала. Вручила гарний подарунок. Поцілувала в щоку, залишивши на ній чіткий, яскравий слід від густо нафарбованих губ. Сіли за святковий стіл. Налили у бокали іскристого шампанського. Галя підвелася. Її пухкі вуста напіввідкрилися, бажаючи щось сказати. Але раптом, завмерли на півслові. Настала довга пауза. Рука коханої з келихом помітно дрижала.

– Мабуть, Галя хоче мені освідчитися, і дуже хвилюється, вагається, – розмірковував я. Чекаю. Весь напружився. І ось, вона зважилася...

– Котику, любий, відпусти мене на всі чотири сторони! Я... Я... Як дівчисько, по самісінькі вуха закохалася у твого сусіда... А тебе розлюбила...

– Я надовго онімів і не знав, куди себе подіти і що робити. У серці нуртувало почуття образи, приниження, навіть розпачу. У горлі застряг зрадливий комок, забиваючи подих. Ніби крізь туман дивлюся на кохану – великі, карі очі випромінюють дитячу наївність, подив. В очах лукаві іскорки

– Любий мій котику, що ж ти так розхвилювався, розстроївся. Що я вже не твоя? Господи! Знайдеш собі іншу Галю. Он їх скільки! Зустрічалися ми з тобою довгенько. Ти був завжди лагідний, ніжний, турботливий. Постійно дарував мені найкращі квіти, дорогоцінні прикраси. Сипав пелюстками троянд інтимне ліжко, а квітами устеляв стежку від воріт до порогу хати. Оплачував таксі. Я дуже вдячна тобі за увагу! Кому з подружок розповідаю який ти у мене – вони враз загоряються від заздрощів:

– Нам би такого мужика!

Я доклав усіх зусиль аби не вибухнути. Згодом, трохи заспокоївшись запитав:

– Кохана моя трояндочка – це мені «сюрприз» на день народження?

Розумію, солоденький, що «сюрприз», як ти кажеш, не з приємних. Але, він чесний... Якщо не подобається – то бувай...

Галя рвучко підвелася і хутко вийшла з кімнати. Дорогою раз-по-раз озиралася на моє подвір’я, де я стояв непорушно, мов стовп, шокований «сюрпризом».

Через кілька днів приїхала Галя. Ще з порогу кинулася на шию, гаряче розцілувала. Ніжно-ніжно, ласкаво-ласкаво прошепотіла:

– Пробач, любий... Ми знов у котрий раз помирилися...

НЕВІСТКА – ЧУЖА КІСТКА...

Вдова загиблого фронтовика Андрія Ткаченка, Євдокія та її маленький синочок Миколка у післявоєнні роки дуже бідували. Тижнями вони не мали в роті бодай шматочка хліба. Від постійного голодування так схудли, що аж світилися. Сусіди іноді гірко та співчутливо жартували: «Ти б Євдошко із Миколкою кишені щільно піском набили б, а то чого-доброго вас кудись вітром занесе і не знайдеш. А таких щирих, добрих сусідів шкода втрачати.

Щоб врятуватися від голодної смерті, мати з сином їли зелені трав’яні «калачики», ягоди шовковиці. Іноді вдові вдавалося у повноводній річці Південний Буг, що протікав неподалік, впіймати таку-сяку рибу, знайти під камінням або у нірках раків, назбирати ракушок. Отже і перебивалися із дня на день, із тижня на тиждень, чекаючи на благодійну рятувальницю-осінь, коли дозріють всілякі садові плоди та городина.

Якось на дорозі зустрілася молода вдова з бабцею Палажкою, родичкою чоловіка. Уважно подивившись на молоду худющу жінку, старенька сумно похитала сивою головою і схвильовано промовила: «А чого б тобі, доню, не звернутися до свого свекра, Михайла Сидоровича, який повернувся з фронту до рідного села, і тепер у начальниках ходить: головним бухгалтером працює в колгоспі. Заможно живе. Дивись і тобі якусь допомогу надасть, а то, як руді миші загинете».

Не один день роздумувала вдова – чи скористатися порадою бабці Палажки: «Михайло Сидорович – начальник, людина заможна, а я у злиднях живу, хіба йому рівня? Здогадається, чого прийшла і дуже незручно буде. А як попрошу допомоги та відмовить, тоді я вмить згорю на попіл від сорому.

Ще довго вагалася Євдокія, йти, чи не йти просити допомоги у свекра. Та кожного разу побачивши голодні блакитні очі кучерявого білоголового худющого синочка, якого здавалося вже легкий вітерець гнув до землі мов стеблину, рішуче промовила: «Миколко, люба моя дитиночка! Я негайно йду до твого дідуся, просити допомоги. Гадаю онучку не відмовить, допоможе».

Одного літнього ранку, коли ледь благословилося на день і жарке сонце ще недопікало, Євдокія вирушила у неблизьку дорогу. До села кілометрів із двадцять з гаком – кілька годин ходу. Швидко ступала босими ногами по прохолодній грунтівці долаючи кілометр за кілометром. У думках тішила себе надією, подівалася, що Михайло Сидорович не відмовить у допомозі не стільки їй, а онуку. Постійно бачила перед собою голодні оченята синочка. І вона, скільки б не дав свекор борошна, крупи, сала, олії, і як би їй не було важко – все до крихти донесе додому, наварить, напече всього нагодує Миколку... А той наситившись радітиме і, нарешті, на худющому обличчі дитини заграє щаслива посмішка ситої людини.

Отак за думками і не помітила Євдоха як до села добралася. Ще трохи і оселя Ткаченків, де вона деякий час з чоловіком прожила.

І, раптом, біля перелазу зупинилася мов вкопана, розхвилювалася чогось дуже – йти чи не йти до хати? Але знову побачила перед собою голодні оченята сина, його худющу статуру і рішуче відкрила двері оселі. Якраз була обідня перерва і Михайло Сидорович, огрядний п’ятдесятирічний чоловік сидів за великим столом, накритим гарною різнобарвною скатертиною. Перед ним чимала сковорідка з великими шматками підсмаженого сала та мамалиги. Апетитно пахло смачною стравою, від чого у голодної Євдокії засмоктало у шлунку і їй дуже захотілося щоб свекор запропонував їй хоч маленький шматочок жирного, смачного сала, або ж мамалиги. Ледь утрималася аби без дозволу і запрошення вхопити і скуштувати страви – голова закрутилася, постійно ковтала слину і ледь не знепритомніла. І все ж, переборола себе. Трохи заспокоївшись, чемно привіталася із господарем дому, побажала приємного апетиту. Потім промовила: «Михайло Сидоровичу, я ваша невістка Євдокія, Андрієва жінка. Привіт вам від онука, Миколки».

Свекор ніби і непочув сказаного невісткою і продовжував з апетитом уминати страву, безцеремонно облизуючи жир зі своїх коротких пальців, який блищав на губах, стікав по широкому підборіддю.

Євдокія стовпом стояла перед обідаючим свекром аж поки він не наситився. Нарешті Михайло Сидорович промовив: «Невісточко, ти така миршавенька. Як на тебе кинув оком мій синок-красень. Ти, мабуть, щось хотіла, що такий світ добивалася до села? – «Так, Михайло Сидорович, я, я, – нерішуче, дуже хвилюючись сказала Євдокія» – і щиро розповіла чого прийшла. Свекор довго мовчав, про щось роздумуючи, і нарешті сказав: «Мого синочка вже немає в живих і ніколи не буде. То яка ж ти мені невістка? Онука, щоправда, дуже шкода. Допоміг би тобі, давши окраєць хліба, чи харчів аби малятко з голоду не вмерло. Та бачу ти така немічна. Ще десь по дорозі знепритомнієш і собаки не тільки хліб з’їдять, а й тебе пошматують. Взяти тебе до себе з онуком... Але ж допомоги і користі в господарстві з вас ніякої нематему.

Від почутого Євдокія оніміла. Остовпіла. А потім різко кинула в обличчя свекру: «Дякую, Михайло Сидоровичу, за допомогу» – і грюкнувши дверима, що аж шибки у вікнах задеренчали, вибігла з хати. Додому не йшла, а летіла, не розбираючи дороги, поспішаючи до голодного синочка. Її блакитні, великі очі утопилися в сльозах від приниження і образи.

Коли дійшла до села Гнівка її наздогнала кінну підводу в якій сиділи сивочолі чоловік та жінка. Коли проходила повз воза, чоловік гукнув: «Дівчино, славна, якщо йдеш до міста Первомайська, сідай підвеземо. Світ не близький, нема чого дарма бити ноги. Голос у візника щирий, привітний і Євдоха, не знаючи чому охоче скочила на воза. Сіла непорушно, похнюпившись, а сльози рясно зрошували бліде, худюще, схвильоване обличчя.

– «Що з тобою, дитино?» – співчутливо запитала жінка, – «Може яке горе спіткало? Розкажи, звільни серце від тягаря. Може чимось зарадимо»? Євдокія, захлинаючись плачем, щиро розповіла про все дядьку Сергію та тітці Оксані. Коли доїхали до міста і треба було повертати до базару, віз зупинився і тітка Оксана звернулася до Євдокії: «Доню, скажи нам свою адресу де живеш, і ми побазарувавши заїдемо до тебе в гості. За частування не турбуйся, чекай на нас».

Євдокія добравшись до свого дому побачила на подвір’ї синочка і відразу ж почала шукати чим би нагодувати голодну дитину, яку доглядала сусідка.

Вже у післяобідню пору підсмажуючи ракушки, Євдокія раптом почула, що її хтось гукає знадвору. Швидко вибігла на подвір’я і побачила біля воріт дядька Сергія і тітку Оксану.

– «Донечко, гадаю, запросиш гостей до хати, погербуєш? Ми і гостинців привезли».

Добрі люди привезли потроху всіляких харчів: крупи, сала, олії, картоплі, борошна тощо. Завдяки щедрості цих добрих людей, Євдокія із синочком вижили, ще й сусідам, чим змогли допомогли. Потім все життя Євдокія і Миколка з великою вдячністю згадували дядька Сергія та тітку Оксану, відвідували їх, допомагали по господарству. Євдокія називала їх батьком та мамою, а Миколка – дідусем та бабусею. Коли старенькі відійшли у вічність то постійно доглядали за їхніми могилами.

СЮРПРИЗ

Дуже тяжко одному. Набридло. Та й скільки можна холостякувати? Закортіло негайно женитися. Твердо вирішив не перебиратиму, візьму і першу-ліпшу, яка потрапить на очі.

Якось, проглядаючи газету, натрапив на рубрику "Знайомства". І з цікавістю почав вивчати. "Самотня 50-літня блондинка шукає самотнього 35-річного брюнета із "широкою" душею, симпатичною зовнішністю і – обов'язково – матеріально незалежного". Ого! Вимоги аристократки, княгині чи графині. Цікаво, чи й справді ти гарна? А може, Баба-Яга поряд з тобою красуня? Чи є у тебе хоч копійка за душею? Може, твоє багатство – це сумочка, набита косметикою?..

Читаю далі: "Дуже красива, інтелігентна...". Всі ви інтелігентні з чужими чоловіками!.. А на рідного наче дракон із печери кидаєтеся. Була така інтелігентна у мого кума – пила тільки шампанське і смалила дуже дорогі цигарки. По двору ходила, мов пританцьовувала. А стегнами так і вихитувала, коли біля мужиків проходила. Якось упіймалася у магазині – шубу дорогу приміряла, а скинути забула.

"Шатенка, красуня – так постійно стверджують оточуючі, 25 років..." А хто це стверджує? Мабуть, як у тому прислів'ї: хвалять нас люди, мамо, ви мене, а я вас...

Наступна: "Шукаю супутника життя. Спокійного, роботящого і непитущого" Дивачка-чудачка. Де ти його, в дідька, нині знайдеш? Хіба що у музеї, древній експонат – у єдиному екземплярі. Якщо той непитущий, роботящий і спокійний, то він уже шукає жінку: "Добру, непитущу, некурящу, мовчазну і несварливу". От дивак! Такої нині із свічкою серед білого дня не знайдеш. Вона буває доброю, ніжною, ласкавою лише тоді, коли вип'є, закурить і чимало грошенят у тебе виманить.

А ще: "Красива. Молода. Вийду заміж за капітана далекого плавання". Боже, яка самопожертва. Задля якогось щастя тільки місяць на рік бути разом, кохатися, а решту – жити монашкою, усамітнившись у пустій квартирі. Господи, розради душу страждалиці, допоможи вистояти проти спокуси! Витримає, як ви думаєте? Я, звичайно, не капітан далекого плавання, тож щастя мати красуню мені не світить. Буду шукати щось простіше, земне.

Наступна об'ява: "Коли потрібний справжній і надійний друг, ніжна, ласкава, турботлива й вірна дружина, і якщо ви такий, як я, тоді озвіться, дуже чекаю". Серце моє закалатало швидко-швидко і дуже схвильовано. Стало щемко й тепло на душі. Мабуть, це моє рідне, радів я! Не гаючись, відгукнусь. "Запевняю, що буду таким, як хочете. І дуже хотілося, щоб і ви виявилися такою, як пишете. Прошу, вишліть своє фото ось за такою адресою..."

Минув тиждень. Отримую пошту, розриваю конверт і... очі мої лізуть на лоба, холоне кров у жилах – це фото моєї першої дружини! Отямившись від шоку, поклявся бути вічним холостяком!

МРІЇ ДЕРЕВ ВОСЕНИ

Дощова, занудна, мрязклива осінь доживає дні свої. Вже вдарили перші колючі приморозки. Сумують, плачуть дерева. Із шерхотом падає долу жовтогарячою сльозою листячко. Всі: і берізки, і клени, і яблуньки, і черешні, і абрикоси, і горіхи готується пережити каверзи лютої зими – із снігопадами, фурделицями й тріскучими морозами. І ті, що здолають зимові негаразди, виживуть із величезним нетерпінням і душевним трепетом, чекатимуть приходу такої бажаної, світлоликої, життєдайної красуні-весни. Дочекавшись, всіляко прославлятимуть, щиро дякуватимуть Господу, що знову надав можливість милуватися раєм на землі та жити у ньому...

СПОВІДЬ МАГА

Свого ближнього сусіда Андрія Івановича Сову, самотнього немічного дідуся, у якого ніколи не було сім’ї, дітей, знав давно. Вже чимало років, особливо останнім часом, старий був неохайним, дуже рідко голився, підстригався, і зовсім не ходив до лазні. Від нього стійко і нестерпно, огидно пахло.

Люди про Сову розповідали – що у пору зрілої молодості Андрій Іванович був справжнім щеголем, завжди гладко голився, підстригався, дуже модно одягався, користувався дорогими чоловічими парфумами. Був багатієм. Два-три рази на рік їздив відпочивати у найкращі курорти та будинки відпочинку. І завжди з новою молодою коханкою. Він мав найновітніший автомобіль, збудував шикарне житло із усіма зручностями, мав кухарку, покоївку та особистого водія. Одним словом – жив у своє задоволення. Гроші нажив займаючись цілительством за допомогою чорної магії. Нині ж, Андрій Іванович Сова злидарює... Мене дуже здивувала, і, водночас, зацікавила метаморфоза, що сталася із сусідом, якого не бачив кілька років проживаючи у іншому регіоні.

На Пасху, знаючи, що Андрій Іванович щоразу пропиває мізерну пенсію, а потім – голодує, збирає об’їдки на смітнику. Зібравши пасхального гостинця, відвідав його. На захаращеному подвір’ї сусіда не було. Від облуплених, давно не білених стін хати, вибитих шибок, затулених подекуди фанерою або ж ганчір’ям та перекошених дверей, що ледь трималися на петлях віяло жахливою пусткою...

Довго і голосно гукаю Андрія Івановича,. У відповідь – гнітюча тиша... Заходжу до кімнати. Всюди страшний гармидер: на брудній, давно не праній постелі, уткнувши заповстану голову у велику подушку із розірваним напірником, весь у пір’ї господар спить сильно хропучи... Збудивши його, поздоровив зі святом, вручив гостинця. Він ніяковіючи щиро дякує і промовляє:

– Вибач.. Володю... Перекушу. Вже два тижні, крім двох зацвілих сухариків на день, нічого не їм. Свіжого хліба немає за що купити. Частину пенсії повертаю за борги, іншу, – і мій сусід зам’явся, – пропиваю –.

Тремтячими руками сусід поспіхом викладає із торби гостинці на стіл, покритий брудною, рваною скатертиною. Потім із жадністю не пережовуючи ковтає шматки ковбаси, сала, котлет та паски. Щоб не подавитися, поспіхом запиває все лимонадом...

Мовчки спостерігаю за Андрієм Івановичем, і в моєму серці зароджується жаль і смуток, що доля така неприхильна до нього. Нарешті, через годину, господар наситившись говорить:

– Щире спасибі тобі, сусіде! – і в його очах блищать сльози...

Після трапези, довго балакаємо про те, про се. Вже збираючись іти, запитую:

– Андрію Івановичу, чому у вас прізвисько «чорний маг», і чому з вами сталися такі зміни? Ви ж були досить успішним цілителем, багатою людиною: мали все, а, тепер...

Я помітив, що моє запитання для господаря було дуже неприємним та болючим. Деякий час мій співрозмовник мовчить. А потім схвильовано каже:

– Я, Володю, вже давно поривався прийти до тебе на сповідь та не вистачало духу. І от, сьогодні, нарешті, наважився.... Є у мене страшна, жорстока таємниця, згадка про яку ятрить у серці незгойні рани, завдаючи пекучого болю, смутку, хвилювання та каяття... І знову Андрій Іванович замовк, про щось роздумуючи.

Із глибини великих, надбрівних дуг, вкритих скуйовдженим, жорстким волоссям він дивиться на мене невеликими терновими очима. Погляд пронизливий, холодний, непорушний. Відчуваю як по спині повзають крижані мурашки. Лівою рукою сусід раз-по-раз, знизу до верху, пригладжує сиву-присиву, довго не миту чуприну.

– Ще з раннього дитинства, – нарешті промовляє чорний маг, – я був непривабливим, низького зросту, ніс картоплею, худий, а ще й клишоногий. Тож у підлітковому віці, на початку юності, дівчата не затримували на мені зацікавленого погляду, а точніше – взагалі не звертали ніякої уваги. Моїх симпатичних ровесників вони обдаровували ніжністю, ласкою та поцілунками. Моє ж загострене самолюбство було розчавлене. Я був замкнутий, дуже дратівливий, грубий і злий. Мене не тільки не любили дівчата, а й хлопці не сприймали, і всіляко принижували, ображали обзиваючи уродом. Від цього, дуже страждав, і, відверто заздрив пацанам, злився на них. Лютував, що доля була мені мачухою, а їх – несправедливо, незаслужено обдаровувала чоловічими чеснотами: сміливістю, талантами. Мені, як щасливчикам-хлопцям, теж хотілося хоч трішечки дівочої уваги, а її не було. Частенько доходило, аж до сліз відчаю...

Від дорослих неодноразово чув, що жіночу прихильність, можливість стати багатим, щасливим та змінити долю на краще і мати славу, можна за допомогою чорної магії, якщо досконало вивчити її та вміло використовувати у лікуванні. Дуже загорівся ідеєю, яка давала реальний шанс та надію на гарне майбутнє. Тож вирішив докласти всіх зусиль старання, аби стати професійним могутнім магом. Була заповітна мрія – довести всім, що я не якийсь слабак-тютя. Коли ж досягну бажаного, тоді познущаюся з тих блазнів-неандертальців, які кривдили мене. Уявляю собі, як стану справжнім цілителем-магом – вони будуть заздрити, плазувати переді мною. В уяві, на всі сто відсотків, тішив своє вразливе самолюбство. Дуже рішуче взявся за справу. Але не все спочатку складалося так, як бажалося...

Придбав необхідні книжки з «Чорної магії» і почав ретельно, не жаліючи себе вдень і вночі вивчати їх, проводив магічні ритуали. Спочатку нічого не виходило. І ось, нарешті, з’явилися такі бажані успішні результати. Від щастя й радощів млів... Гарненькі дівчата, жіночки, які раніше не звертали на мене ніякої уваги, стали раптом липнути мов реп’яхи. Я, сприймав, це як належний дарунок долі достойному... Натішившись. залишав їх без жалю. Ще й принижував, насміхався... Моє самолюбство торжествувало, розпирало мені груди, я почував себе надлюдиною – могутнім чорним магом, якому всі і все підвладне...

Крім скривджених жінок та дівчат, що проливали море сліз у якому можна було легко утопитися, а від прокльонів розсипатися на порох, я, ще нахабно дурив і... хворих... Спочатку лікував їх дуже відповідально. Нажив доброї справи професійного цілителя. Люди повірили мені, і, щоб оздоровитися, записувалися у чергу. Йшли гроші. Зростали прибутки. А, далі, «зажерся», і скотився до гріхопадіння... Вже лікував клієнтів аби як, вибірково – хто і скільки заплатить, зовсім не турбуючись про позитивні результати, безсоромно запевняючи, що здоров’я повернеться з часом, навіть тих, які були безнадійні.

Далі буде...

 

Господь Бог почув волання та прокльони обдурених мною хворих людей. І невдовзі сталося те, що мало статися. З’явилися серйозні проблеми. Ледь здавалося вирішити одну, як відразу ж, на рівному місті з’являлися нові, ще складніші. Став частенько заглядати у чарку, особливо відчув, що дуже підкосилося здоров’я, його ніби корова язиком злизала. І ніяка магія не могла допомогти одужати. Згодом, розпочалися запої. Через зневіру у мої здібності у магічному лікуванні відцуралися клієнти. Зрозумів, що коли не зроблю належних висновків доведеться, незабаром, заплатити за це дорогу ціну. Вирішив негайно покінчити з чорною магією. Але, було вже запізно... Все скінчилося для мене особистою життєвою трагедією... Хоча і покінчив з нею, але без помсти нечистої сили, якій запродав свою душу – вже не обійшлося...

Щодня, рівно опівночі у великій кімнаті мого дому розпочиналися жахіття – навколо все гриміло, гуркотіло, бабахкало, пронизливо свистіло, лунав затяжний демонічний регіт, розпачливий спів, не то волання, падали долу відра з водою, самі по собі пересувалися меблі, вмикалися і вимикалися електроприлади. І, якби, гаряче не молився та хрестився, читаючи святі молитви – на все, що відбувалося навколо, це анітрохи не діяло. Містична вакханалія продовжувалася, аж поки надворі перший півень не заспіває... Миттєво все зникало, ніби нічого не було. Від жаху не міг дати собі раду, і перебував на межі безумства, адже не знав, як від цього врятуватися, і хто може мені допомогти... Порятунок прийшов неочікувано – від старенької сусідки бабці Тетяни, досвідченої знахарки.

Зимового дня, коли надворі почало сіріти, я, щоб, хоч трохи заспокоїтися та угамувати страшенне хвилювання, поменшити калатання серця, вже довгий час, мов заведений ходив кругами по подвір’ї. Від міцного морозу рипів під ногами сніг, і, щоб зовсім не заклякнути від холоду інтенсивно робив різні рухи заглибившись у себе.

Раптом чую:

– Андрію, синок, ти живий? Ще не задубів на такій холодризі?, – повертаюся на голос, – біля хвіртки бабуся Таня.

* Господи, та ти весь синій, мов курячий пуп! Гайда мерщій до хати, а то, чого доброго, простудишся, захворієш і розпрощаєшся із білим світом.

Знахарка міцно бере мене під руку і веде у дім. Від уяви, що у кімнаті знову побачу жахіття викликає у мене переляк і супротив йти до хати. Заклякле тіло позбавлене руху – через усвідомлення, що у кімнаті знову побачу жахіття...

* Що ти тремтиш, мов осина на вітру? Трапилася біда?

У хаті відігрівшись і прийшовши трохи до тями схвильовано і детально розповів, що зі мною коїться ось вже декілька днів. Вона, надовго замислившись, нарешті промовляє:

– Синок, ти що, забув, де знахарка Семениха живе? Чому, грішник, не звернувся по допомогу? Я ще жодній людині не відмовила, якщо у неї є в житті негаразди, а тобі і поготів. Усе це, дитино, через дурість твою та гріхопадіння...

* Не журися, не побивайся, Андрію. Допоможу тобі позбутися нажитої біди. А ти покайся. Нехай Господь тебе врозумить...

Ось послухай і запам’ятай, що потрібно зробити аби уникнути жахіття: На підлозі, посеред кімнати, за кілька хвилин до опівночі червоною крейдою намалюй три кола: велике, середнє та мале. Стань у центр малого, у лівій руці тримай склянку із освяченою Иорданською водою та запалену церковну свічку, а у правій – хрест із розп’яттям Ісуса Христа. На столі перед образами повинні горіти три свічки. Чекай півночі. Не бійся. Коли розпочнеться сатанинський шабаш, у першу чергу, тричі твердим голосом прочитай «Отче наш», а далі святу молитву: «О світлий, могутній вогонь Пресвятої трійці відкрийся! Святий Божий вогонь, спали Сатану! Спали Сатану! Спали Сатану!».

Я зробив усе, як радила знахарка. все Опівночі розпочалося як за сценарієм. Натхненно став читати святу молитву і, раптом, відчув могутній удар у праву вилицю... Від цього в очах спалахнув вогонь, на якусь мить освітив посеред напівзатемненої кімнати – здоровенну волохату рогату постать нечистого. Яскраво червоними маленькими очима він пронизливо дивився на мене, випромінюючи поглядом убивчу лють, ненависть, презирство. І, раптом, через мить, немов би випарувався...

З того часу у моїй оселі нечесть не з’являвся. Я, дав обітницю не займатися чорною магією, і суворо дотримуюся її. До скону буду молитися та просити у Всевишнього прощення за своє гріхопадіння. Раджу всім магам покаятися щоб у подальшому не опинитися у моєму становищі...











Нашi автори

Віка БРОВАРНА

поетеса

Віктор РИБАЧУК

письменник

Тарас ФЕДЮК

поет

Олександр ДМИТРУК

поет